Постанова

Іменем України

18 червня 2020 року

м. Київ

справа № 752/18470/16-ц

провадження № 61-48409св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 червня 2018 року у складі судді Ладиченко С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), третя особа - ОСОБА_2 , про визнання дій незаконними та зобов`язання вчинити певні дії, посилаючись на те, що 03 жовтня 2007 року між ним та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), який змінив назву на ПАТ «Укрсоцбанк», було укладено кредитний договір № 389/55/07-Пі, за умовами якого він отримав кредит у розмірі 193 900 доларів США зі сплатою 13,5 % річних на строк до 02 жовтня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 03 жовтня 2007 року між ним та банком було укладено договір іпотеки № 04/І-736, предметом якого є належна йому на праві власності трикімнатна квартира АДРЕСА_1 . Цього ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 уклали договір поруки № 04/П-702, за яким поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором в солідарному порядку в тому ж обсязі, що і позичальник. 17 липня 2013 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - Київський МНО) Ковальчук С. П. вчинив виконавчий напис за реєстровим № 6791, за яким запропоновано звернути стягнення на передане в іпотеку нерухоме майно з метою погашення заборгованості за кредитним договором в розмірі 175 210,39 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 13 вересня 2012 року еквівалентно 1 400 456,63 грн, з яких: 144 063,09 доларів США - тіло кредиту, 27 693,53 доларів США - проценти, 814,59 доларів США - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 2 639,17 доларів США - пеня за несвоєчасне повернення процентів. На підставі вказаного виконавчого напису 01 березня 2014 року державним виконавцем було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. 07 травня 2015 року він добровільно сплатив зазначений у виконавчому написі борг у розмірі 1 400 456,63 грн, а також - витрати на вчинення цього напису в сумі 14 004 грн, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. Однак банк зарахував сплачені ним кошти не у встановленій у виконавчому документі послідовності, а в порядку черговості, яка визначена в пункті 2.10 кредитного договору. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати дії відповідача щодо зарахування сплаченого ним боргу не за призначенням виконавчого напису незаконними; зобов`язати ПАТ «Укрсоцбанк» зарахувати грошові кошти в сумі 1 400 456,63 грн за вказаним у квитанції призначенням платежу.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 21 червня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що внесення позивачем на рахунок банку грошових коштів у розмірі 1 400 456,63 грн не може вважатися погашенням боргу за виконавчим написом нотаріуса, оскільки в даному випадку має місце примусове звернення стягнення на предмет іпотеки. А тому відповідач правомірно зарахував сплачений позичальником борг у визначеному в пункті 2.10 кредитного договору порядку черговості.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 червня 2018 року змінено в частині правових підстав відмови в задоволенні позову.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що визначені судом першої інстанції правові підстави відмови в задоволенні позову є помилковими. У наданих позивачем платіжних дорученнях чітко вказано, що борг у розмірі 1 400 456,63 грн сплачено на користь ПАТ «Укрсоцбанк» саме на виконання виконавчого напису, а не іншого документа чи за іншим призначенням або на інші цілі. Наявність виконавчого провадження щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не є перешкодою для добровільного виконання боржником виконавчого документа, про що свідчить положення статті 42 Закону України «Про іпотеку», яке передбачає можливість виконання боржником основного зобов`язання до моменту реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Крім того, дійшовши висновку, що банк зарахував кошти на погашення заборгованості в порядку черговості, яка визначена в пункті 2.10 кредитного договору, місцевий суд не звернув уваги, що ані позивач, ані відповідач не надали будь-яких доказів на підтвердження вказаної обставини. Враховуючи викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню саме у зв`язку з їх недоведеністю.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що висновок суду апеляційної інстанції щодо недоведеності позовних вимог є помилковим, оскільки у відзиві на позов банк визнав факт зарахування сплачених ним грошових коштів за виконавчим написом нотаріуса в порядку черговості, яка визначена в пункті 2.10 кредитного договору. Скориставшись своїм правом на дострокове повернення кредиту, відповідач змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому з цього моменту кредитодавець позбавлений можливості нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.

28 лютого 2019 року справа № 752/18470/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Судами встановлено, що 03 жовтня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», який змінив назву на ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 389/55/07-Пі, за умовами якого він отримав кредит у розмірі 193 900 доларів США зі сплатою 13,5 % річних на строк до 02 жовтня 2022 року.

