Справа № 201/6810/19

Провадження № 2/201/634/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2020 року                                                        м. Дніпро

Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Демидової С.О.,

з секретарем судового засідання Чонкою А.В.,

за участі:

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю «Добровольбуд», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 треті особи приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенська І.Р., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання недійсним договору дарування, свідоцтв про право власності, скасувати запис про державну реєстрацію права власності та визнати спадщину відумерлою,-

ВСТАНОВИВ:

До Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 12 червня 2019 року звернулася Дніпропетровська міська рада з позовною заявою до ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю «Добровольбуд», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 треті особи приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенська І.Р., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, визнання недійсним договору купівлі - продажу та свідоцтва про право власності, скасування записів про державну реєстрацію права власності.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справ між суддями від 12 червня 2019 року указана позовна заява передана для розгляду судді Демидовій С.О. (т. 1 а.с.37)

Згідно із вимогами ч. 6 ст. 187 ЦПК України суддя звернувся до відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Дніпропетровській області щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання відповідача (т. 1 а.с.38-40).

До суду 27 червня 2019 року надійшла інформація про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) відповідача (т. 1 а.с. 41-43).

Ухвалою судді від 01 липня 2019 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю «Добровольбуд», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 треті особи приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенська І.Р., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, визнання недійсним договору купівлі - продажу та свідоцтва про право власності, скасування записів про державну реєстрацію права власності (т. 1 а.с. 44-45).

11 вересня 2019 року ухвалою суду задоволено клопотання представника відповідача ОСОБА_4 про витребування з Державного архіву Дніпропетровської області належним чином завірену копію рішення Жовтневого РВК № 865/8 від 08 жовтня 1963 року про земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 ( т. 1 а.с. 83-84).

26 вересня 2019 року представником ОСОБА_3 – ОСОБА_6 надано заперечення на позовну заяву про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, визнання недійсним договору купівлі - продажу та свідоцтва про право власності, скасування записів про державну реєстрацію права власності (т. 1 а.с.88-91)

В судовому засіданні 23 жовтня 2019 року представником ОСОБА_4 – ОСОБА_2 також було надано письмові заперечення на первісну позовну заяву та заявлено про застосування строків позовної давності (т.1 а.с.128-135)

На виконання ухвали про витребування 23 жовтня 2019 року Державним архівом Дніпропетровської області надано завірене належним чином рішення Жовтневого РВК № 865/8 від 08 жовтня 1963 року про встановлення права власності на домоволодіння за гр. ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 (т. 1 а.с.117-127)

19 листопада 2019 року від представника ОСОБА_3 ОСОБА_6 надійшло клопотання про витребування з комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» інвентаризаційну справу на житловий будинок АДРЕСА_1 , яке ухвалою суду від 19 листопада 2019 року було задоволено (т. 1 а.с.148-149, 157-158).

20 січня 2020 року представником позивача з посиланням на ч. 3 ст. 49 ЦПК України подано заяву про зміну предмета позову та позовних вимог. В обґрунтування зміненого позову представник позивача у позовній заяві посилався на те, що з рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2013 року по справі № 412/15620/12 Дніпропетровській міській раді стало відомо, що за ОСОБА_10 на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 1979 року було зареєстровано право власності на 9/20 частин зруйнованого домоволодіння АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку (літ. А-1), вбиральні (літ. Ж) та частки інженерних та господарських споруд (воріт, вимощення, підпірних стін, огорожі, сходів, хвіртки).

У 1980 році ОСОБА_10 здійснив самочинне будівництво прибудови (літ А1-1), прибудови (літ а1-1), гаражу (літ. К), а також сараїв (літ Е та И). Право власності на вищезазначені самобудови належним чином не оформлено.

З рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2013 року по справі №201/1817/13-ц позивачу стало відомо що, ОСОБА_10 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно запису акту про смерть № 8894 від 25 листопада 2001 року, після смерті якого відкрилася спадщина. Спадкоємцем є син померлого – ОСОБА_11 , який був офіційно зареєстрований за спірною адресою, та фактично проживав зі спадкоємцем на момент смерті, а тому фактично прийняв спадщину. Однак спадкова справа не відкривалася, а тому останній не оформив належним чином право власності на спірне майно. З цього ж рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області стало відомо що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_11 , згідно запису № 2127 від 24 березня 2010 року, після смерті якого відкрилася спадщина на належне йому майно, а саме 9/20 частин зруйнованого домоволодіння АДРЕСА_1 .

