Постанова

Іменем України

29 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 761/12634/15-ц

провадження № 61-39117ск18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2018 року, у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулась із позовом до публічного акціонерного товариства «КБ «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») про стягнення сум, належних працівникові при звільненні, компенсації втрати частини заробітної плати та середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона працювала у

ПАТ «КБ «Надра» на посаді менеджера проекту Центру ефективності роботи ребрендингових площадок продажу Департаменту змін та інновацій роздрібної мережі Генерального Департаменту дистрибуції та була звільнена наказом від 13 лютого 2009 року № 88-п. Однак, при звільненні відповідач повністю з нею не розрахувався, зокрема, не виплатив компенсацію за роботу у неробочі та вихідні дні в розмірі 1 017,4 грн.

Посилаючись на порушення трудових прав, просила суд стягнути з відповідача компенсацію за роботу в неробочі та вихідні дні 17, 18, 24, 25 січня 2009 року у розмірі 1 017, 4 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у розмірі 570, 76 грн та середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанції

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за роботу у неробочі та вихідні дні 17, 18, 24, 25 січня 2009 року у розмірі 1 017, 40 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати за період з березня 2009 року по березень 2015 року, включно, у розмірі 570,76 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 13 лютого 2009 року по 04 червня 2015 року у розмірі 200 801, 43 грн та вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 01 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року, апеляційну скаргу

ПАТ «КБ «Надра» задоволено. Рішення Шевченківського районного суду

м. Києва від 12 червня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду України від 07 грудня 2016 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 10 березня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 01 грудня 2015 року і заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва

від 12 червня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28 квітня

2017 року, ухваленим у складі судді Гуменюк А. І. позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто із ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у неробочі та вихідні дні за період із 12 січня по 28 січня 2009 року у розмірі 1 017, 40 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати за період із березня 2009 року по березень 2015 року у розмірі 540, 76 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку за період із 13 лютого 2009 року по 30 квітня 2015 року в розмірі 198 003, 69 грн, а усього 199 591, 85 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що при звільнені позивача з роботи, ПАТ «КБ «Надра» не провело розрахунку у повному обсязі, а тому у ОСОБА_1 виникло право на отримання компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «КБ «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 квітня 2017 року змінено.

Зменшено розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 із 198 003, 69 грн до 40 432, 35 грн, у зв`язку з чим загальна сума стягнутих коштів зменшена з 199 591, 85 грн до 41 990,51 грн.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що банк, порушивши вимоги трудового законодавства, не здійснив виплати належних звільненому працівнику сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визначений судом першої інстанції, апеляційний суд застосував принцип співмірності, врахувавши розмір невиплаченої при звільненні суми, а також врахував, що до суду із розглядуваним позовом позивач звернулась більш ніж через шість років після звільнення з роботи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2018 року адвокат Поліщук С. В. діючи в інтересах ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2018 року, залишивши в силі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 квітня 2017 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано справу з Шевченківського районного суду міста Києва.

У серпні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду 13 квітня 2020 року справу передано

судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції невірно застосував принцип співмірності, оскільки передбачені статтею 117 КЗпП України підстави для цього були відсутні.

Вказує, що між сторонами був відсутній спір про розмір сум належних працівникові при звільненні.

Крім того, позов в частині стягнення заборгованості по заробітній платі задоволено повністю, провина відповідача у невиплаті заробітної плати встановлена судом.

Вважає, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано послався на постанову Верховного Суду від 07 березня 2018 року в справі № 61-8956св18, оскільки за її змістом можливість зменшення стягнутого середнього заробітку допускається лише за умови наявності спору про розмір суми та часткового задоволення вимог.

Стверджує, що застосовуючи пропорційність при зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення, апеляційний суд допустив порушення вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого

1995 року № 100, внаслідок чого зменшив суму середнього заробітку до 40 432, 35 грн, замість 73 677, 17 грн.

Крім того вважав, що при ухваленні оскарженого судового рішення, суд апеляційної інстанції не врахував практику суду касаційної інстанції, у тому числі у справах з тим же відповідачем.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2018 року ПАТ «КБ «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осібна ліквідацію ПАТ «КБ «Надра»

Стрюкової І. О. подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2018 року без змін.

Просила врахувати, що позивач на протязі тривалого часу не зверталася до суду за вирішенням спору про стягнення заборгованості по заробітній платі.

При вирішення питання співмірності просить врахувати конкретні обставини справи, на чому наголошував Верховний Суд України, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 06 січня 2009 року письмовим розпорядженням Першого віце-президента відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі -ВАТ «КБ «Надра») від 06 січня 2009 року № 3 «Про впровадження нового продукту на площадках продажу», у зв`язку з впровадженням нового продукту «Від тисячі до мільйону один крок», у період із 12 по 28 січня 2009 року було передбачено направлення співробітників

ВАТ КБ «Надра» до різних регіонів України з метою проведення семінарів - тренінгів.

Пунктом 1.1. Розпорядження від 06 січня 2009 року № 3 начальника Управління розвитку персоналу Департаменту управління персоналом та керівника Центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу Департаменту змін та інновацій роздрібної мережі зобов`язано направити співробітників згідно Додатку № 1.

Пунктом 2.1. Розпорядження від 06 січня 2009 року № 3 начальників МРУ та Директорів РУ зобов`язано прийняти співробітників Управління розвитку персоналом та Центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу з метою впровадження нового продукту «Від тисячі до мільйону один крок» на площадках продажу.

Відповідно до Додатку № 1 до Розпорядження № 3 від 06 січня 2009 року, менеджера проекту Центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу Департаменту змін та інновацій роздрібної мережі Генерального Департаменту Дистриб`юції ОСОБА_1 направлено в Ужгородське регіональне управління ПАТ «КБ «Надра» на період з 12 січня 2009 року до

28 січня 2009 року.

Встановлено, що облік витрат на відрядження в системі ВАТ «КБ «Надра», направлення працівників банку у службові відрядження, визначено згідно Правил оформлення службових відряджень та обліку витрат на відрядження в системі ВАТ «КБ «Надра».

Згідно пунктами 1.3.1, 4.1, 4.3 «Правил оформлення службових відряджень та обліку витрат на відрядження в системі ВАТ КБ «Надра» працівники банку можуть направлятися у службові відрядження з наступною метою: а) вирішення виробничих питань: перевірка роботи структурних підрозділів банку; поїздка по виробничих питаннях; участь у нарадах, конференціях, отримання та надання інформаційно-консультативних послуг; б) з метою навчання у виробничих потребах; в) з інших питань, пов`язаних із діяльністю банку. Відрядженому працівникові перед від`їздом у відрядження видається грошовий аванс у межах суми, визначеної на оплату проїзду, наймання жилого приміщення і добові. Аванс у готівковій або безготівковій (при використанні особистої пластикової картки) формі або витратний ліміт (при використанні корпоративної пластикової картки) виплачується або встановлюється, щонайменше, за один день до початку відрядження.

Згідно Поточного звіту за операціями по рахунку кредитної картки за період з 01 грудня 2008 року по 28 лютого 2009 року, що належить ОСОБА_1 , 09 січня 2009 року на вказану картку було зараховано кошти на відрядження в сумі 5 500 грн та 30 січня 2009 року в сумі 242, 98 грн.

Зі змісту виписки операцій по рахунку встановлено, що 13, 14, 21 та 26 січня 2009 року з кредитної картки ОСОБА_1 було здійснено видачу готівки в місті Ужгород.

У період з 12 по 28 січня 2009 року неробочими днями були: 17, 18, 24, 25 січня 2009 року, однак встановлено, що у вказані дні позивачка виконувала трудові обов`язки по участі у проведенні семінарів в Ужгородському регіональному управлінні ПАТ КБ «Надра».

На підставі наказу тимчасового адміністратора ПАТ «КБ «Надра»

Жуковської В. Б. від 13 лютого 2009 року № 88 ОСОБА_1 , менеджера проекту центру ефективності роботи ребрендованих ПП Департаменту змін та інновацій роздрібної мережі Генерального департаменту дистриб`юції було звільнено з займаної посади 13 лютого 2009 року за угодою сторін, з виплатою компенсації за 24 календарних дні невикористаної щорічної відпустки.