Згідно з пунктом 2.10 кредитного договору повернення заборгованості за цим договором та погашення вимог кредитора, що випливають з цього договору, здійснюється в такій черговості: у першу чергу - витрати кредитора, пов`язані з отриманням виконання за цим договором; у другу чергу - комісії, передбачені цим договором; у третю чергу - прострочена заборгованість за нарахованими процентами за користування кредитом; у четверту чергу - прострочена заборгованість за кредитом; у п`яту чергу - строкова заборгованість за нарахованими процентами за користування кредитом; у шосту чергу - строкова заборгованість за кредитом; у сьому чергу - пеня за прострочення строків повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом; у восьму чергу - штрафи; у дев`яту чергу - збитки кредитора, завдані порушенням позичальником умов цього договору.

Пунктом 3.2.6 кредитного договору передбачено право кредитора на звернення стягнення на нерухоме майно у разі порушення позичальником умов цього договору, а також в інших випадках, передбачених чинним законодавством України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 03 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 04/І-736, предметом якого є належна іпотекодавцю на праві власності трикімнатна квартира АДРЕСА_1 .

Згідно з частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

17 липня 2013 року на підставі заяви ПАТ «Укрсоцбанк» приватним нотаріусом Київського МНО Ковальчуком С. П. було вчинено виконавчий напис за реєстровим № 6791 про звернення стягнення на передану в іпотекуквартиру АДРЕСА_1 .

У виконавчому написі запропоновано за рахунок коштів, отриманих від реалізації іпотечного майна, задовольнити вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» в рахунок погашення заборгованості, яка утворилася станом на 13 вересня 2012 року, в розмірі 175 210,39 доларів США, що еквівалентно 1 400 456,63 грн, з яких: 144 063,09 доларів США - тіло кредиту, 27 693,53 доларів США - проценти, 814,59 доларів США - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 2 639,17 доларів США - пеня за несвоєчасне повернення процентів.

На підставі вказаного виконавчого напису 01 березня 2014 року державним виконавцем було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Закон № 1404-VIII визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Розділ VII Закону № 1404-VIIIвизначається загальний порядок звернення стягнення на майно боржника. Серед іншого, відповідно до частини першої статті 48 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Положеннями статті 51 Закону № 1404-VIIIвизначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно з частиною сьомою цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до частини першої статті 42 Закону України «Про іпотеку» боржник вправі до дня продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах виконати вимогу за основним зобов`язанням чи ту її частину, виконання якої прострочено, разом з відшкодуванням будь-яких витрат та збитків, завданих іпотекодержателю, включаючи судові витрати, витрати на оплату винагороди залученим експертам (оцінювачам, юристам), витрати на підготовку до проведення прилюдних торгів тощо. Таке виконання є підставою для припинення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах. Умови договорів, що обмежують це право боржника, є недійсними.

В процесі здійснення виконавчого провадження 07 травня 2015 року ОСОБА_1 добровільно сплатив визначений у виконавчому написі нотаріуса борг у розмірі 1 400 456,63 грн, а також - витрати на вчинення цього напису в сумі 14 004 грн, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що він сплатив всю суму кредитної заборгованості саме на виконання виконавчого напису нотаріуса, однак банк зарахував ці кошти в порядку черговості, яка визначена в пункті 2.10 кредитного договору.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частин першої-третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, шостої, сьомої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Змінюючи рішення місцевого суду в частині правових підстав відмови в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не довів обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, оскільки не надав будь-яких доказів на підтвердження того, що сплачені ним грошові кошти на виконання виконавчого напису нотаріуса банк зарахував у порядку черговості, яка визначена в пункті 2.10 кредитного договору.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінкузгідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання заявника на те, що висновок суду апеляційної інстанції щодо недоведеності позовних вимог є помилковим, оскільки у відзиві на позов банк визнав факт зарахування сплачених ним грошових коштів за виконавчим написом нотаріуса в порядку черговості, яка визначена в пункті 2.10 кредитного договору, не заслуговують на увагу. У своєму відзиві (а. с. 79-80) відповідач лише наводив зміст позовної заяви та вказував на відсутність доказів на підтвердження заявлених вимог.

Аргументи касаційної скарги про те, що скориставшись своїм правом на дострокове повернення кредиту, відповідач змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому з цього моменту кредитодавець позбавлений можливості нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, є неспроможними, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження здійснення банком таких нарахувань після вчинення виконавчого напису нотаріуса. Крім того, предметом позову в цій справіне були вимоги про визнання припиненими зобов`язань за кредитним договором на підставі статті 599 ЦК України.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Оцінюючи правомірність ухвалених у цій справі судових рішень судів першої (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що згідно із практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Таким чином, диспозитивність цивільного судочинства унеможливлює витребування доказів за ініціативою суду, а сторона позивача своїми правами щодо предмета спору, в тому числі щодо витребування доказів не скористалася, хоча суди роз`яснювали особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки і попереджали про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 червня 2018 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук

С. О. Карпенко

М. Ю. Тітов