Рішенням Жовтневого районного суду м Дніпропетровська від 22 квітня 2013 року в цивільній справі № 201/1817/13 позовну заяву ОСОБА_5 до ДМР , треті особи ОСОБА_12 , перша Дніпропетровська державна нотаріальна контора про встановлення факту боргового зобов`язання, визнання права власності на будівельні матеріали і визнання права власності на частину домоволодіння задоволено частково.

Встановлено факт боргового зобов`язання ОСОБА_11 перед ОСОБА_5 на суму 79 930 грн., що станом на 29 січня 2013 рік відповідає 10 000 доларів США.

Визнано за ОСОБА_5 право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які складаються з 9/20 частин будинку по АДРЕСА_1 , а саме - напівзруйнованого пожежею житлового будинку літ. А-1 (інвентаризаційною вартістю 7118 грн.), напівзруйнованої житлової прибудови літ. А1-1 (інвентаризаційною вартістю 3991 грн.), прибудови літ. а1-1 (інвентаризаційною вартістю 2245 грн.), гаража літ. К (інвентаризаційною вартістю 7342 грн.), сараїв літ. Е (інвентаризаційною вартістю 4083 грн.) та літ. И (інв. вартістю 386 грн.), вбиральні літ. Ж (інвентаризаційною вартістю 814 грн.), а також господарських та інженерних споруд (воріт, вимощення, підпірних стін, огорожі, сходів, хвіртки), на загальну суму 25979 грн. 00 коп., розташованих на території домоволодіння АДРЕСА_1 , котрі були отримані ОСОБА_11 в натурі після смерті його батька – ОСОБА_10 .

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_5 до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності на будівельні матеріали і права власності на частину домоволодіння відмовити.

На підставі вищезазначеного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Новіковою А.В. 14 жовтня 2013 року зареєстровано право власності за ОСОБА_5 на вказане нерухоме майно, номер запису про право власності – 3183419.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2013 року скасовано рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

Проте 08 листопада 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено договір дарування, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. та зареєстровано в реєстрі за № 5591, за умовами якого ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_4 отримав у дар спірний об`єкт нерухомості майна.

Право власності за ОСОБА_4 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08 листопада 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. номер запису 3301836. На момент укладення договору між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 рішення суду яким було визнано право власності за ОСОБА_5 було скасовано.

23 квітня 2014 року державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Іванченко Л.І. зареєстровано за ТОВ «Добровольбуд» право власності на спірне майно та згодом 03 жовтня 2014 року державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Базою Д.А. номер запису 73763456 право власності на дане майно зареєстровано за ОСОБА_3 , який і є власником спірного майна на теперішній час.

Спірний договір дарування та наступні свідоцтва про реєстрацію права власності порушують інтереси Дніпропетровської міської ради, які випливають з встановленого ст. 1277 ЦК України порядку визнання спадщини відумерлою.

Отже представник позивача посилаючись на норми ст.203, 328, 215, 236, 1277 ЦК України просив:

Визнати недійсним договір дарування 9/20 частин житлового будинку загальною площею 20,3 кв.м., по АДРЕСА_1 від 08 листопада 2013 року серія та номер № 5591, ВТО № 392154, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Петрушевською І.Р.

Визнати недійсним свідоцтво про право власності на 9/20 частин напівзруйнованого будинку загальною площею 20,3 кв.м., по АДРЕСА_1 , серія та номер 21786078, виданого 19 травня 2014 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області .

Визнати недійсним свідоцтво про право власності на 9/20 частин напівзруйнованого будинку загальною площею 20,3 кв.м., по АДРЕСА_1 , серія та номер НОМЕР_1 , номер: 28266332 виданого 17 жовтня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Базою Д.А.

Скасувати записи про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 9/20 частин напівзруйнованого будинку загальною площею 20,3 кв.м., по АДРЕСА_1 :

-За ОСОБА_5 номер запису права власності 3183419 від 14 жовтня 2013 року, внесений державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Новіковою А.В.

-За ОСОБА_4 номер запису права власності 3301836 від 08 листопада 2013 року, внесений приватним нотаріусом ДМНО Петрушенською І.Р

-За ТОВ «Добровольбуд» номер запису права власності 5691808 від 23 квітня 2014 року, внесений державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Іванченко Л.І.

-За ОСОБА_3 номер запису права власності 7376356 від 03 жовтня 2014 року, внесений державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Базою Д.А.

Визнати спадщину відумерлою після смерті ОСОБА_11 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , що складається з 9/20 частин будинку по АДРЕСА_1 , а саме – напівзруйнованого пожежею житлового будинку літ А-1, напівзруйнованої житлової прибудови літ А1-1, господарських та інженерних споруд та передати її у власність територіальній громаді міста Дніпра, в особі Дніпропетровської міської ради (т. 1 а.с. 176-183).

20 лютого 2020 року представником відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_6 подано відзив на змінену позовну заяву в якому зазначив, що представником позивача при подачі зміненої позовної заяви було змінено не тільки предмет позову, а й підстави позовних вимог, оскільки первісна позовна заява була обґрунтована порушенням відповідачами земельного законодавства та правил, що регулює будівництво з посиланням на норми ст. 376 ЦК України, а заява про зміну предмету позову вже має посилання на норми ст.ст. 334-338 ЦПК України, а саме спадкові правовідносини. Окрім того просив застосувати строк позовної давності, оскільки про порушення своїх прав Дніпропетровська міська рада дізналися ще в 2013 році однак з позовом звернулися лише в 2019 році. (т. 1а.с.223-226)

У відзиві на заяву про зміну предмету позову представник відповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_2 просила відмовити в задоволенні позовних вимог посилаючись на пропуск ДМР строку на звернення з даними позовом до суду. Окрім того зазначила, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження відсутності спадкоємців після смерті ОСОБА_11 . Стосовно позовних вимог про визнання договору дарування та свідоцтв про право власності зазначила, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження порушення майнових прав та інтересів позивача в результаті укладення спірного правочину, окрім того зазначила, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, а тому відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (т. 2 а.с.1-6).

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, наполягав на їх задоволенні у повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_6 у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив відмовити у задоволенні позову та застосувати строки позовної давності,

Представник відповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позовних вимог в повному обсязі посилаючись на відсутність належних доказів у позивача про порушення їх прав та що з їх володіння вибуло спірне майно, не наведено підстав застосування наслідків недійсності правочину, а скасування запису про право власності не є ефективним способом захисту. Просила застосувати строк позовної давності .

Суд, вислухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.

Згідно із ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Рішенням Жовтневого РВК № 865/8 від 08 жовтня 1963 року встановлено право власності на домоволодіння розташоване на земельній ділянці під АДРЕСА_1 , яке складається: з будинку під літ. Б-1 з 3-х кімнат, житловою площею, 27,1 м2, корисною площею 33,1 м2, что становить 11/20 частин від всього домоволодіння за гр. ОСОБА_9 ; з будинку під літ. А-1 із 4х кімнат, житловою площею 36,6 м2 , корисною площею 47,2 м2 , що становить 9/20 частин від всього домоволодіння за гр. ОСОБА_10 та ОСОБА_13 . Закріпити в безстрокове користування співвласників ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_13 земельний участок під АДРЕСА_1 на площі 800 м2 (т. 1 а.с. 118)

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2013 року в справі № 201/1817-13 за позовом ОСОБА_5 до Дніпропетровської міської ради , треті особи ОСОБА_12 та Перша Дніпропетровська державна нотаріальна контора про встановлення факту боргового зобов`язання, визнання права власності на будівельні матеріали і визнання права власності на частину домоволодіння, позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково та встановлено факт боргового зобов`язання ОСОБА_11 перед ОСОБА_5 на суму 79930 грн. 00 коп., що станом на 29 січня 2013 року відповідає 10000 доларів США. Визнано за ОСОБА_5 право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які складаються з 9/20 частин будинку по АДРЕСА_1 , а саме - напівзруйнованого пожежею житлового будинку літ. А-1 (інвентаризаційною вартістю 7118 грн.), напівзруйнованої житлової прибудови літ. А1-1 (інвентаризаційною вартістю 3991 грн.), прибудови літ. а1-1 (інвентаризаційною вартістю 2245 грн.), гаража літ. К (інвентаризаційною вартістю 7342 грн.), сараїв літ. Е (інвентаризаційною вартістю 4083 грн.) та літ. И (інв. вартістю 386 грн.), вбиральні літ. Ж (інвентаризаційною вартістю 814 грн.), а також господарських та інженерних споруд (воріт, вимощення, підпірних стін, огорожі, сходів, хвіртки), на загальну суму 25979 грн. 00 коп., розташованих на території домоволодіння АДРЕСА_1 , котрі були отримані ОСОБА_11 в натурі після смерті його батька – ОСОБА_10 (т.1 а.с.185-196).