Згідно колективного договору ВАТ КБ «Надра» від 31 липня 2007 року (пункт 3.1.) для працівників банку встановлено п`ятиденний робочий день з двома вихідними днями. Пунктом 4.7. передбачено, що адміністрація зобов`язується здійснювати оплату праці працівників за роботу у святкові та вихідні дні у подвійному розмірі, що зазначається у наказі або за бажанням працівника, що працював у святковий чи неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку у визначений ним день. У пункті 5.1.2. визначено, що при відрядженні працівників, якщо датою відрядження є вихідний день, то після повернення з відрядження надається інший день відпочинку; якщо працівник спеціально відряджається для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, то йому виплачується компенсація за роботу в ці дні в розмірі, визначеному чинним законодавством України. Відповідно до пункту 5.1.10. при виконанні трудових обов`язків у вихідний день: таким працівникам за згодою Сторін надається інший день відпочинку або грошова компенсація у подвійному розмірі, про що обов`язково зазначається в наказі.

Судами встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 було нараховано та виплачено 3 965, 46 грн, однак не була виплачена компенсація за роботу у вихідні дні у розмірі 1 017, 40 грн.

Із 06 лютого 2015 року розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Надра» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі за текстом, в редакції Кодексу на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає не в повній мірі.

Судові рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні в сумі 1 017, 40 грн та компенсації (індексації) втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати в сумі 570, 76 грн в касаційному порядку не оскаржуються, а тому касаційним судом в силу статті 400 ЦПК України не переглядаються.

Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу.

Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу. Отже відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи із середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції в тій частині, що відповідач не здійснив оплату позивачу за роботу у вихідні дні, суд апеляційної інстанції спростував доводи апеляційної скарги про застосування положень статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» пославшись на те, що правовідносини, що склались між сторонами, регулюються трудовим законодавством України.

Однак з такими висновками колегія суддів в повній мірі погодитися не може, виходячи з наступного.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

від 05 лютого 2015 року № 26 з 06 лютого 2015 року розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Надра» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації. Тимчасову адміністрацію запроваджено строком на три місяці з 06 лютого по 05 травня 2015 року включно.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

від 23 квітня 2015 року № 85 продовжено здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» по 05 червня 2015 року (включно).

Постановою Правління Національного банку України від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113, згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Стрюкову І. О.

Відповідно до пункту 1 частини п`ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої цієї статті, не поширюється на зобов`язання банку щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю працівників банку. Зобов`язання банку, передбачені пунктами 2, 6 частини шостої цієї статті, виконуються банком у межах його фінансових можливостей у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Фонду. Однак виплата заробітної плати не обмежується і не пов`язується з фінансовими можливостями банку, оскільки вона передбачена пунктом 3 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Такий правовий висновок зроблений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 274/3529/16-ц.

Початок процедури ліквідації банку, про наслідки якої зазначено у статтях 46, 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не тягне за собою обмеження прав працівників (колишніх працівників) такого банку на отримання заробітної плати відповідно до пункту 3 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Крім того, статтею 43 Конституції України гарантоване право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом. Це право кореспондується з вимогами статті 97 та гарантіями статті 233 КЗпП України, статті 21 Закону України «Про оплату праці».

Таким чином, запровадження в банківській установі тимчасової адміністрації чи початок її ліквідації не може бути підставою для відмови у захисті судом права працівника щодо виплати заробітної плати.

Відповідно до висновків, викладених в постановах Верховного Суду

від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження

№ 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), від 22 серпня 2018 року у справі

№ 559/1777/15-ц (провадження № 14-263цс18), від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 (провадження № 12-20гс18), від 25 січня 2018 року у справі № 711/2644/16-ц (провадження № 61-505св17), у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 757/5583/15-ц (провадження № 6-350цс17), від 20 січня 2016 року у справі № 127/2709/15-ц (провадження № 6-2001цс15), відступати від яких Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц не знайшла підстав, запровадження тимчасової адміністрації банку та початок його ліквідації унеможливлюють стягнення з банку коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів.

