Постанова

Іменем України

28 травня 2020 року

м. Київ

справа № 233/3228/17

провадження № 61-10855св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідач за первісним позовом - ОСОБА_3 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року у складі судді Мартиненко В. С. та постанову Апеляційного суду Донецької області від 20 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Груіцької Л. О., Новосьолової Г. Г., Новосядлої В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , який належить йому на праві власності.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що перебував з відповідачем ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 16 січня 2013 року.

Йому на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 .

На підставі письмової угоди від 19 лютого 2013 року подружжя вирішило спір про поділ майна та досягли домовленості про те, що вказаний будинок залишається у його власності, в свою чергу ОСОБА_2 отримує компенсацію Ѕ його вартості у розмірі 7 000 грн . Інших претензій у подружжя один до одного немає.

Після цього ОСОБА_2 та спільна дочка ОСОБА_3 виїхали з будинку та більше до нього не поверталися. У зв`язку з тим, що відповідачі не проживають у спірному житловому приміщенні понад один рік без поважних причин,вважає, що вони втратили право користування ним.

У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та просила визнати житловий будинокАДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а такожвизнати за нею права власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку.

В обґрунтування позову зазначала, що в період перебування з ОСОБА_1 у шлюбі подружжя набуло у власність вказаний будинок. З часом сімейні відносини між подружжям погіршувались,ОСОБА_1 створював нестерпні умови для проживання дружини з дочкою у будинку. Після розірвання шлюбу чинив їй з дочкою перешкоди в користуванні будинком, змінив замки на дверях, у зв`язку з чим вони були вимушені винаймати житло.

Пізніше ОСОБА_1 запропонував їй поділити вказаний будинок, віддати 7 000 грн, придбати їй з дитиною інше житло, сплачувати аліменти. У зв`язку з браком коштів та необхідністю утримувати дитину вона отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 7 000 грн та підписала угод, разом з тим їй не був зрозумілий її зміст, оскільки її повідомили про те, що вона склала розписку за отримані кошти. Після цього ОСОБА_1 перестав з ними спілкуватися, до спірногобудинку не пускав.

Вважає будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, оскільки його придбали під час шлюбу за спільні кошти подружжя. Угода про поділ майна подружжя є недійсною, оскільки її не було нотаріально посвідчено.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Донецької області від 20 грудня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано житловий будинок, позначений на генеральному плані літерою А-1, з надвірними будівлями: огорожа - літера N, водопровід - літера В, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Здійснено поділ об`єкта права спільної сумісної власності подружжя шляхом визнання права спільної часткової власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину та за ОСОБА_2 на 1/2 частину житлового будинку, позначеного на генеральному плані літерою А-1, з надвірними будівлями: огорожа - літера N, водопровід - літера В, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що 13 лютого 2013 року сторони при уклали угоду про виділення ОСОБА_1 у власність спірного будинку зі сплатою грошової компенсації Ѕ частини його вартості ОСОБА_2 в розмірі 7 000 грн, які вона отримала. Однак вказана угода всупереч вимогам статті 69 СК України не була нотаріально посвідчена, відсутні відомості про визнання судом вказаної угоди дійсною, вона є нікчемною та не створює юридичних наслідків для сторін.

Оскільки спірний будинок було придбано під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, суд дійшов до висновку про наявність правових підстав для визнання його об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Враховуючи право ОСОБА_2 на поділ майна подружжя, об`єкт права спільної сумісної власності подружжя підлягає поділу шляхом визнання права спільної часткової власності на Ѕ частину будинку з надвірними спорудами за кожним із подружжя.

ОСОБА_2 як співвласник будинку АДРЕСА_1 має право користуватися вказаним будинком, а також вселяти до нього своїх членів сім`ї, в тому числі дочку ОСОБА_3

ОСОБА_1 чинив перешкоди у проживанні ОСОБА_2 та дочки ОСОБА_3 , змінив замок у вхідних дверях, відтак відповідачі за первісним позовом не мали доступу до будинку та не користувалися ним з поважної причини, тому відсутні правові підстави для задоволення первісного позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та передати справу в цій частині на новий розгляд до Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області.

В обґрунтування касаційної скарги зазначав, що при зверненні з позовом ОСОБА_2 просила визнати житловий будинок АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також визнати за нею право власності на Ѕ частину будинку.

Відтак ОСОБА_2 не зверталася до суду з позовними вимогами про поділ майна подружжя.

Суд першої інстанції, приймаючи до розгляду зустрічний позов ОСОБА_2 , не з`ясував вартість спірного майна та не перевірив правильність сплати судового збору за вимогою про визнання права власності на Ѕ частину будинку.

Ухвалюючи рішення про поділ майна подружжя, суд вийшов за межі позовних вимог та позбавив його можливості звернутися до суду із заявою про застосування позовної давності до таких вимог, оскільки відповідно до статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності судових рішень в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а тому рішення суду першої та апеляційної інстанцій у цій частині в касаційному порядку не переглядаються.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області.

21 листопада 2018 року справа № 233/3228/17 надійшла до Верховного Суду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IXустановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 листопада 1998 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому народилася дочка ОСОБА_3 .

Під час перебування у шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 придбав будинок АДРЕСА_1 .

У вказаному будинку до 2013 року разом із ОСОБА_1 проживали ОСОБА_2 та їх дочка ОСОБА_3

19 лютого 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали в простій письмовій формі угоду, відповідно до змісту якої дійшли згоди про мирний поділ спільного сумісного майна, набутого в період шлюбу, шляхом виділення ОСОБА_1 у власність будинку АДРЕСА_1 та виплату ОСОБА_2 грошової компенсації Ѕ його вартості у розмірі 7 000 грн.

Вказана угода не була нотаріально посвідчена.

Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю

Оскільки угода між подружжям була вчинена в простій письмовій формі та не була нотаріально посвідчена, вона є нікчемною та не створює правові наслідки для сторін.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно з статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Судами установлено, що за час шлюбу подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали будинок АДРЕСА_1 .

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норму статті 60 СК України застосовано правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17.

Разом з тим аналіз статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності майна подружжя, набутого ними у період шлюбу.

Зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що спірне майно є об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя, оскільки придбане у період перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, а презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 не спростована.

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частиною першою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

При вирішенні спору про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).

Встановивши, що спірний будинок був придбаний подружжям у період перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю, суди обґрунтовано виходили з того, що частки сторін є рівними, підстави для відступу від засад рівності часток подружжя при поділі майна відповідно до частини третьої статті 70 СК України відсутні, та обґрунтовано задовольнили позовні вимоги про поділ спірного будинку шляхом визнання за сторонами права власності на Ѕ його частину за кожним.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 20 грудня 2017 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання нерухомого майна об`єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на 1/2 його частину залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 20 грудня 2017 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання нерухомого майна об`єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на 1/2 його частину залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук