Справа № 219/9079/18

                                                                  Провадження № 2/219/113/2020

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10.06.2020   року    Артемівський  міськрайонний  суд   

Донецької області     у  складі  судді     Хомченко Л.І.

Секретар                Лосинська І.М..

За участю позивача  ОСОБА_1 . 

Представника відповідача ОСОБА_2 .

Розглянув   у   відкритому  судовому  засіданні  у залі суду   у м. Бахмут    цивільну справу за позовом   ОСОБА_1 до Державної установи Бахмутська установа виконання покарань(№6) про визнання наказу про звільнення не законним і скасування наказу , поновлення на роботі ,стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і моральної шкоди.

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до суду, яку в подальшому уточнив , в якій просить визнати наказ Державної установи «Бахмутська установа виконання покарань(№6)» № 74/ОС-18 від 06.07.2018р. про звільнення не законним, скасувати наказ , поновити на роботі та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу і моральну шкоду, мотивуючи тим, що він працював у відповідача лікарем-стоматологом з 2008 року та був за наказом №74/ОС-18 від 06.07.2018р. звільнений із скороченням штату. Між тим, фактичного скорочення штату стоматологічної ставки не повинно було бути внаслідок відповідальності Державної кримінально-виконавчої служби України за здоров`я спецконтингенту, а з листа ДУ « Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» від 03.07.2018р. № 1977 відповідачеві пропонувалося провести звільнення працівників медичної частини на підставі п.5 ст.36 КЗпП України в порядку переведення до медичної частини № 5 філії Центру охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України. При цьому , оскільки вказаний Центр був тільки утворений, тому, не мав об`єктивних даних щодо кваліфікації працівників, тому, про часткове переведення, як вважає позивач, клопотало керівництво відповідача, а з відповіді головного бухгалтера від 20.02.2018 р. вбачається, що керівництво вважає, що позивач повинен навчатися ( підвищувати кваліфікацію), а якщо не буде цього робити, то його звільнять. Але те, що керівництво повинно направити позивача ( надати відповідну путівку) на навчання, ніхто не бачив, між тим, знімало щомісячно з позивача два тарифних розряди із зарплати, що свідчить про те, що незаконне звільнення позивача є наслідком якості організації роботи керівництва відповідача. Завдана моральна шкода полягає в приниженні честі та гідності внаслідок необхідності звернення позивача до центру зайнятості; ділової репутації, оскільки вважається, що хороший спеціаліст не може бути звільненим. Фінансовий еквівалент нанесеної моральної шкоди, з урахуванням компенсації за вимушений прогул, складає 264691,13 грн. без урахування отриманої допомоги по безробіттю ( т.1 а.с.1; т.2 а.с. 41).

Відповідно до відзиву відповідач позов не визнав та просив відмовити у задоволенні позовних вимог, зазначивши, що відповідно до наказу Мінюсту від 02.11.2017 р. № 3394/5 «Про утворення Державної установи « Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» медична частина, яка входила до структури та штату установи на підставі наказу Мінюсту від 15.06.2017р. №2333/к, була виведена зі штату установи відповідно до наказу Мінюсту від 17.11.2017 р. 4539/к « Про затвердження структури та внесення змін до штату ДУ « Бахмутська установа виконання покарань (№6) . Позивач був ознайомлений з наказом , а також попереджений під особистий підпис про можливе наступне звільнення із займаної посади за п.1 ст.40 КЗпП України з дотриманням всіх вимог законодавства, тому оспорюваний позивачем наказ від 06.07.2018р. № 74/ОС-18 є законним. На підставі листа ДУ «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України», отриманого 06.07.2018р., працівників медичної частини було проінформовано під підпис про список осіб , яким запропоновано 09.07.2018р. звільнитися з роботи відповідно до п.5 ст.36 КЗпП України в порядку переведення до медичної частини № 6 філії Центру охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України у Дніпропетровській та Донецькій областях, тому відповідач був змушений звільнити позивача на підставі п.1 ст.40 КЗпП України за наказом від 06.07.2018р. № 74/ОС-18, до якого наказом від 10.07.2018р. № 80/ОС-18 були внесені зміни « Про виплату вихідної допомоги» відповідно до ст..44 КЗпП України. Таким чином, вимоги позивача, який намагається поноситися на роботі на посаді лікар-стоматолог, коли в установі відсутній штат медичної частини, є необґрунтованими та безпідставними.

