Постанова

Іменем України

21 травня 2020 року

м. Київ

справа № 316/290/16-ц

провадження № 61-35674св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Сімоненко В. М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову апеляційного суду Запорізької області від 05 квітня 2018 року у складі суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Воробйової І. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , сектор реєстрації Енергодарської міської ради Запорізької області, комунальне підприємство «Підприємство комунальної власності»,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просив визнати відповідачку такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 та зняти її з реєстрації.

В позові зазначив, що він з 16 грудня 2004 року є наймачем трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . В квартирі також зареєстрована його дружина -

ОСОБА_3 Відповідачка сім років не проживає в квартирі, не сплачує комунальні платежі, не отримує кореспонденцію, особистих речей її в квартирі немає. Перешкод в користуванні відповідачкою квартирою він не чинить.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Енергодарського міського суду м. Запоріжжя від 05 грудня 2017 року позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що доказів того, що позивач створює відповідачеві перешкоди у користуванні квартирою, суду надано не було. Посилання відповідача ОСОБА_3 про її наміри у майбутньому повернутися до України та проживати у спірній квартирі, не є підставами для збереження за нею житлової площі. Стосовно посилання відповідачки на норми статті 71 ЖК України, суд не бере їх до уваги, оскільки однією з обов`язкових умов збереження житла за особами, що виїхали з постійного місця проживання за умовами чи характером праці, є тимчасовість виїзду з постійного місця проживання. Натомість відповідачка виїхала з місця проживання без будь- якого строку (періоду) відсутності та характер чи умови її праці не пов`язані з постійним пересуванням, а є виключно вибором відповідачки. Крім того, сімейні відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були припинені з липня 2014 року. З таких обставин, суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 була відсутня в квартирі АДРЕСА_1 понад шість місяців без поважних причин, а тому втратила право користування житловим приміщенням. Питання зняття з реєстрації вирішується спеціально уповноваженим органом, і не входить до компетенції суду, тобто, рішення суду є тільки підставою для зняття з реєстрації.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Запорізької області від 05 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_3 знаходилася за межами України з підстав того, що вона працює та перебуває у трудових відносинах за кордоном. Тобто, відповідачка залишила місце свого постійного проживання для тимчасового виїзду за кордон з метою працевлаштування, тобто, причини тривалої відсутності її за місцем проживання є поважними, і носять тимчасовий характер. У справі відсутні докази, що відповідач втратила інтерес до спірного житла, яке надавалось в користуванні в тому числі і їй. У справі є неспростованими доводи відповідачки, що вона не втратила інтересу до житла, що на зароблені відповідачкою та отримані позивачем кошти за минулі роки був проведений капітальний ремонт спірної квартири, замінені вікна, двері, придбані нові меблі, побутова техніка, тощо (надані копії документів про переводи коштів позивачеві (на загальну суму 24 098 євро). В 2015 році відповідач приїздила на місце постійної реєстрації тричі, згідно відміток про перетин кордону. Працевлаштування за кордоном було вимушеним рішенням обох з подружжя, і позивач не втратила намір повернутись до наданого їй в користування житла.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд надав йому лише три дні для написання відзиву на апеляційну скаргу; справу з порушенням процесуального закону розглянуто не однією колегією суддів апеляційного суду, оскільки відбулася заміна тимчасово непрацездатного судді; переоцінюючи докази, апеляційний суд не вказав, які порушення допустив суд першої інстанції. Крім того, однією з обов`язкових умов збереження житла за особами, що виїхали з постійного місця проживання за умовами чи характером праці, є тимчасовість виїзду з постійного місця проживання. Натомість відповідачка виїхала з місця проживання без будь-якого строку (періоду) відсутності та характер чи умови її праці не пов`язані з постійним пересуванням.

(2) Позиція відповідача

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначає, що її виїзд за кордон для працевлаштування був спільним рішенням подружжя з метою утримання родини; її відсутність у спірному приміщенні обумовлена поважними причинами.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів

Згідно частини третьої статті З ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-ІХ).

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чйнності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди установили, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 08 вересня 1990 року по 08 серпня 2017 року, від шлюбу мають двох доньок.

16 грудня 2004 року Енергодарською міською радою Запорізької області на ім`я позивача та членів його родини, в тому числі і відповідачки, видано ордер № 383 на право користування житловим приміщенням - трикімнатною квартирою АДРЕСА_1 . Після отримання ордеру всі члени родини позивача були зареєстровані за вказаною адресою, що підтверджується довідкою відділу реєстрації Енергодарської міської ради.

У 2009 році відповідачка виїхала з спірної квартири за кордон до Італії та тривалий час до 2014 року не проживала в Україні, що визнається стороною відповідача та підтверджується відмітками у паспорті громадянина України для виїзду за кордон.

Відповідно до контрактів про працевлаштування, ОСОБА_3 має постійне місце проживання в Італії та працевлаштована хатньою працівницею.

За статтею 41 Конституції України кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла, що таке право охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на державу в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powel and Rayner v. the U. K. від 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Сillow v. the U. K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас держа надають широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

За положеннями статей 71, 72 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, переведення

майна в інше жиле приміщення, виїзд в іншій населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк, тощо.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитись до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання. При вибутті на постійне місце проживання в інше жиле приміщення особа втрачає не тільки фактичне володіння жилим приміщенням але й намір повернутись.

Встановивши із обставин у справі, які перевірені належно оціненими доказами, що відповідачка залишила місце свого постійного проживання для тимчасового виїзду за кордон з метою працевлаштування, її виїзд за кордон був спільним рішенням подружжя з метою утримання родини, вона не втратила інтересу до житла та не має у власності чи користуванні іншого житла, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що причини тривалої відсутності ОСОБА_3 за місцем проживання є поважними, а проживання нею в житловому приміщенні роботодавця за місцем виконання трудової функції не може бути кваліфіковано, як вибуття відповідачки до іншого місця проживання.

За змістом частини сьомої статті 33 ЦПК України невирішені судові справи за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду, що додається до матеріалів справи, передаються для повторного автоматизованого розподілу справ виключно у разі, коли суддя (якщо справа розглядається одноособово) або суддя-доповідач із складу колегії суддів (якщо справа розглядається колегіально) у передбачених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом.

З урахуванням викладеного, заміна тимчасово непрацездатного судді колегії апеляційного суду відбулася відповідно до вимог процесуального закону, а тому посилання заявника на те, що справу з порушенням процесуального закону розглянуто не однією колегією суддів апеляційного суду, є безпідставним.

Посилаючись на те, що апеляційний суд надав йому лише три дні для написання відзиву на апеляційну скаргу, заявник не вказав, яким чином наведені обставини вплинули на парвильність вирішення справи.

В іншій частині доводи касаційної скарги зводяться до помилкового тлумачення положень статей 71, 72 ЖК України та не спростовують висноків апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Ргопіпа V. ІІкгаіпе») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову апеляційного суду Запорізької області від 05 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

А. А. Калараш

В. М. Сімоненко