Постанова

Іменем України

16 червня 2020 року

м. Київ

справа № 522/20025/14-ц

провадження № 61-3416св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2018 року у складі судді Домусчі Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 30 січня 2020 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 , який є батьком ОСОБА_1 від першого шлюбу, був власником квартири АДРЕСА_1 .

Вказував, що 11 червня 2010 року його батько ОСОБА_3 уклав шлюб з відповідачем ОСОБА_2 .

У жовтні 2013 року ОСОБА_3 захворів, про що стало відомо сторонам у справі.

Зазначав, що 29 березня 2014 року державним нотаріусом Другої Одеської нотаріальної контори Арабаджи К. Г. було посвідчено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за № 3-436.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть від 29 липня 2014 року № 2536.

Вважав, що саме на час укладання спірного договору дарування від 29 березня 2014 року його батько тяжко хворів і через стан свого здоров`я не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, тому вказаний договір є недійсним на підставі частини першої статті 225 ЦК України.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений 29 березня 2014 року державним нотаріусом Другої Одеської нотаріальної контори Арабаджи К. Г., зареєстрований в реєстрі за № 3-436 та визначити порядок виконання рішення, зазначивши, що після набрання ним законної сили, воно є підставою для скасування державної реєстрації.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2014 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено.

Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстровану на ОСОБА_2 .

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2020 року заяву ОСОБА_1 про скасування заходів забезпечення позову задоволено.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2014 року, а саме арешт квартири АДРЕСА_1 , зареєстрованої на ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений 29 березня 2014 року державним нотаріусом Другої Одеської нотаріальної контори Арабаджи К. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 3-436.

Визначено порядок виконання рішення суду в порядку статті 265 ЦПК України.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , дослідивши зібрані у справі докази, беручи до уваги покази свідків, медичну документацію про стан здоров`я ОСОБА_3 та висновок комісійної амбулаторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 07 листопада 2016 року № 400,районний суд виходив із того, що на момент укладення спірного правочину у ОСОБА_3 були наявні ознаки тяжкого психічного розладу, що позбавило його можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Визнаючи недійсним договір дарування квартири від 29 березня 2014 року, суд першої інстанції керувався положеннями частини першої статті 225 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 30 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2018 року - без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірним договором порушуються права позивача, оскільки у разі визнання недійсним договору дарування квартири, після смерті ОСОБА_3 спадкоємцями його майна є: дружина ОСОБА_2 та син ОСОБА_1 , який і оспорює вказаний договір.

Апеляційний суд вказав, що районний суд дійшов правильного висновку про те, що саме висновок комісійної амбулаторної посмертної судово-психіатричної експертизи Комунального закладу «Львівська обласна психіатрична лікарня» від 07 листопада 2016 року № 400 є належним доказом у розмінні статтей 77, 102 ЦПК України, оскільки містить інформацію щодо предмету доказування, є найбільш повним та обґрунтованим, у якому досліджені всі докази. Крім того, судовим експертом у судовому засіданні наведені та підтверджені всі викладені у висновку доводи, тому, на підставі частини першої статті 225 ЦК України, визнав недійсним спірний договір дарування квартири.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 522/20025/14-ц зі Приморського районного суду м. Одеси та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 30 січня 2020 року відмовлено.

У квітні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зазначає, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про дослідження доказів. Крім того, суди не надали належної правової оцінки доказам у справі та встановили фактичні обставини справи на підставі неналежних доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив

У квітні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Рішення судів попередніх інстанцій є мотивованими, ґрунтуються на підставі належних та допустимих доказів, судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_3 є батьком позивача ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження від 15 серпня 1986 року № 5 (а. с. 6 т. 1).

ОСОБА_2 є дружиною ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, зареєстрованим 11 червня 2010 року Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції за № 381 (а. с. 60 т. 1).

ОСОБА_3 був власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу квартири від 28 лютого 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шторгіною О. І., зареєстрованого в реєстрі за № 69 (а. с. 43 т.1).

У жовтні 2013 року ОСОБА_3 захворів, що підтверджується медичною документацією останнього, яка наявна в матеріалах справи.

29 березня 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору дарування від 29 березня 2014 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Одеської нотаріальної контори Арабаджи К. Г., зареєстрованого в реєстрі за № 3-436 (а. с. 14 т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією лікарського свідоцтва про смерть від 29 липня 2014 року № 2536 (а. с. 9 т. 1).

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 13 березня 2015 року № 121 ОСОБА_3 на момент укладення спірного договору дарування квартири будь-яким хронічним стійким психічним захворюванням не страждав, міг усвідомлювати свої дії та керувати ними (а. с. 166 - 179 т. 1).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року у справі призначено повторну амбулаторну посмертну судово-психіатричну експертизу (а. с. 120 - 122 т. 2).

Відповідно до висновку комісійної амбулаторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 07 листопада 2016 року № 400 у момент укладання договору дарування квартири ОСОБА_3 виявляв ознаки тяжкого психічного розладу у формі органічного делірію внаслідок ракової інтоксикації, що позбавляло його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (а. с. 137 - 147 т. 2).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 грудня 2018 року у справі призначено повторну посмертну судово-психіатричну експертизу (а. с. 207 - 212 т. 4).

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 13 червня 2019 року № 6 ОСОБА_3 у момент складання договору дарування 29 березня 2014 року виявляв ознаки органічного делірію, спричиненого раковою інтоксикацією та не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними на момент укладення правочину (а. с. 18 - 36 т. 5).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

За вимогами частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до пункту 16 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2011 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та інше) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення угоди особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину необхідно робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи могла в конкретний момент вчинення правочину особа розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Отже, для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 225 ЦК України, повно та всебічно з`ясували обставини справи, врахувавши висновок комісійної амбулаторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 07 листопада 2016 року № 400, показання свідків, а також інші докази, дійшли обґрунтованого висновку про визнання оспорюваного договору дарування квартири недійсним з огляду на доведеність позивачем своїх вимог, що є його процесуальним обов`язком.

Крім того, суд касаційної інстанції враховує, що висновок судово-психіатричного експерта від 13 червня 2019 року № 6, складений на виконання ухвали Апеляційного суду Одеської області від 22 грудня 2018 року про призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи, у повній мірі підтвердив висновки суду першої інстанції про те, що під час укладення спірного договору дарування квартири ОСОБА_3 не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, що в свою чергу дає всі підстави вважати обґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 .

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 13 травня 2019 у справі № 372/830/17-ц (провадження № 61-39444св18), від 22 травня 2019 року у справі № 234/9293/14-ц (провадження № 61-2968св19) та від 06 лютого 2020 року у справі № 495/538/16-ц (провадження № 61-43716св18).

Доводи касаційної скарги про те, що суди встановили фактичні обставини справи на підставі неналежних доказів та висновок експертизи не відповідає вимогам закону, є безпідставними, оскільки експертам надавались всі матеріали, необхідні для його складання, висновок комісійної амбулаторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 07 листопада 2016 року № 400 є повним, чітким та конкретним, експерти дослідили всі надані матеріали. Сумнівів у правильності висновку експертів не встановлено та ОСОБА_2 не доведено, що висновок є недостатньо обґрунтованим, суперечить іншим матеріалам справи, чи істотно порушені норми процесуального права, які регламентують призначення і проведення експертизи.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15-ц є необгрунтованими, оскільки висновок у вказаній справі стосувався інших фактичних обставин справи, які не є тотожними з цією справою.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків судів попередніх інстанцій.

Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права.

Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р. А. Лідовець

І. А. Воробйова

Ю. В. Черняк