В судовому засіданні позивач підтримав заявлені вимоги і просив суд їх задовольнити, дав пояснення, аналогічні викладеному у позовній заяві та уточненню до неї . Додатково пояснив, що під час роботи стосовно нього керівництвом установи не виконувалися вимоги трудового законодавства стосовно перерв, нарахування заробітної плати, надання відпусток, а також не виконувалося положення наказу МОЗ України № 359 стосовно проходження чергової атестації на підтвердження кваліфікації, 1 категорія якої у нього закінчилася 08.08.2017 р. , у зв`язку з чим він вимушений був звертатися до керівництва з відповідними заявами, з відповіді на які вбачалося про погрози йому про звільнення. Заперечує проти показань свідка ОСОБА_3 про те, що остання завчасно нагадувала йому про закінчення терміну дії у нього 1 категорії та вважає, що під час роботи з боку керівництва стосовно нього були створені упереджені умови.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог і надав пояснення, аналогічні викладеному у відзиві на позов. Просив суд відмовити позивачу у задоволенні позову.

Свідок - начальник відділу по роботі з персоналом «Бахмутська установа виконання покарань(№6)» ОСОБА_3 суду пояснила, що позивач працював лікарем стоматологом медичної частини їх установи з 2008 року. У зв`язку з реформуванням установи та утворення Центру охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України у 2017 році з їх системи виводилася медична частина. У грудні 2017 р. прийшов штатний розпис, затверджений Мінюстом , за яким скорочувалося 21,5 одиниці медичної частини, у зв`язку з чим 04.12.2017 р. був виданий наказ про попередження працівників медичної частини про звільнення у зв`язку із скороченням штату, між тим, 04.02.2018р. звільнення працівників не відбулося з незалежних від них причин, а саме у зв`язку з продовженням утворення та становлення Центру охорони здоров`я кримінально-виконавчої системи, і тому працівники медичної частини продовжували знаходилися в їх штаті до отримання повідомлення з відповідного Центру, на підставі листа від якого частина працівників медичної частини була звільнена у зв`язку з переводом. Частина же працівників медичної частини за наказом від 06.07.2018 р. була звільнена у зв`язку із скороченням штату з 09.06.2018 р., у т.ч. і позивач, щодо яких не було запиту від Центру здоров`я на переводи. В день звільнення позивачеві була видана трудова книжка та копія наказу. Також, за запитаннями позивача пояснила, що всі накази на відпустки ( чергові щорічні, без збереження заробітної плати) видавалися за заявами позивача та відповідно до встановлених щорічних графіків на відпустки), при цьому, право на щорічну відпустку у позивача почало рахуватися з моменту його прийняття на роботу. У 2012 році після проходження атестації позивач отримав 1 категорію, дія якого закінчилася 08.08.2017р., і оскільки позивач вчасно не пройшов відповідну переатестацію, був виданий наказ про припинення відповідних виплат за 1 категорією, пов`язаних з кваліфікацією лікаря. Всі накази, пов`язані з відпустками та зарплатою, передавалися до бухгалтерії установи. На думку свідка , своєчасне проходження переатестації позивачем залежало не лише від керівництва установи, а первісно саме від ініціативи самого позивача за його власною заявою, поданою до відповідного органу охорони здоров`я, та в подальшому отримання путівки відповідно до наказу МОЗ України № 359. На початок року вона повідомляла, у т.ч. начальника медичної частини, про закінчення у серпні 2017 р. строку дії 1 категорії у позивача та усно нагадувала про таке безпосередньо позивачеві. Всі документи, пов`язані з прийомом на роботу, заохоченнями, проходження переатестації позивача, зберігалися в особовій справі. Підтвердила, що за заявою позивача від 23.06.2018 р. на відпустку за наказом від 03.07.2018р. ОСОБА_1 була надана відпустка з 09.07.2018 р. за період роботи з 03.11.2017 р. по 02.11.2018р. на 21 календарний день, оскільки, на момент видання наказу в установі буди відсутні остаточні документи на звільнення працівників медичної установи . Однак, після отримання таких документів від Центру охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України, вказаний наказ в цій частині був скасований, тому в наказі про звільнення позивача була нарахована компенсація про невикористану відпустку за період з 03.11.2017 р. по 09.07.2018 р., тобто, за 11 календарних днів з урахуванням строку фактичної роботи .

