П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 травня 2020 року місто Київ

справа № 753/10195/19

провадження №22-ц/824/5278/2020

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С.,

сторони:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - Національний музей народної архітектури та побуту України

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Дарницького районного суду Київської області від 16 січня 2020 року, ухвалене у складі судді Сирбул О.Ф.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного музею народної архітектури та побуту України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В:

У травні 2019 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди .

В обґрунтування своїх вимог позивачка посилалась на те, що наказом Національного музею народної архітектури та побуту України від 22 квітня 2019 року № 254-К «Про припинення трудового договору ОСОБА_1 » її було звільнено з роботи з посади начальника наукового відділу озеленення та ландшафту з 22 квітня 2019 року, у зв`язку із скороченням штату працівників (п.1 ст.40 КЗпП України).

Вважає своє звільнення незаконним, оскільки роботодавцем не виконано його обов`язку щодо пропонування позивачу іншої роботи протягом усього строку з моменту повідомлення позивача про наступне вивільнення до моменту фактичного його звільнення, тобто відповідачем порушено порядок вивільнення працівників, встановлений ч.2 ст.40, ч.ч.1, 3 ст.49-2 КЗпП України. Крім того, позивач вважає, що відповідачем порушено приписи ч.1 ст.43 КЗпП України, позивача було незаконно звільнено без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації, членом якої є позивач.

Посилаючись на зазначені обставини, позивачка ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати наказ про її звільнення, поновити її на роботі та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Крім того, посилалась на те, що винними діями відповідача їй заподіяно моральну шкоду, яка полягає в порушенні її прав на отримання оплати за свою працю, а відсутність грошових коштів позбавляє її на належне забезпечення її життєдіяльності, змінює спосіб її життя, вимагає докладати додаткові зусилля для влаштування свого побуту. Розмір моральної шкоди позивачка ОСОБА_1 оцінила в 10000 грн.

Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 16 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Національного музею народної архітектури та побуту України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В апеляційній скарзі посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Зокрема, посилається на те, що судом безпідставно не враховано доводи позивача про порушення відповідачем вимог ч.3 ст.22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та положення статті 13 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, ратифікованою Україною 4 лютого 1994 року, оскільки роботодавець не звертався до Первинної профспілкової організації Всеукраїнської професійної спілки «Захист справедливості» працівників Національного музею народної архітектури та побуту України щодо майбутнього скорочення штату.

Також посилається на те, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції дійшов до висновку, що відповідачем було запропоновано позивачу низку вакантних посад, серед яких була посада рівноцінна посаді позивача, однак дане твердження судом зроблено виключно на припущеннях, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази (посадова інструкція чи положення про відповідний відділ), які б підтверджували, що дана посада є рівнозначною. Також із повідомлення відповідача від 22 квітня 2019 року вбачається, що станом на 22 квітня 2019 року в Національному музеї народної архітектури та побуту України вакантна посада, згідно кваліфікації позивача відсутня. Крім того, відповідач, не запропонувавши позивачу посаду начальника відділу з благоустрою та прибирання території, тим самим не врахував переважне право позивача на заміщення даної посади. Таким чином, на думку апелянта, при звільненні позивачки відповідачем було порушено вимоги ст.ст. 42, 49-2 КЗпП України.

Крім того, апелянт посилається на те, що надана Первинною профспілковою організацією Всеукраїнської професійної спілки «Захист справедливості» працівників музею архітектури та побуту України згода на її звільнення, яка була надана вже після її фактичного звільнення, є необґрунтованою. По перше, дана згода отримана фактично уже після звільнення позивачки, а саме через вісім місяців після її звільнення, що суперечить вимогам ст..43 КЗпП України. По-друге, всупереч приписів ч.2 ст.39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» позивачка не знала і профспілкова організація не повідомляла її про розгляд подання роботодавця на надання згоди на звільнення члена профспілкової організації. Оскільки при наданні згоди на звільнення позивачки профспілковою організацією не було дотримано вимоги ч.2 ст.39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», то дана згода є необґрунтованою, тому висновок суду про дотримання відповідачем вимог ст.43 КЗпП України при звільненні позивачки зроблений з порушенням норм матеріального права.

Крім того, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке полягає в тому, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на припущеннях, оскільки в матеріалах справи відсутні та судом не досліджувався наказ Міністерства культури України № 858 від 28 вересня 2018 року та наказ Національного музею народної архітектури та побуту України № 21-А від 31 січня 2019 року.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Національного музею народної архітектури та побуту України - адвокат Лобаренко І.О. просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити повністю, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судове засідання позивачка ОСОБА_1 не з`явилася, про день та час розгляду справи повідомлена за адресою, зазначеною апелянтом в апеляційній скарзі, повідомлення повернуті суду без вручення, з відміткою працівника поштового відділення «адресат відсутній», дата 7 травня 2020 року.

Відповідно до п.3 ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Вислухавши думку представника відповідача - адвоката Любаренко І.О. , суд вважав за можливе розглянути справу у відсутність позивача, яка вважається такою, що отримала судове повідомлення, в судове засідання не з`явилася, причини своєї неявки не повідомила, будь-яких заяв з приводу неможливості з`явитися в судове засідання суду не подала/не направила.

В судовому засіданні представник відповідача - адвокат Любаренко І.О. проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду першої інстанції як законне і обґрунтоване залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено, що на підставі рішення Апеляційного суду м.Києва від 4 березня 2015 року у справі № 753/17097/14-ц ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника наукового відділу озеленення та ландшафту Національного музею народної архітектури та побуту України з 16 грудня 2013 року.

Національний музей народної архітектури та побуту України підпорядковується Міністерству культури України.

Міністерство культури України своїм наказом № 858 від 28 вересня 2018 року «Про затвердження структури Національного музею народної архітектури та побуту України» затвердило новий штатний розпис Національного музею народної архітектури та побуту України, на виконання якого керівництвом Національного музею народної архітектури та побуту України видано наказ № 21-А від 31 січня 20119 року «Про введення в дію штатного розпису НМНАПУ».

Відповідно до нового штатного розпису посада начальника наукового відділу озеленення та ландшафту, яку займала ОСОБА_1 , підлягала скороченню.

Для подальшого працевлаштування позивача та на виконання вимог ч.3 ст.49-2 КЗпП України, письмовим попередженням про скорочення від 6 лютого 2019 року ОСОБА_1 була повідомлена (під особистий підпис) про скорочення посади, а також відповідачем було запропоновано позивачу низку вакантних посад, серед яких була посада рівноцінна посаді позивача, а саме посада начальника відділу з ремонту архітектурних об`єктів.

Проте, ОСОБА_1 протягом двох місяців не надала згоди на своє переведення на іншу, із запропонованих відповідачем, роботу (посаду), що стало підставою для винесення наказу від 22 квітня 2019 року № 254-К «Про припинення трудового договору ОСОБА_1 » та звільнення позивача за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.

Крім того, судом установлено, що ОСОБА_1 була членом первинної профспілкової організації Всеукраїнської професійної спілки «Захист справедливості» працівників Національного музею народної архітектури та побуту України.

Суду було надано згоду на звільнення ОСОБА_1 , за підписом голови первинної профспілкової організації Всеукраїнської професійної спілки «Захист справедливості» працівників Національного музею народної архітектури та побуту України ОСОБА_2 від 5 грудня 2019 року за № 15, відповідно до якої, перевіривши матеріали звільнення ОСОБА_1 , профспілка не вбачала порушення законодавства та надала згоду на звільнення ОСОБА_1 .

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем перед звільненням позивача за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України було вжито всіх необхідних заходів щодо подальшого працевлаштування позивача у повному обсязі та дотримано приписів ст..5-1, ч.2 ст.40 та ст.49-2 КЗпП України, а також отримано згоду профспілки на звільнення позивача на підставі п.1, ч.1 ст.40 КЗпП України. Оскільки звільнення ОСОБА_1 здійснено на законних підставах, підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам і вимогам матеріального права.

Пунктом 1 ч.1 ст.40 КЗпП України передбачена можливість розірвання трудового договору власником або уповноваженим ним органом у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п.19 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержані власником або уповноваженим ним органом норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази змін в організації виробництва і праці, того, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або власник чи уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Положеннями ч.2 ст.40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1,2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ст.49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому є підприємстві, в установі, організації.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишенні на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги ст..49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється в зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи - інша наявна робота.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією із найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч.2 ст.40, ч.3 ст.49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч.3 ст.49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Установлено, що у відповідача Національному музеї народної архітектури а побуту України відбулось скорочення штату працівників на підставі наказу Міністерства культури України від 28 вересня 2018 року № 858 «Про затвердження структури Національного музею народної архітектури та побуту України», затвердженого 30 січня 2019 року Міністерством культури України штатного розпису Національного музею народної архітектури та побуту України з 1 січня 2019 року, наказу НМНАПУ від 31 січня 2019 року № 21-А «Про введення в дію штатного розпису НМНАПУ з 1 січня 2019 року.

20 лютого 2019 року ОСОБА_1 була попереджена про заплановане скорочення посади, яку обіймала позивачка. За змістом попередження позивачку було повідомлено про наявність в Національному музеї народної архітектури та побуту України вакантних посад, які пропонуються останній для подальшого працевлаштування. Попередження позивачкою отримано, що підтверджується її підписом у даному письмовому попередженні.

Крім того, на день звільнення позивачці ОСОБА_1 були також запропоновані вакантні посади. Разом з тим повідомлено, що станом на 22 квітня 2019 року в Національному музеї народної архітектури та побуту України вакантна посада, згідно її кваліфікації, відсутня. Повідомлення позивачкою отримано, що підтверджується її підписом у даному письмовому повідомленні.

Позивачка ОСОБА_1 у період з дня попередження про наступне вивільнення і до дня звільнення не виявила бажання зайняти одну із запропонованих їй вакантних посад.

Отже, встановивши, що у відповідача мало місце скорочення штату працівників, посада, яку обіймала позивачка - начальник відділу озеленення та ландшафту - була скорочена, про наступне вивільнення позивач була повідомлена за два місяці, одночасно з повідомленням і на день звільнення позивачці були запропоновані всі наявні в музеї вакантні посади (робота), зайняти які позивачка не побажала, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що звільнення позивача згідно з п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України здійснено відповідачем із дотриманням вимог ст.49-2 КЗпП України.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що фактично позивачка не була повідомлена про скорочення її посади, оскільки із тексту попередження вбачається, що останню було повідомлено про скорочення посади начальника відділу господарського забезпечення, а не начальника наукового відділу озеленення і ландшафту, яку вона обіймала, не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Так, дійсно за змістом попередження від 6 лютого 2019 року, яке отримано позивачкою 22 лютого 2019 року ОСОБА_1 , начальника наукового відділу озеленення та ландшафту, про що зазначено в правому верхньому куті, повідомлено про те, що «посада начальника відділу господарського забезпечення, яку вона обіймала, підлягає скороченню» (а.с.32,33) . Представником відповідача на підтвердження того, що у попередженні допущена технічна помилка, а саме вказано «посада начальника відділу господарського забезпечення» замість «посада начальника наукового відділу озеленення та ландшафту» була надана суду першої інстанції доповідна записка провідного інженера з кадрів ОСОБА_3 (а.с.111). Крім того, сама позивач у своєму позові та у своїх поясненнях не заперечує, що посада начальника наукового відділу озеленення та ландшафту, яку вона обіймала була скорочена. Сама по собі помилка у тексті попередження не дає підстав уважати, що відповідачем не дотриманий порядок звільнення позивача у зв`язку з скороченням штату працівників.

Попередження позивачки ОСОБА_1 про скорочення в період тимчасової непрацездатності, на що посилається остання в апеляційній скарзі, не дає підстав вважати, що відповідачем не дотримано вимог ст.49-2 КЗпП України, оскільки позивачу особисто було повідомлено про майбутнє скорочення посади, про що свідчить її підпис у письмовому попередженні.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що судом першої інстанції не були взяті до уваги доводи позивача про переважне право на залишення на роботі, не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст..13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилався на те, що її звільнення є незаконним, оскільки відповідачем не виконано свого обов`язку щодо пропонування позивачу іншої роботи протягом усього строку з моменту повідомлення позивача про наступне вивільнення до моменту фактичного її звільнення, тобто порушено порядок вивільнення працівників, встановлений ч.2 ст.40, ч.1, 3 ст.49-2 КЗпП України. Крім того, посилалась на те, що відповідач звільнив її без згоди профспілкового органу. На інші обставини позивач у позовній заяві не посилався.

У своїх поясненнях, поданих суду 15 січня 2020 року, позивачка ОСОБА_1 , посилаючись на норми ст.42 КЗпП України, зазначила, що посада начальника відділу з благоустрою та прибирання території була заміщена 1 лютого 2019 року шляхом переведення на неї спеціаліста першої категорії відділу з благоустрою ОСОБА_4 , котра не відповідає кваліфікаційним вимогам на цю посаду, оскільки в останньої відсутня відповідна освіта (наявність середньої освіти, стаж роботи на керівних посадах). Дана посада була заміщена з метою не пропонування позивачці, однак відповідачем не враховано переважне право позивачки на заміщення даної посади.

За змістом ст.42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі у першу чергу надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. За рівних умов продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається певним категоріям працівників, перелік, яких зазначено в ч.2 цієї статті, і цей перелік не вичерпаним.

Таким чином, у першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. Пр визначенні працівників з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, використовуються ознаки, які в сукупності характеризують виробничу діяльність працівників: наявність певної освіти, стаж і досвід роботи, ставлення до роботи, якість виконуваної роботи тощо. Доказами більш високої продуктивності праці можуть бути: виконання значно більшого обсягу робіт порівняно з іншими працівниками, які займають аналогічну посаду чи виконують таку ж роботу, накази про преміювання за високі показник у роботі тощо (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року, у справі № 753/3889/17).

Належних та допустимих доказів на підтвердження факту наявності у позивача більш високої кваліфікації і продуктивності праці, останньою , у передбаченому ст..ст.12,81 ЦПК України порядку, ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не надано, клопотання про витребування доказів на підтвердження таких обставин позивачем не заявлялось.

Натомість, з наданих представником відповідача до матеріалів справи документів вбачається, що позивачка ОСОБА_1 з моменту поновлення на роботі 28 листопада 2018 року до моменту звільнення 22 квітня 2019 року працювала 7 робочих днів, в той час як ОСОБА_4 з 1 лютого 2019 року працювала щодня.

Отже, зважаючи на принципи диспозитивності цивільного судочинства та змагальності сторін, колегія суддів вважає, що позивачем не доведено наявність у неї переважного права на залишення на роботі, відповідачем же при звільненні позивачки ОСОБА_1 не допущено порушень ст.42 КЗпП України.

Що стосується доводів апеляційної скарги щодо помилковості висновків суду першої інстанції про звільнення позивача з дотриманням вимог ст..43 КЗпП України, то в цій частині слід зазначити наступне.

Установлено, що ОСОБА_1 є членом Первинної профспілкової організації Всеукраїнської професійної спілки «Захист справедливості» працівників музею архітектури та побуту України.

Згідно з ч. 1 ст.43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених, зокрема, п. 1 ч. 1 ст.40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборчого органу первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

5 грудня 2019 року ППО «Захист справедливості» працівників Національного музею народної архітектури та побуту України», надав згоду на звільнення ОСОБА_1 , посилаючись на те, що порушень законодавства при звільненні ОСОБА_1 не було.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що згода профспілкового органу на звільнення позивача мала бути надана попередньо, до моменту звільнення позивача з роботи, не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного.

Стаття 43 КЗпП України передбачає необхідність одержання попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника.

Якщо згода виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника до звільнення працівника не запитувалася, то вона може бути отримана пізніше

Відповідно до ч.9 ст.43 КЗпП України якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (Профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (ч.1 цієї статті) розглядає спір по суті. Згідно з п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» не буде суперечити закону, якщо до профспілкового органу в такому випадку звернеться власник або уповноважений ним орган або суддя при підготовці справи до судового розгляду.

4 листопада 2019 року генеральний директор Національного музею народної архітектури та побуту України звернувся до Голови ППО «Захист справедливості» працівників Національного музею народної архітектури та побуту України з проханням надати згоду на звільнення ОСОБА_1 за п.1 ст.40 КЗпП України. Згода на звільнення позивача була надана 5 листопада 2019 року.

Час одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації - попередньо ( до звільнення) чи потім (після звільнення) є елементом порядку звільнення, порушення якого не тягне поновлення працівника на роботі. Порушення порядку звільнення саме по собі в ст.235 КЗпП України взагалі не визнається підставою для звільнення.

Оскільки зі сторони роботодавця інших порушень, які дають підстави для поновлення працівника на роботі, не встановлено, сам факт звільнення без згоди виборного органу первинної профспілкової організації не може бути підставою поновлення працівника на роботі.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги доводи позивача про не дотримання відповідачем вимог ч.3 ст.22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» при звільненні позивача, не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.3 ст.22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацію, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Згідно з ч.2 ст.49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємства, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення.

Перелік заходів, що тягнуть скорочення чисельності або штату працівників, даний у ч.2 ст.49-4 КЗпП України, поширювальному тлумаченню не підлягає. Зокрема, власник не зобов`язаний інформувати профспілки про інші зміни в організації виробництва і праці, що тягнуть скорочення чисельності чи штату працівників, ніж ті, які зазначені у ч.2 ст.49-4 КЗпП України. У даному випадку скорочення штату працівників у відповідача не було наслідком ліквідації, реорганізації музею, зміни форм власності або часткового зупинення виробництва. з

За таких обставин посилання позивача на не дотримання відповідачем вимог ч.3 ст.22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» при звільненні позивача є безпідставними і не можуть бути підставою для поновлення позивача а роботі.

Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене на повно з`ясованих обставинах з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують..

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м.Києва від 16 січня 2020 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 9 червня 2020 року.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус