№ 2-89/07

P    l    Ш    Е   Н    H    Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.03..2007р.      Вільногірський міський суд Дніпропетровської області в складі головуючого - судді Литвинової Р.А., при секретарі Довбань СМ.,

з участю : позивачки ОСОБА_1, її представника ОСОБА_2,

розглянувши    у    відкритому   судовому   засіданні    в    залі    суду    в м.Вільногірську цивільну справу за позовом

ОСОБА_1 до ТОВ «АОТІ Вільногірський елеватор» про стягнення компенсації за моральну шкоду, заподіяну порушенням законодавства про працю,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ТОВ «АСТІ Вільногірський елеватор» про стягнення компенсації за моральну шкоду, заподіяну порушенням законодавства про працю, в якому зазначає наступне.

З 18.10.2005р. по І5.06.2006р. вона працювала на підприємстві відповідача робочою виробничої дільниці. Причиною її звільнення з підприємства послужило систематичне, на протязі всього періоду роботи, порушення норм законодавства про працю адміністрацією підприємства.

Так, з порушення глави 2 КЗпП України на підприємстві не існувало колективного договору, який забезпечував би охорону прав робітників та гарантії їх здійснення.

В порушення вимог ст.29 КЗпП України перед прийомом на роботу позивачка не була ознайомлена під розписку про умови праці, права та обов'язки, з правилами внутрішнього трудового розпорядку.

В порушення вимог ст.50 КЗпП України, яка закріплює норму, що передбачає недопустимість перевищення тривалості робочого часу робітників більше 40 годин на тиждень, адміністрація підприємства відповідача примушувала її і інших працівників працювати в травні та червні 2006 року по 12 годин на добу. При цьому з наказами про необхідність працювати надурочно її не знайомили, а' директор підприємства заявив, що кого не задовольняють умови роботи, то нехай звільняється.

В порушення вимог ст.71 КЗпП України в травні та червні 2006р. вона та інші працівники підприємства за вказівкою адміністрації працювали в вихідні дні, при цьому їх також не знайомили з наказами про необхідність такої роботи.

 

-2-

В порушення вимог ст.70 КЗпП Украйни, яка передбачає, що тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як 42 години, через роботу в вихідні дні та надурочно зазначена корма по відношенню до неї не дотримувалась і в травні-червні 2006р. систематично порушувалась, вона не мала навіть мінімального встановленого законом безперервного відпочинку.

Позивачка також в позові зазначає, що відповідач в порушення норм ст.153 КЗпП України, яка закріплює обов'язок власника забезпечити безпечні і нешкідливі умови праці, не забезпечив їй та іншим працівникам такі умови праці, в результаті чого вони систематично хворіли і знаходились на лікарняних в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

Після її звільнення відповідач не провів з нею розрахунок в строки, передбачені ст.11б КЗпП України і не ознайомив її з наказом, в якому мало бути зазначено кількість днів невикористаної відпустки, які підлягали компенсації та загальна сума, що підлягала виплаті при звільненні.

Протиправні дії з боку відповідача, що полягають в систематичному порушенні корм трудового законодавства, призвели до завдання ж моральної шкоди. Через примушення її відповідачем під загрозою звільнення працювати в вихідні дні та надурочно у неї виникали проблеми з сім'ї, оскільки це викликало невдоволення членів сім'ї з приводу того, що зона практично весь час знаходиться на роботі. Сварки з сім'ї негативно позначались на її душевному стані.

Через відсутність належних умов для нормальної трудової діяльності вона змушена була звільнитись, не дивлячись на те, що отримувана нею заробітна плата була єдиним джерелом її прибутку. Ця обставина негативно позначилась на її моральному стані, оскільки вона потребує додаткових зусиль для організації свого життя, яке полягає в пошуках роботи. Вона відчуває душевні страждання через відчуття того, що відповідач свідомо систематично порушував по відношенню до неї трудове законодавство, ігноруючи при цьому її права, гарантовані Конституцією України.

Завдану моральну шкоду позивачка оцінює в 5000 грн. і просить стягнути її з відповідача на її користь.

Представник відповідача позов не визнав.

В судовому засіданні позивачка підтримала свої позовні вимоги і пояснила суду, що приймали її на роботу робочою виробничої дільниці, але доводилось виконувати різноманітну роботу, а саме: фарбувати, білувати, носити шлакоблок, будувати огорожу, зачищати вагони, в яких інколи знаходились навіть отруйні речовини і такі вагони взагалі повинні були очищатись на комбінаті.

На елеваторі була дуже велика запиленість, що за 2 метра навколо не було нічого видно, респіраторів та рукавиць майже не видавали, обладнання старе. Помитися після роботи неможливо, бо не

 

-3-

вистачало  на  всіх  гарячої  води.  Розмір  заробітної  плати  щомісяця змінювався і ніхто нічого їм з цього приводу не пояснював.

В травні та червні 2006р. вони працювали по 12 годин на добу, накази при цьому не видавались. На їх заперечення їм відповідали, що якщо не подобається, то на їх місця прийдуть інші люди і будуть працювати. Директор їм говорив, що коли приїде керівництво і будуть запитувати про роботу, то їх єдиний шанс залишитись на цій роботі - це сказати, що їм тут працюється добре.

На роботі постійно застосовувалась нецензурна лайка з боку адміністрації, їх називали отарою баранів. На елеваторі великі сквозняки, зони часто хворіли, зона хворіла двічі, а більше боялась брати лікарняні, бо погрожували за це звільненням. її малолітні діти були без нагляду, меншу дитину ніяк було забирати з дитячого садка, тому вона просила сусідку. Меншу дитину-школяра зона була не взмозі контролювати по навчанню в школі, оскільки дуже часто доводилось працювати надурочно, приходила додому пізно та втомлена.

Після звільнення відповідач з нею провів розрахунок на тиждень пізніше.

У відповідях на запитання позивачка доповнила, що на підприємстві не існувало колективного договору, директор Ожиганов тільки обіцяв, говорив, що треба почекати до березня, потім говорив, що колдоговір буде у квітні. До директора в кабінет робочих не пропускали. Причиною звільнення були негаразди в сім'ї через такий розпорядок дня, зона працювала фактично по 12 годин на добу, а діти були надані самі собі.

Робочої інструкції на підприємстві не було, з правами та обов'язками під розпис їх не знайомили, під розпис ознайомили лише при проведенні ввідного інструктажу, преміальних винагород їм не виплачували, з наказами про роботу в вихідні дні їх не знайомили. Коли їх притягували до надурочних робіт та робіт у вихідні і святкові дні, то вони виконували звичайну, повсякденну роботу, ніякої термінової роботи зони тоді не виконували. Постійними приниженнями та порушеннями трудового законодавства їй завдано моральної шкоди, це послужило причиною звільнення з підприємства.

Позивачка оцінила моральну шкоду в 5000 грн.- і просить стягнути її з відповідача на свою користь.

Представник позивачки повністю підтримав пояснення своєї довірительки, висловив солідарність щодо наведених нею доводів в обгрунтування позовних вимог, він також просить задовольнити позов. .

Представник відповідача, заперечуючи проти позову, в судовому засіданні пояснив наступне. На елеваторі небезпеки для здоров'я робітників не було, а якщо позивачка вважає, що вона існувала,: то могла відмовитися від виконання таких робіт.

Вини відповідача в тому, що позивачка хворіла, не було, бо в неї немає професійного захворювання. Звільнилася позивачка з підприємства свідомо, не доклавши жодних зусиль для припинення   або  усунення

 

-4-

порушень трудового законодавства на підприємстві.

У відповідях на запитання представник відповідача доповнив, що колективного договору на елеваторі немає, адміністрація по цьому питанню не зверталась до трудового колективу. Робочої інструкції не було, також не було і положення про преміювання, оскільки воно не є обов'язковим. Йому відомо факти, що робітники залучались до роботи у надурочні часи та вихідні дні, про це видавались накази, вони були розміщені на видних місцях. Також йому відомо, що розрахункові виплати були проведені з позивачкою з запізненням.

Свідок ОСОБА_3 суду показала, що вони з позивачкою працювали разом на елеваторі 8 місяців, де піддавались постійній несправедливості. їй відомо, що у позивачки хворіла дитини, також вона сама хворіла, але брати лікарняні листи вона боялась через погрози бути звільненою, тому часто ходила на роботу хвора.

Зима тоді була дуже суворою, морози досягали ЗО градусів, спецодягу не було. Дома у позивачки були проблеми, сварки з чоловіком, бо через надурочні роботи зона не встигала виконувати роботи по господарству, у неї малі діти, які були надані самі собі. Директор елеватора Ожиганоз обіцяв робочим укласти колективний договір, на 9 березня були призначено збори колективу, але вони так і не відбулися. Коли приїздило керівництво з Дніпропетровська, то робочих ховали спеціально в нижніх галереях, щоб вони з ним не спілкувалися.

В 2006р. вони працювали 4 дні підряд по 12 годин, також і у вихідні дні, при цьому накази не видавались, про це говорилось усно.

Свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надали суду аналогічні пояснення,

Свідок ОСОБА_6 суду показав, що вони перебувають з позивачкою в цивільному шлюбі, мають малолітню дитину. Дружина постійно приходила з роботи пізно, дуже втомлена, на цьому грунті у них в сім'ї виникали сварки, бо не було кому навіть дитину забрати з дитсадка.

Робочий день у неї був до 17.00год., а працювала вона до 20.00 -21.00 год. Він не знає, - чи були щодо цих робіт письмові накази, але знає, що дружині дзвонили додому ввечері, щоб завтра (тобто, в вихідний) вона виходила на роботу і вона це виконувала, бо боялась, щоб не залишитись без роботи, при цьому отримувала копійки. Зі слів дружини йому відомо, що колективного договору на підприємстві немає.

Одного разу він не витримав всього цього і подзвонив директору елеватора Ожиганову, той йому відповів, щоб не «сунув носа не в свої справи» і висловившись нецензурною лайкою, поклав телефонну трубку. В той день дружина прийшла в сльозах, говорила, що не потрібно було йому дзвонити директору, бо той обізвав їх «бидлами».

Свідок ОСОБА_7 суду показала, що вона відпрацювала разом з позивачкою на елеваторі 8 місяців і за цей час було багато ексцесів. їх приймали на роботу робочими виробничої дільниць На підприємстві не було ні колективного договору, ні робочої інструкції,

 

-5-

вони нічим не були захищені. Ні до адміністрації, ні до вищестоящого керівництва зони не могли звернутись, тому що їх туди не допускали.

Не було журналу видачі робочим нарядів, він кудись зник, а до-речі в той час якраз був випадок травматизму на елеваторі. Постійно порушувався розпорядок дня, бувало, що їм дзвонили на мобільні телефони і казали, щоб завтра були на роботі. Ніяких наказів з цього приводу не видавалось, були лише усні розпорядження. У позивачки двоє малих дітей, вони залишались внаслідок такої роботи матері без уваги та нагляду. Часто жінки виконували чоловічу, важку роботу, наприклад -грузили шлакоблок.

При прийомі на роботу їм в усній формі сказали, що оклад буде 420 грн. Трудову книжку та розрахунок позивачка отримала через тиждень після звільнення.

Матеріалами справи встановлено наступне.

18.10.2005р. позивачка ОСОБА_1 звернулась до адміністрації відповідача з заявою про прийом її на роботу (а.с.41).

Як видно з витягу з трудової книжки позивачки, з 18.10.2005р. по 15.06.2006р, вона працювала на підприємстві відповідача робочою виробничої дільниці, звільнена за власним бажанням (а.с.5).

Як видно з наданої копії, підприємством відповідача 06.07.2006р. отримано сертифікат відповідності послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки (а.с.39). 20.03.2003р. зареєстровано статут підприємства з новій редакції, що підтверджується його копією (а.с.28-38), з установленому законом порядку проведена його реєстрація в Єдиному державному реєстрі України (а.с.40).

Наказом генерального директора підприємства відповідача від 19.10.2005р. затверджено Правила внутрішнього трудового розпорядку для працівників, що видно з наданої копії зазначеного документу (а.с.42-48).

З наданого витягу з журналу реєстрації вступного інструктажу з питань охорони праці видно, що під порядковим НОМЕР_1 зазначено прізвище позивачки ОСОБА_1, також є її підпис про проведення з нею зазначеного виду інструктажу (а.с.61-62).

Згідно з довідкою відповідача позивачка 18.10.2005р., тобто в день прийому на роботу, пройшла інструктаж з питань охорони праці (а.с.72).

У листопаді 2005р. та травні 2006р. позивачка перебувала на лікарняних, що підтверджується наданими їх копіями (а.с.64,65).

Остаточний розрахунок по звільненню позивачка отримала 21.06.2006р., що видно з копії видаткового касового ордера (а.с.66).

Наказами генерального директора ТОВ «АСТІ Вільногірський елеватор» №17/1 від 30.04.2006р., НОМЕР_2, №19 від 26.05.2006р. суботні дні - 8,13,14 та 27 травня 2006р. слід вважати робочими днями (а.с.68-70) в зв'язку з виробничою необхідністю.

31.05.2006р. на підприємстві відповідача видано наказ №24-б-од про збільшення тривалості робочого дня  в  період  з  01.06.2006р. до

 

-6-

01.07.2006р.   не   більш ' ніж   на  2   години   в зв'язку   з   виробничою необхідністю.-01.06.2006р. видано наказ №24-б-од-1 про внесення змін в

вищеназваний наказ (а.с.71,67).

Наказом генерального директора ТОВ «ACT! Вільногірський елеватор».№10 від 19.10.2005р. на підприємстві з 20.10.2005р. введена в дію Інструкція по охороні праці (а.с.49-60, 91).

Заслухавши пояснення позивачки, її представника, доводи представника відповідача, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, повно і всебічно з'ясувавши обставини, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і  заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову з наступних підстав.

Як пояснила позивачка, вона звільнилася з підприємства відповідача за власним бажанням, але до цього її спонукали систематичні порушення трудового законодавства відповідачем, чим їй завдано моральну шкоду. У сукупності ці порушення полягали в неознайомленні і недозедекні до її відому, - в чому будуть полягати її обов'язки та умови праці, незрозумілий порядок нарахування та розмір заробітної плати, відсутність колективного договору, як гаранта захисту прав робітників, порушення права на відпочинок та постійні залучення до роботи в вихідні дні та позаурочні часи без ознайомлення з відповідними наказами адміністрації, відсутність елементарних умов для праці та її безпечних умов (примушення жінок до виконання важких робіт, піднімання тяжких предметів, незабезпечення індивідуальними засобами захисту -рукавицями, окулярами, респіраторами, спецодягом, а зокрема взимку -теплим одягом), порушення строків розрахунку при звільненні.

Статтею 29 КЗпП України передбачено обов'язок власника проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце, до початку роботи роз'яснити працівнику його права та обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації з таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором, визначити працівнику робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами, проінструктувати робітника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Як -встановлено в ході судового розгляду і як пояснила позивачка, яка була допитана в якості свідка, з наведеного переліку відповідачем дотримано лише' пункт стосовно проведення з нею інструктажу з питань охорони праці.

Але, навіть цей пункт викликає у суду сумнів щодо того, що виконаний він був у повній відповідності з чинним законодавством. В

 

-7-

матеріалах справи є розпис позивачки за проведений  інструктаж 18.10.2005р., тобто в день прийняття її на роботу. А безпосередньо Інструкція по охороні праці введена в дію на підприємстві з 20.10.2005р., про що свідчить наданий представником відповідача наказ №10 від 19.10.2005р. (а.с.91). Таким чином, на день прийому на роботу позивачка з Інструкцією не могла бути ознайомлена. З наведених підстав у суду виникає сумнів взагалі в існуванні такого наказу.

На день прийому позивачки на роботу на підприємстві відповідача не існувало Правил внутрішнього трудового розпорядку. Як видко з наданої представником відповідача в судовому засіданні копії цього документу, їх було затверджено 19.10.2005 року, але суду не надано відомостей про те, що позивачка пізніше була з ними ознайомлена.

Як встановлено в судовому засіданні, і цю обставину не заперечував представник відповідача, що дійсно на підприємстві не існувало колективного договору. Він зазначив, що адміністрація не проявляла ініціативи в цьому питанні. А позивачка і всі допитані свідки пояснили, що робочі неодноразово ініціювали це питання, але директор лише обіцяв розглянути їх пропозицію в березні місяці, потім пізніше і так цього і не відбулося. До зустрічі з керівництвом з М.Дніпропетровська робочих не допускали.

п.7 ст.17 КЗпП України передбачає, що на новоствореному підприємстві колективний договір укладається за ініціативою однією із сторін у тримісячний строк після реєстрації підприємства. Як видно з копії свідоцтва, підприємство зареєстровано 20.03.2006р. (первинна реєстрація була 25.06.2005р.).

В даному випадку очевидним є той факт, що адміністрація не підтримувала ініціювання цього питання з боку робочих, оскільки відсутність колективного договору давало можливість адміністрації порушувати права робочих, а у робочих, в свою чергу, не було гаранта захисту своїх прав - колективного договору.

Це призвело до порушення прав робітників в усіх сферах, зокрема - по оплаті праці, робітники не розуміли, - чому саме в такому, а не в іншому розмірі їм нарахована заробітна плата. Так, навіть в останньому документі (видатковому ордері), яким відповідач провів повний розрахунок з позивачкою при звільненні, в ньому зазначено, що їй виплачена заробітна плата за червень 2006р. і не зазначено, - чи виплачена компенсація за невикористану відпустку. Суду не надано підтвердження, що позивачка була ознайомлена з наказом про звільнення, в якому було б зазначено кількість днів невикористаної нею за час роботи на підприємстві відпустки.

Адже з ч.2 ст.97 КЗпП України зазначено, що -всі питання стосовно оплати праці встановлюються підприємством самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо  колективний  договір  на підприємстві  не  укладено,  власник

 

-8-

зобов'язаний погодити ці питання з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом. Але зазначені вимоги законодавства адміністрацією підприємства відповідача не виконано, доказів протилежного в судове засідання не надано.

Доведено також в ході розгляду справи, що на підприємстві не забезпечувались належним чином умови праці, не видавався спецодяг та засоби індивідуального захисту (рукавиці, окуляри, респіратори). Ці обставини не заперечував представник відповідача і не спростував їх ніякими аргументами.

В судовому засіданні також повністю доведено факт порушення права позивачки в частині незаконного залучення її до роботи в вихідні дні та позаурочнї часи.

Як пояснила позивачка та допитані свідки, тривалий час впродовж травня, червня 2006 року вони працювали по 12 годин на добу (з 08.00год. до 20.00год), в тому числі - в вихідні дні, при цьому їх не ознайомлювали з наказами про необхідність такої роботи і вони про це ніде не розписувались,

Дійсно, такі роботи мали місце. Представником- відповідача надано суду копії кількох наказів про необхідність роботи в вихідні дні 8,13 та 14 травня 2006 року (ах.68-69) та наказ про збільшення тривалості робочого дня до двох годин на протязі червня місяця (а.с.67,71), в даних наказах значиться прізвище позивачки.

При цьому в першій групі наказів відсутнє обґрунтування такої виробничої необхідності, як це законодавчо передбачено статтею 71 КЗпП України. З цього приводу суд не може погодитись з твердженнями представника відповідача, що необхідність таких робіт була викликана наступною атестацією елеватору. Адже, загальновідомим є факт, що підготовка елеватора до прийому та збереження врожаю зернових культур є не випадковістю, а це є повсякденною роботою підприємства, бо це йоге основне призначення.

Викликають подив і сумнів наказ №24-б-од від 31.05.2006р. та наказ Ш 24-б-од-І від 01.06.2006р. (а.с.67,71). По-перше, з точки зору діловодства - не зрозуміла їх нумерація. По-друге, першим наказом пропонується збільшити тривалість робочих днів на протязі всього червня місяця 2006 року, зазначаються причини, якими викликані такі дії адміністрації і надається перелік працівників, на яких даний наказ розповсюджується. Другим наказом пропонується внести зміни у вступну частину першого наказу та доповнити деякими положеннями, які вже містяться в першому наказі.

Далі,   пункт 1 наказу пропонується викласти в такій редакції, якою вона і є. викладена в першому наказі. Крім того, з цього пункту зов­сім вилучений список робітників, яких потрібно залучати до участі в запланованих роботах.

Також зазначається, що наказ генерального директора №24 від 31.05.2006р. вважати недійсним. Копія наказу НОМЕР_1 відповідачем суду не

 

-9-

надана, а з назви наказу3 яким вносяться зміни, вбачається, що вони вносяться до наказу НОМЕР_1, копія якого надана суду. Тому, залишається незрозумілим, - який саме наказ слід вважати недійсним і в зв'язку з чим.

Крім того, зазначений наказ повністю суперечить нормам чинного трудового законодавства. Так, ст.65 КЗпП України закріплює граничні норми застосування надурочних робіт - вони не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів. А в вищезгаданому наказі значиться, що позивачка повинна працювати надурочно весь червень місяць 2006р.

Як пояснила позивачка, вона має 2-х неповнолітніх дітей, а через її роботу надурочно та в вихідні дні вона була позбавлена можливості приділяти їм належну турботу та увагу, меншу дитину не було можливості забирати з дитсадка, оскільки чоловік працює позмінно, через що вдома виникали конфлікти та негаразди.

А згідно з наказом генерального директора НОМЕР_2 позивачку ОСОБА_1 зобов'язано до виходу на роботу в вихідні дні в травні місяці - 13 та 14 числа, тобто навіть поспіль два вихідні дні вона була задіяна на роботі.

Такі дії відповідача також грубо порушували її права та суперечать нормам чинного законодавства. Адже ст.ст.70,71 КЗпП України забороняють роботу у вихідні дні і тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години. В ст.50 КЗпП України зазначено, що нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Ознайомившись з наказами адміністрації відповідача про притягнення робітників до роботи в вихідні дні та в надурочні часи, суд приходить до висновку, що кагальної необхідності для таких дій у адміністрації не було. Ст.71 названого Кодексу містить чіткий перелік підстав для притягнення до виконання робіт лише у виняткових випадках.

Як видно з матеріалів справи, таких підстав у адміністрації підприємства відповідача не існувало. Очевидно, що люди виконували звичайну, повсякденну роботу, характерну для підприємств такого напрямку і ніякої термінової, екстренної чи аварійної ситуації не існувало.

Як пояснила допитана в якості свідка позивачка та свідки, залучення її до названих робіт проводилось на підставі усних розпоряджень (навіть шляхом дзвінка на мобільний телефон), з наказами її ніколи не знайомили, з копіях наказів, які надані до матеріалів-справи, відсутні розписи позивачки про ознайомлення з їх змістом.

В порушення вимог ст.116 КЗпП України при звільненні з позивачкою своєчасно не був проведений відповідний розрахунок, замість 15 числа виплати здійснені лише 21.06.2006 року, що підтверджується копією видаткового ордеру (а.с.66). Зазначена обставина є однією з підстав для стягнення моральної шкоди з відповідача на користь позивачки.

 

-10-

Ст.237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати -нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Як встановлено в процесі розгляду справи, зокрема з пояснень позивачки та матеріалів справи видно, що вона дійсно працювала на підприємстві відповідача І при звільненні їй відповідачем своєчасно не було виплачено належну їй заробітну плату. Вона змушена була прийняти для себе рішення про звільнення з підприємства, тому що там систематично порушувались норми трудового законодавства і вона не взмозі була будь-що змінити, оскільки на підприємстві був відсутній колективний договір, що означало відсутність гарантії захисту прав робітників, не були забезпечені небезпечні умови праці, мало місце грубе, недоброзичливе, принизливе ставлення до працівників з боку адміністрації.

За час роботи на підприємстві, будучи дуже часто задіяною для роботи з надурочні часи та вихідні дні, позивачка не мала змоги нормально відпочивати, приділяти увагу членам своєї сім'ї, зокрема двом малолітнім дітям. Через важкі умови праці на підприємстві позивачка хворіла, а щоб не брати лікарняних та не викликати цим невдоволення адміністрації, зона часто виходила на роботу в хворому стані. Звільнившись з підприємства, позивачці знов довелось влаштовувати своє життя, шукати роботу, перебувати на обліку в центрі зайнятості, що звісно позначалось на матеріальному становищі сім'ї.

Відповідно до положень законодавства України, що регулює вирішення питань стосовно стягнення моральної шкоди (постанова Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про розгляд судами цивільних справ про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», ст.237-1 КЗпП України, загальна норма - ст.23 ЦК України) суд, при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди повинен враховувати вимоги розумності і справедливості.

Вирішуючи питання про визначення розміру моральної шкоди, суд приходить до висновку, що її розмір позивачкою значно завищений -5000.00грн. Суд виходить з тих параметрів, що відповідачка працювала на підприємстві відповідача не досить тривалий час, час прострочення розрахунку з нею при звільненні є не занадто великим (7 днів). З врахуванням вищенаведених норм законодавства, зазначених обставин та принципів розумності і справедливості, суд вважає, що Моральну шкоду з відповідача в даному випадку належить стягнути в розмірі 1050.00 грн.(два прожиткові мінімуми, що існують в Україні на день постановления рішення).

Таким чином, з наведених вище підстав позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до положень цивільного процесуального законодавства  з  відповідача підлягають стягненню на користь держави

 

11

державне мито в сумі 17.00 грн., також в установленому законом порядку витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 07.50 грн.

Керуючись ст.ст.10,11,57-60,88,212-215 ЦПК України, на підставі ст.43 Конституції України, ст.ст.17 п.7, 29, 50, 65,70, 71, 97 ч.2, 116, 153, 237-1 КЗпП України, постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про розгляд судами цивільних справ про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із послідуючими змінами та доповненнями),  суд

ВИРІШИВ:

Позоз ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АСТІ Вільногірський елеватор» (51700 м.Вільногірськ Дніпропетровської області вул. Привокзальна, № 1) на користь ОСОБА_1, що проживає за адресою :АДРЕСА_1, компенсацію за завдану моральну шкоду в розмірі 1050 грн. 00коп.

Стягнути з ТОВ «АСТІ Вільногірський елеватор» на користь держави державне мито в розмірі 17.00 грн.

Стягнути з ТОВ «ACT! Вільногірський елеватор»» витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи для Вільногірського міського суду в розмірі 07.50 грн., перерахувавши їх до ТУ ДСА з Дніпропетровській області на наступними банківськими реквізитами : код. 26239738, р/р 37315007006709 банк УДК у Дніпропетровській області, МФО 805012.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження протягом 10-ти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 20-ти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Заява    про    апеляційне    оскарження    та    апеляційна   скарга подаються апеляційному суду через Вільногірський міський суд.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений строк, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної" скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

 

Р.А. Литвинова