Свідок начальник фінансової частини - головний бухгалтер ОСОБА_4 суду пояснила, що у зв`язку з утворенням Центру охорони здоров`я кримінально виконавчої служби відбулося скорочення медичної частини в ДУ ««Бахмутська установа виконання покарань(№6)», частина працівників медичної частини була звільнена з переведенням до медичної частини утвореного Центру , а частина працівників, у т.ч. ОСОБА_1 , які не були прийняті до вказаного Центру, були звільнені у зв`язку із скороченням штату. У зв`язку зі звільненням ОСОБА_1 були виплачені розрахункові, при цьому, оскільки фінансування установи має централізований характер, тому, розрахунок з позивачем було здійснено не в день звільнення, а лише після надходження коштів з Мінюсту на казначейський рахунок. Відносно позивача було два накази щодо виплати розрахунку, при цьому, окремого наказу на виплату заробітної плати не потребується, оскільки в наказі про звільнення ОСОБА_1 від 06.07.2018р. № 74/ОС-18 було наказано фінансовому відділу проведення кінцевого розрахунку з працівником. Також пояснила, що відповідні накази вона візувала, але коли вони надходили до фінансового відділу, не пам`ятає, як і не пам`ятає, коли саме було проведено остаточний розрахунок з позивачем. Кількість днів відпустки рахується іншим відділом, а табелі обліку робочого часу зберігаються в бухгалтерії установи . В листі від 20.02.2018 року за № 8/3-3 за її підписом жодних погроз про звільнення не висловлювалося, а були надані відповіді позивачу з питань, зазначених у його звернені, у т.ч. щодо питання навчання, та роз`яснені положення наказу МОЗ № 359 та Положення до нього, відповідно до п.1.10 якого лікарі, які протягом року після закінчення п`ятирічного строку з моменту попередньої атестації не виявили бажання і не подали документи на чергову атестацію підлягають атестації на визначення знань та практичних навичок з підтвердження звання лікар-спеціаліст після проходження стажування. Направлення лікаря на стажування здійснюється управлінням охорони здоров`я.

Суд, заслухавши сторони, свідків, дослідивши надані сторонами докази, приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що між сторонами з 2008 року існували трудові правовідносини , за якими позивач ОСОБА_1 працював лікарем- стоматологом в ДУ «Бахмутська установа виконання покарань (№6), і що сторонами не оспорюється.

Наказом ДУ «Бахмутська установа виконання покарань (№6) від 06.07.2018р. № 74/ОС-18 лікаря –стоматолога медичної частини вказаної державної установи ОСОБА_5 В ОСОБА_6 В. було звільнено за п.1ст.40 КЗпП України ( у зв`язку із скороченням штату працівників) з 09 липня 2019 року . Наказано виплатити компенсацію за невикористану щорічну відпустку за період роботи 03.11.2017 р. по 09.07.2018р.-11 календ.днів. Підставами звільнення зазначений наказ МЮУ від 17.11.2017р. № 4539/к « Про підтвердження структури та штату державної установи «Бахмутська установа виконання покарань (№6)» там лист державної установи « Центр охорони здоров`я державної кримінально-виконавчої служби України» від 03.07.2018р. № 1977 ( т.1 а.с.2,34).

Наказом ДУ «Бахмутська установа виконання покарань (№6) від 10.07.2018р. № 80/ОС-18 у зв`язку із звільненням за п.1 ст.40 КЗпП України( скорочення штату працівників) внесена зміни до наказу № 74/ОС-18 від 06.07.2018 в частині кінцевого розрахунку та наказано виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку, з 09 липня 2018р.. Підстава: ст..44 КЗпП України ( т.1 а.с.41).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом , у т.ч., у випадку скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з ч.2 ст.40 КЗпП України звільнення з підстав, передбачених п.1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника , за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ч.1 ст.43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п.1 ст.40 КЗпП України ( крім випадку ліквідації підприємства) може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу профспілкового працівника) , первинної профспілкової організації, членом якої є працівник .

Відповідно до ч.1 ст.49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивної та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до ч. 1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону ( ст. 5 ЦПК України в редакції 2017 року, що діє з 15.12.2017 року).

Передбачені ст. ст. 12 і 13 ЦПК України засади змагальності та диспозитивності цивільного судочинства визначають основні правила, в межах яких мають діяти особи, що беруть участь у справі, та суд при вирішенні справи.

Згідно ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона у цивільному судочинстві повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, до яких дана справа не відноситься.

Суд, згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.

З огляду на вказані норми закону позивач, обравши певний спосіб захисту цивільного права перед судом, має довести, шляхом подання належних та допустимих доказів, що надані підприємствами - виробниками/виконавцями житлово-комунальних послуг відомості про заборгованість є неправомірними, які порушують, не визнають або оспорюють охоронювані законом його цивільні права.

Відповідач, зі свого боку, зобов`язаний довести обставини, посилаючись на які він заперечує проти позову.

Частиною 1статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Частиною 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається з положень ч. 1ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Перевіряючи законність звільнення позивача за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України , судом приймаються наступні належні докази.

Відповідно до наказу Мінюсту України від 02.11.2017 р. № 3394/5 « Про утворення Державної установи « Центр охорони здоров,я Державної кримінально-виконавчої служби України» та затвердження положення до неї ( т.1 а.с. ) медична частина , яка входила до структури та штату установи відповідача, на підставі наказу Мінюсту України від 15 06.2017р. № 2333/к та додатку 1 до нього ( т.1 а.с. 18,19 ) була виведена зі штату установи відповідно до наказу Мінюсту від 17.11.2017р. №4539/к « Про затвердження структури та внесення змін до штату ( т.1 а.с.20-23 ).

За наказом ДУ «Бахмутська установа виконання покарань (№6)» « Про скорочення посад» № 491/ОД-17 від 04.12.2017р. позивач ОСОБА_1 особисто був попереджений про скорочення посад і наступне вивільнення працівників згідно з п.1 ст.40 КЗпП України та ознайомлений з зазначеним наказом особисто ( т.1 а.с.35,36).

Таким чином, судом достовірно встановлено про наявність скорочення працівників медичної частини ДУ «Бахмутська установа виконання покарань (№6)

Судом, також, встановлено , що при звільненні позивача у зв,язку із скороченням штату відповідачем була дотримана процедура звільнення позивача , а також, були дотриманні вимоги ст..43 КЗпП України ( розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації ( профспілкового представника, що підтверджується відповідними протоколами ( т.2 а.с.44-52).

Посилання позивача як на підставу незаконності наказу про його звільнення за п.1 ст.40 КЗпП України , а саме, на наявність листа ДУ « Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» № 1977 від 03.07.2018р., який було отримано відповідачем 06.07.2018р. ( т.1 а.с.39,40) та за яким вказана установа просила звільнити 09.07.2018р. з роботи відповідно до п.5 ст.36 КЗпП України в порядку переведення до медичної частини № 6 філії Центру охорони здоров,я Державної кримінально-виконавчої служби України у Дніпропетровській та донецькій областях працівників медичної частини ДУ «Бахмутська установа виконання покарань (№6)», не можуть бути прийняті судом, оскільки, така позиція позивача спростовується саме вказаним листом ДУ « Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» № 1977 від 03.07.2018р., за яким остання клопоче про звільнення працівників в порядку переведення відповідно до п.5 ст.36 КЗпП України працівників медичної частини згідно списку, що додається. Між тим, в списку співробітників позивач ОСОБА_1 відсутній.

Між тим, лише згоди працівника на припинення трудового договору на підставі п.5 ст.36 КЗпП України ( переведення працівника в іншу установу) недостатньо, оскільки, судом не встановлено і позивачем не надано доказів на згоду саме ДУ « Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» на переведення позивача.

Також, судом не приймається наданий позивачем на підтвердження свої позовних вимог як належний доказ у спірних правовідносинах лист за підписом начальника фінансового відділу – головного бухгалтера ДУ «Бахмутська установа виконання покарань (№6)» від 20.02.2018р. № 8/3-3, за яким надана відповідь на звернення позивача під час роботи з питань навчання, а не звільнення, а предметом позовних вимог є звільнення позивача у зв`язку із скороченням штату.

Посилання позивача на його зауваження до керівництва відповідача щодо умов роботи, проходження навчання ( підвищення кваліфікації ) під час роботи в ДУ «Бахмутська установа виконання покарань (№6)», та втрати , на думку позивача, у зв`язку з цим заробітку, також, не є предметом позовних вимог і жодним чином не впливають на встановлені судом підстави звільнення.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про дотримання відповідачем процедури звільнення позивача за п.1 ст.40 КЗпП України, а тому, вимоги позивача про визнання наказу про звільнення не законним і скасування наказу, поновлення на роботі є необґрунтованими і не можуть бути задоволеними. Також, у зв`язку з відсутністю правових підстав для поновлення позивача на посаді лікаря-стоматолога медичної частини ДУ «Бахмутська установа виконання покарань (№6)», суд приходить до висновку про відмову і в задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і моральної шкоди, які є похідними від первісних вимог щодо поновлення на роботі.

Приймаючи таке рішення суд зазначає, що позивач у разі незгоди з діями відповідача з питань організації роботи , проведення атестації , надання відпусток та їх розрахунком, виплати розрахункових , які не є предметом дійсного спору, не позбавлений права звернутися до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав відповідно до норм діючого законодавства.

Керуючись ст.ст.263-265 ЦПК України ,-

ВИРІШИВ :

У задоволенні позову   ОСОБА_1 до Державної установи Бахмутська установа виконання покарань(№6) про визнання наказу про звільнення не законним і скасування наказу , поновлення на роботі ,стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і моральної шкоди відмовити.

У повному обсязі рішення складене 16.06.2020 року .

Рішення може бути оскаржене до Донецького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення через Артемівський міськрайонний суд Донецької області .

Суддя Л.І. Хомченко