Відповідно до висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду

від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження

№ 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), від 01 квітня 2020 року у справі № 761/16407/15-ц (провадження № 61-9659св18) обмеження, встановлені статтею 36 Закону про гарантування вкладів, поширюються також і на вимоги до банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація або розпочата ліквідація, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, які за своєю природою хоч і стосуються відповідальності роботодавця за несвоєчасне виконання зобов`язань з оплати праці, проте не є вимогами про стягнення заробітної плати.

У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження

№ 12-301гс18) Верховний Суд, погодившись з висновком Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), ще раз підтвердив відмінність вимог про стягнення заробітної плати та вимог про стягнення з роботодавця відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує запровадженню тимчасової адміністрації банку.

Оскільки розрахунок з позивачем мав бути здійснений відповідачем

13 лютого 2009 року, а з 06 лютого 2015 року у відповідача запроваджено тимчасову адміністрацію, то розрахунок відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України слід було виконати за період з 14 лютого 2009 року до

05 лютого 2015 року включно.

При цьому погоджуючись з висновками суду першої інстанції щодо періоду нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на положення статті 117 КЗпП України, згідно з якою таке нарахування необхідно здійснювати з дня наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок, тобто у розглядуваній справі із 14 лютого 2009 року.

Натомість суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не врахував, що середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 198 003 грн 69 коп., розраховано, за період із 13, а не

14 лютого 2009 року і до 30 квітня 2015 року, а не до 05 лютого 2015 року.

За розрахунком суду першої інстанції, здійсненим виходячи з 1 557 днів прострочення розрахунку, розмір відшкодування, визначений виходячи із середньоденного заробітку за час затримки розрахунку 127,17 грн, становив 198 003,69 грн. Отже, такий розрахунок має бути скоригований виходячи з того, що період, за який має здійснюватися нарахування розпочинається

з 14 лютого 2009 року та становить 1 557 - 59 = 1 498 днів. Таким чином розмір відшкодування за період із 14 лютого 2009 року до 05 лютого

2015 року, становить 190 500, 66 грн.

За таких обставин мотивувальна частина рішення суду апеляційної інстанції у вказаній частині підлягає зміні відповідно до приписів статті 412

ЦПК України.

Щодо зменшення розміру нарахованого середнього заробітку за час затримки розрахунку

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13

ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі

№ 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Водночас Верховний Суд України зауважив, що необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117

КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року в справі

№ 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у вказаному висновку Верховного Суду України, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі

№ 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

У розглядуваній справі позивач звернулася до суду з позовом у квітні

2015 року, тобто більш ніж через шість років після звільнення з роботи, яке мало місце у лютому 2009 року.

Невиплачена позивачу при звільненні сума оплати за роботу у вихідні дні (1 017, 40 грн), яка встановлена судами попередніх інстанцій, є у понад

сто вісімдесят разів меншою, ніж сума середнього заробітку за час затримки розрахунку за період із 14 лютого 2009 року до 05 лютого 2015 року.

Визначаючи розмір відшкодування позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд апеляційної інстанції врахував встановлені обставини справи, а також неістотність невиплаченої працівнику при звільненні заробітної плати в розмірі 1 017, 40 грн відносно суми середнього заробітку за час затримки розрахунку і вважав за справедливе застосувати принцип співмірності та зменшити розмір відшкодування до 40 432, 35 грн

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку із встановленим розміром заборгованості з оплати праці, характером цієї заборгованості, діями позивача, колегія суддів не вбачає підстав для збільшення присудженого апеляційним судом до стягнення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому враховуючи, що відповідач судові рішення в касаційному порядку не оскаржує, колегія суддів не має також і правових підстав для зменшення визначеної апеляційним судом суми відшкодування.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, висновки апеляційного суду по суті вирішення справи є обґрунтованими, але в окремій частині неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу необхідно задовольнити частково та змінити постанову апеляційного суду, виклавши її мотивувальну частину щодо вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в редакції цієї постанови.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2018 року змінити, виклавши її мотивувальну частину щодо вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович