Постанова

Іменем України

18 червня 2020 року

м. Київ

справа № 755/1791/15-ц

провадження № 61-42280св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2018 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору комісії недійсним,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовної заяви

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору комісії недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 10 квітня 2010 року між нею та відповідачем укладено договір комісії, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. А. та зареєстрований в реєстрі за № 709, за умовами договору вона, як комітент, доручила відповідачу, як комісіонеру, на умовах відомих останньому та на власний розсуд продати належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно пункту 5 договору комісії комітент доручає комісіонеру оформити та отримати всі документи, що необхідні для вчинення правочинів, в тому числі витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно, довідки про склад сім`ї. Мінімальна ціна, за яку комісіонер зобов`язується продати зазначене майно повинно бути не менше 800 000,00 грн, за умови отримання грошей до підписання договору купівлі-продажу майна. При підписанні договору комісії вона передала відповідачу оригінали документів на квартиру АДРЕСА_1 .

Також, у той же день 10 квітня 2010 року між сторонами укладено нотаріально посвідчені тим же нотаріусом за реєстровим № 704 договір позики на суму 6 500,00 доларів США, що на момент укладення договору за офіційним курсом НБУ складало суму у розмірі 51 480,00 грн, строком повернення коштів до 10 квітня 2011 року, а також договір іпотеки за реєстровим № 706, відповідно якого вона передала в іпотеку належну їй на праві власності вищевказану квартиру відповідачу.

Таким чином, вона вважала зазначений договір комісії фіктивним правочином (стаття 234 ЦК України), оскільки він не спрямований на реальне настання правових наслідків зумовлених ним, його було укладено з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, підписання якого передувало укладенню спірного правочину.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір комісії, посвідчений 10 квітня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. А. та зареєстрований в реєстрі за № 709.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 січня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір комісії від 10 квітня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М., зареєстрований у реєстрі за № 709.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення мотивовано тим, що спірний правочин вчинявся для виду, відповідач заздалегідь знав, що договір комісії не буде виконаний, тобто укладався фіктивно. Договір комісії укладався без наміру створити правові наслідки з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, як гарантування повернення коштів, та отримання відповідачем правовстановлюючого документу на квартиру, сама ж квартира відповідачу не передавалася, позивач там по даний час продовжує проживати та залишається зареєстрованою з членами своєї сім`ї, що підтверджується довідкою по формі № 3, виданою ЖРЕО-406 від 04 березня 2015 року, та в свою чергу свідчить про відсутність у ОСОБА_2 умислу на відчуження квартири за договором комісії під час укладення вказаної угоди. Крім того, підстав для застосування строків позовної давності за заявою представника відповідача до спірних правовідносин суд не вбачав, оскільки про порушення свого права позивач дізналася після отримання поданого до неї ОСОБА_2 позову, датованого 20 листопада 2014 року, про стягнення заборгованості за договорами позики, копія якого надана суду, тому у даному випадку підлягають застосуванню норми частини першої статті 261 ЦК України.

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2018 року заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 січня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення мотивовано тим, що позивачем не доведено і судом не встановлено наявності умислу на укладення фіктивного правочину ОСОБА_2 який є другою стороною оспорюваного правочину. Факт укладення між сторонами 10 квітня 2010 року договору позики за яким ОСОБА_1 позичила у ОСОБА_2 6 500,00 доларів США та договору іпотеки за яким на забезпечення виконання договору позики ОСОБА_1 передала в іпотеку ОСОБА_2 належну їй квартиру, сам по собі не свідчить про фіктивність оспорюваного позивачем договору комісії і не може бути визнаний підставою недійсності останнього.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 бажає оспорити фіктивність договору комісії від 10 квітня 2010 року та враховуючи, що він має правовстановлюючі документи на квартиру, отримані за вказаним договором комісії, відчужити квартиру заявника на користь третіх осіб. Про відсутність наміру у позивача здійснити продаж власної квартири та відсутність наміру у відповідача продавати вказану квартиру на користь третіх осіб саме в момент укладення спірного договору комісії свідчить те, що ОСОБА_2 одночасно є іпотекодержателем відносно квартири позивача в межах відносин позики, та комісіонером в межах відносин договору комісії, який був укладений одразу після укладення іпотечного договору та накладення заборони відчуження. Дана правова конструкція відносин ОСОБА_1 та ОСОБА_2 має взаємовиключні права та обов`язки учасників цих відносин. Зокрема, купівля-продаж квартири можлива лише після повернення позики та зняття заборони на її відчуження. З моменту укладання договору комісії до настання строку повернення позичених грошових коштів, ОСОБА_2 не має законних підстав виконувати обов`язки комісіонера, а ОСОБА_1 не має законних підстав виконувати обов`язки комітента за спірним договором. Наведене свідчить про те, що обидві сторони спірного договору комісії в момент його вчинення, не мали наміру здійснювати купівлю-продаж квартири, що є доказом фіктивності спірного договору. Сторони, укладаючи договір комісії, знали заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто внутрішня воля сторін не відвідала зовнішньому їх прояву.

Крім того, апеляційний суд не врахував того, що за умовами договору комісії, комісіонеру були передані тільки документи, які підтверджують право власності на квартиру, проте сама квартира позивачем не передавалась.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що оспорюваний договір комісії не відповідає загальним підставам недійсності правочинів, зазначених у частини п`ятої статті 203 ЦК України, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним.

Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Дніпровського районного суду м. Києва.

03 липня 2019 року справа № 755/1791/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до підпунктів 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, (з наступними змінами та доповненнями) та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 «Про заходи, спрямовані на належне здійснення правосуддя», у справі призначено повторний автоматизований розподіл.

Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Фаловської І. М.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. за реєстровим № 704, відповідно якого позивач отримала від відповідача грошові кошти у розмірі 6 500,00 доларів США, що на момент укладення цього договору, згідно офіційного курсу НБУ складало суму у розмірі 51 480,00 грн, термін повернення до 10 березня 2011 року.

На забезпечення виконання позичальником зобов`язань за вказаним договором позики, 10 квітня 2010 року між сторонами укладено іпотечний договір за реєстровим № 706, згідно якого ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 .

Крім того, 10 квітня 2010 року між сторонами укладено договір комісії за реєстровим № 709, згідно з яким ОСОБА_2 (комісіонер) діє за дорученням ОСОБА_1 (комітента), вчиняючи правочин в інтересах комітента та за її рахунок, але від свого імені, створюючи для комітента певні юридичні наслідки (виникнення, зміну або припинення прав та обов`язків).

Відповідно до пунктів 4, 5 договору комісії комітент ( ОСОБА_1 ) доручає, а комісіонер ( ОСОБА_2 ) зобов`язується на умовах відомих йому та на власний розсуд продати квартиру АДРЕСА_1 . Комітент доручає комісіонеру оформити та отримати всі документи, що необхідні для вчинення вищевказаних правочинів, в тому числі витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно, довідки про склад сім`ї. Мінімальна ціна, за яку комісіонер зобов`язується продати зазначене майно, повинна бути не менше 800 000,00 грн, за умови отримання грошей до підписання договору купівлі-продажу майна.

Пунктом 6 договору комісії передбачено, що позивач (комітент) передала комісіонеру оригінали документів на вказану квартиру, а саме: договір купівлі-продажу квартири, посвідчений 11 грудня 2002 року державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Пилипчук О. І. за реєстровим № 15-2736, та технічний паспорт до неї.

За змістом пункту 10 договору комісії сторони підтверджують, що однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, дійсність намірів при укладенні цього договору, а також те, що він не носить характеру фіктивного або удаваного.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов`язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Відповідно до статті 1012 ЦК України договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії.

Комітент може бути зобов`язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами.

Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов`язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.

За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною п`ятою статті 203 ЦК України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд, надавши належну оцінку змісту оспорюваного правочину із урахуванням правовідносин, що виникли між сторонами та враховуючи, що в оскаржуваному договорі сторони зазначили усі істотні умови договору комісії, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем фіктивності договору комісії від 10 квітня 2010 року, зокрема, головної ознаки фіктивного правочину - відсутності наміру створити правові наслідки, обумовлені спірним договором, так як подальші дії сторін правочину, а саме передача позивачем комісіонеру оригіналів документів на вказану квартиру, свідчать про його часткове виконання. Крім того, позивач не довів наявності зловмисного умислу між сторонами на укладення фіктивного правочину.

Отже, відсутні правові підстави вважати, що вказаний правочин є фіктивним відповідно до вимог статті 234 ЦК України.

Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко

В. С. Висоцька

І. М. Фаловська