Однак рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2013 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 квітня 2013 року в справі № 2014/1817/13 було скасоване в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено (т. 1 а.с 23-26), яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 03 квітня 2014 року (т. 1 а.с. 29-31)

На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2013 року, яке в подальшому було скасоване рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Новіковою А.В. 14 жовтня 2013 року було зареєстровано право власності за ОСОБА_5 на спірне нерухоме майно, номер запису про право власності 3183419.

08 листопада 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено договір дарування, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. та зареєстровано в реєстрі за № 5591, за умовами якого ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_4 отримав у дар спірний об`єкт нерухомості майна.

Право власності за ОСОБА_4 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08 листопада 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. номер запису 3301836.

23 квітня 2014 року державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Іванченко Л.І. зареєстровано за ТОВ «Добровольбуд» право власності на спірне майно та згодом 03 жовтня 2014 року державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Базою Д.А. номер запису 73763456 право власності на дане майно зареєстровано за ОСОБА_3 , який і є власником спірного майна на теперішній час (т.1 а.с. 209-211).

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2013 року по справі 201/1817/13 встановлено, що ОСОБА_10 належало 9/20 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 , які складалися з житлового будинку (літ. Н-2), прибудови (літ А1-1) (напівзруйнований, прибудови літ (а1-1, гаражів (літ Л,К) сараїв (літ Е,И), що мають статус самочинного будівництва. ОСОБА_10 помер 24 листопада 2001 року згідно запису акту про смерть № 8894 від 25 листопада 2001 року. Після його смерті спадкова справа не відкривалась і жоден спадкоємець не звернувся за прийняттям спадщини. Окрім того указаним рішенням зазначається, що раніше ОСОБА_11 звертався до суду з позовом про визнання права власності на цей будинок однак рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2011 року в задоволенні було відмовлено у зв`язку з тим, що ОСОБА_11 не мав належним правових підстав укладати простий письмовий договір купівлі - продажу будинку, ОСОБА_11 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Дані обставини відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

З урахуванням того, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2013 року встановлено, що після смерті ОСОБА_10 який помер в 2001 році спадкова справа після його смерті не відкривалась і жоден спадкоємець не звернувся за прийняттям спадщини дані відносини регулюються законодавством чинним на час відкриття спадщини, а саме відповідними правилами Цивільного кодексу Української РСР.

Частина 1 та 3 статті 1277 ЦК України, на яку посилається позивач  при пред`явленні позовних вимог про визнання спадщини відумерлою, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття  ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.

Пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (у редакції, Закону 2004 року) визначено, що правила статті 1277 ЦК України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року.

Норми пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за якими ЦК України застосовується також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом, необхідно розуміти таким чином, що правила Книги шостої ЦК України може бути застосовано лише до спадщини, яка відкрилася після 01 липня 2003 року та не була прийнята ніким зі спадкоємців, право на спадкування яких виникло відповідно до  норм статей 529-531 ЦК Української PCP.

Тобто, правила абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України підлягають застосуванню, якщо спадщина відкрилась після ІНФОРМАЦІЯ_3 , проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мають право спадкування відповідно до норм ЦК Української PCP.

Таким чином, сплив однорічного строку, встановленого частиною 2 статті 1277 ЦК України та абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, може підлягати обчисленню, починаючи не раніше 01 липня 2003 року. Дана правова позиція викладено у постановах Верховного Суду: від 13 січня 2020 року по справі № 671/1090/18, провадження № 61-1383св19, від 27 грудня 2019 року по справі № 542/920/17, провадження № 61-22275св18, від І5 травня 2019 року у справі №391/769/17(провадження №61-З9068св18), від 17 жовтня 2019 року у справі № 671/1656/17 (провадження № 61-5099св18), від 21 жовтня 2019 року у справі № 671/1153/18-ц(провадження № 61-5353 св 19), від 21 жовтня 2019 року у справі №671/23/19 (провадження №61-7584св19) від 11 листопада 2019 року у справі № 671/24/19, (провадження № 61-8643св19), 04 грудня 2019 року у справі №671/1558/18 (провадження № 61-15487св19).

Згідно з пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.

Враховуючи, що ОСОБА_10 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та представником позивачем не надано суду належним та допустимих доказів, що після його смерті відкривалася спадкова справа, та його син ОСОБА_11 прийняв у спадщину спірне майно, а також те що до спірних правовідносин слід застосовувати норми законодавства яке діяло на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_10 , а саме ЦК Української РСР 1963 року, яким не передбачено можливість визнання спадщини відумерлою суд вважає за необхідне в задоволенні позовних вимог про визнання спадщини відумерлою відмовити.

Стосовно позовних вимог про визнання недійсними договору дарування від 08 листопада 2013 року та свідоцтв про право власності виданих 19 травня 2014 року та 17 жовтня 2014 року, а також скасування записів про державну реєстрацію права власності на спірне майно суд виходить з наступного.

Відповідно до норм ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушенні, невизнанні або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Частина 4 ст. 26З ЦПК України передбачає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Згідно з частинами 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу.

Зміст правочину відповідно до частин 1-3, 5 ст.203 ЦК України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За загальним правилом, правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам його дійсності. До зазначених умов ч. 4 ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема, віднесено відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце вчинення, наміри суб`єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини офіційно зафіксовані нотаріусом і розглядаються як встановлені й достовірні.

У п.26 Постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» Верховного Суду «Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

У п.7 Постанові «Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом».

За правилами ч.ч. 1 і 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в моментх вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до п. З ст. 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів - а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.,

Однак звертаючись до суду з даним позовом, позивачем не надано доказів того, що його права та законні інтереси були порушені спірними договорами.

Відповідно до роз`яснень п.п 7, 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про застосування практики розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначений законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Особам, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним , є насамперед сторони правочину.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину Прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

ЦК України не містить визначення поняття «заінтересована особа» в контексті вимог про визнання правочину недійсними, а тому питання належного позивача у кожному конкретному випадку є оціночним у зв`язку з чим слід враховувати те, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, зокрема, що у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені та така особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції чи віндикації. У зв`язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1)права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором;2)у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що- небудь в результаті проведення реституції (права, майно).

Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, у якій зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан.

Оскільки позивач не є стороною оспорюваного правочину, та в судовому засіданні не доведено яким чином відповідачі порушили права та інтереси Дніпропетровської міської ради суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог позивача про визнання договору дарування від 08 листопада 2013 року та визнання свідоцтв від 19 травня 2014 року та 17 жовтня 2014 року недійсними.

Окрім того суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовних вимог про скасування записів про державну реєстрацію права власності в державному реєстрі речових прав на спірне нерухоме майно виходячи з наступного.

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 листопада 2018 року по справі № 488/5027/14 звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно.

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Ппо державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.)

Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Стосовно заяви представників відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про застосування до позовних вимог строку позовної давності суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦКУ).

Відповідно до ст. 267 ЦКУ позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦКУ).

Зазначена правова позиція викладена у постанові ВСУ від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16, Першої судової палати Касаційного цивільного суду ВСУ від 07 листопада 2018 року (справа № 0907/2-7453/2011, провадження № 61-6321св18), Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 21 серпня 2018 року (справа № 288/1361/15-ц, провадження № 61-4212св18).

Окрім цього, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та  запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою    у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Високий суд, також вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності; захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень (п.137 рішення від 09.01.2013 року за заявою № 21722/11 у справі «Волков проти України»).

Враховуючи, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено суду факт порушення відповідачами його прав та інтересів, за захистом якого Дніпропетровська міська рада звернулися до суду, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовних через необґрунтованість.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Судові витрати підлягають віднесенню на рахунок позивача, оскільки в задоволенні позову відмовлено (п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України).

На підставі викладеного та керуючись ст. 13, 76-78, 81, 141,  263 – 265, ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позов Дніпровської міської ради до ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю «Добровольбуд», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 треті особи приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенська І.Р., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання недійсним договору дарування, свідоцтва про право власності, скасувати запис про державну реєстрацію права власності та визнати спадщину відумерлою залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 26 червня 2020 року.

Суддя                                                                                       С.О. Демидова