П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2020 року місто Київ

справа № 755/34757/16-ц

провадження №22-ц/824/6154/2020

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С.,

сторони:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

відповідач - ОСОБА_3

відповідач ОСОБА_4

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шевчуком Віталієм Валентиновичем,

на рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 29 січня 2020 року, ухвалене у складі судді Яровенко Н.О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Кристина Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Льовушкіна Світлана Андріївна про визнання недійсним договорі дарування та купівлі-продажу об`єкту нерухомого майна,-

В С Т А Н О В И В:

У березні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідач ів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договору дарування та договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 29 липня 2001 року між ним та відповідачкою ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб. 6 жовтня 2004 року подружжям було придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 25 квітня 2014 року шлюб між сторонами розірвано. 18 лютого 2016 року позивачу стало відомо, що спірна квартира була відчужена ОСОБА_2 на користь матері останньої ОСОБА_3 шляхом укладання 14 травня 2015 року договору дарування квартири, який був посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мельник К.В. Посилаючись на те, що позивач згоди на відчуження спірної квартири не давав, оспорюваний договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки відповідачка ОСОБА_2 не мала наміру відчужувати (подарувати) квартиру, а мала намір заволодіти квартирою, у договорі зазначено неправдиву інформацію стосовно того, що квартира належить ОСОБА_2 на праві особистої власності, просив визнати договір дарування недійсним.

Рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 29 січня 2020 року в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Кристина Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Льовушкіна Світлана Андріївна про визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу об`єкту нерухомого майна відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Шевчук В.В. подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати повністю рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 29 січня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на те, що судом першої інстанції були неправильно застосовані норми матеріального права, неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, а судове рішення засноване на неналежних доказах. Апелянт посилається на те, що висновки суду є упередженими, не відповідають обставинам справи, засновані на неналежних доказах. Відповідачем не надано суду належних доказів, зокрема не надано суду судові рішення про виділення відповідачу в натурі частки із спільного майна подружжя або про визнання спірної квартири особистою приватною власністю одного з подружжя, або про визначення порядку користування спільним майном; письмові і нотаріально засвідчені згоди від ОСОБА_1 на дарування та купівлю-продаж спільного майна подружжя; письмові дозволи органів опіки та піклування на вчинення договорів, оскільки вони вчинялись при наявності у подружжя двох малолітніх дітей. Відсутність таких доказів підтверджує, що у суду були відсутні правові підстави вважати, що таке майно належить виключно ОСОБА_2 . В той же час апелянт зазначає, що кошти отримані від квартири по АДРЕСА_2 , а також кошти, які були розміщені на депозитному рахунку у банку є спільним сумісним майном подружжя. ОСОБА_2 не надала належних доказів, щоб підтверджували, що кошти в сумі 10000 грн. належали останній на праві особистої власності. Оскільки договори дарування та купівлі-продажу квартири були укладені без нотаріально посвідченої згоди позивача, який є співвласником майна в силу вимог ст.60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржувані договори відповідно до вимог ст.ст.203,215 ЦК України мали бути визнані судом недійсними. Крім того, посилався на те, що судом не враховані правові висновки Верховного Суду у цій справі та Великої Палати Верховного Суду в іншій справі.

У наданих відзивах на апеляційну скаргу відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення як законне і обґрунтоване без змін.

В судове засідання відповідачка ОСОБА_3 , треті особи: приватні нотаріуси КМНО Мельник К.В., Льовушкіна С.А. не з`явилися, про день та час розгляду справи були повідомлені. Відповідачка ОСОБА_3 подала до суду заяву, в якій просила розглядати справу у її відсутність. Зважаючи на зазначені обставини, суд вважав за можливе розглянути справу у їх відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Шевчук В.В. апеляційну скаргу підтримав і просив її задовольнити.

Відповідачка ОСОБА_2 та її представник адвокат Демчук В.І., а також відповідачка ОСОБА_4 проти доводів апеляційної скарги заперечували і просили рішення як законне і обґрунтоване залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено, що 14 травня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник К.В., зареєстрований в реєстрі за № 831. Відповідно до умов договору дарування дарувальник ОСОБА_2 передала обдарованій ОСОБА_3 безоплатно у власність квартиру АДРЕСА_1 , а обдарована прийняла цю квартиру у власність.

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, 14 травня 2015 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування квартири від 14 травня 2015 року.

В подальшому 25 лютого 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами договору ОСОБА_3 відчужила квартиру АДРЕСА_1 , цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Льовушкіною С.А., за реєстровим номером 338.

Крім того, судом установлено, що 30 квітня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами договору ОСОБА_2 відчужила належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_3 .

У пункті 2 договору зазначено, що ця квартира належить продавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації Ватутінської районної держадміністрації м.Києва 14 березня 2001 року, згідно з розпорядженням № 617 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 25 квітня 2001 року у реєстровій книзі за реєстровим № 6515. Продаж даної квартири було вчинено за 10000 грн.

З довідки ПАТ «Банк Форум» від 4 жовтня 2011 року вбачається, що 17 травня 2004 року в ПАТ «Банк Форум» на ім`я ОСОБА_2 було відкрито депозитний рахунок строком на 3 місяці. Сума вкладу 10000 доларів США. 19 серпня 2004 року даний рахунок було закрито.

З 29 липня 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який 25 квітня 2014 року рішенням Деснянського районного суду м.Києва розірвано.

6 жовтня 2004 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами договору ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 12500 грн.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що правова природа договору дарування та визначені в договорі істотні умови не суперечать вимогам цивільного законодавства, які регламентують порядок укладеного даного виду договору, в даному випадку обдарована ОСОБА_3 набула права власності на дарунок, тобто квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується реєстрацією права власності за даною особою на об`єкт нерухомого майна, який на момент укладення договору дарування під забороною не перебував, ці обставини підтверджуються відомостями зазначеними в тексті договору дарування та письмовими поясненнями приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мельник К.В., яка посвідчувала спірний договір дарування. Оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів, які мали довести відсутність у сторін договору дарування наміру створити юридичні наслідки, підстави для визнання договору дарування недійсним з підстав, передбачених ст.234 ЦК України, відсутні.

Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , оскільки придбана за кошти, які отримані ОСОБА_2 від продажу квартири, що належала їй на праві особистої приватної власності. Інших доказів щодо придбання спірної квартири за спільні кошти подружжя не надано. За таких обставин, квартира АДРЕСА_1 не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому згода на її відчуження другого подружжя не була потрібна.

Вимога позивача про визнання договору купівлі-продажу спірної квартири задоволенню не підлягає, оскільки вона є похідною від вимоги про визнання договору дарування недійсним.

Проте, з такими висновками суду повністю погодитись не можна, виходячи з наступного.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набути ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 6 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 5 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Установлено, що квартира АДРЕСА_1 набута ОСОБА_2 за час шлюбу з ОСОБА_1 .

Судове рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_2 відсутнє. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира була придбана за особисті кошти відповідачки ОСОБА_2 , останньою, у передбаченому ст.ст.12, 81 ЦПК України порядку, суду не надано.

Сам по собі факт продажу ОСОБА_2 квартири, яка належала їй на праві особистої приватної власності, без доведення, що саме за ці кошти була придбана спірна квартира, не дає підстав уважати, що квартира є особистою приватною власністю останньої. Розміщення відповідачкою ОСОБА_2 у травні 2004 року грошових коштів на депозитному рахунку у банку та їх зняття у серпні 2004 року також не може вважатися беззаперечним доказом, що грошові кошти є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , і що саме за ці кошти була придбана спірна квартира.

Висновок суду першої інстанції про те, що квартира АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , не відповідає встановленим обставинам, ґрунтується на припущеннях, що є недопустимим.

Оскільки ОСОБА_2 не спростована резумпція спільності права власності подружжя на квартиру АДРЕСА_1 , така квартира є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

За вимогами ч.ч.1,2 ст.369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та(або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з ч.3 ст.65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключо за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до ч.4 ст.369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному із співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Такий правовий висновок, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Разом з тим відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого подружжя) на укладення договору дарування позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до ч.4 ст.369, ст.215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Отже, оскільки квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , спірною квартирою остання розпорядилася без згоди ОСОБА_1 , тому наявні підстави для визнання договору дарування квартири недійсним відповідно до ч.4 ст.369, ст.215 ЦК України.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що підстав кваліфікувати договір дарування спірної квартири як фіктивний немає, і в цій частині висновки суду є правильними.

Що стосується вимоги ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, то в цій частині слід зазначити наступне.

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, що містяться в п.22 постанови №5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», якщо майно за відплатним договором придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387,388 ЦК). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК. У зв`язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст.388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

За положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

При цьому норма ч.1 ст.216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Оскільки ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного ним договору купівлі-продажу, його вимога про визнання цього договору недійсним не підлягає задоволенню.

Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції, як таке, що ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, висновки суду не відповідають встановленим обставин, підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шевчуком Віталієм Валентиновичем, - задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 29 січня 2020 року - скасувати і ухвалити нове.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Кристина Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Льовушкіна Світлана Андріївна про визнання недійсним договорі дарування та купівлі-продажу об`єкту нерухомого майна - задовольнити частково.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 14 травня 2015 року № 831, посвідчений приватний нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Кристиною Володимирівною.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі по 689 грн., з кожної.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 23 червня 2020 року.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус