Справа - № 22ц-493/09

Головуючий в 1 й інстанції -Дубіжанська Т.О.,

Категорія - 22

Доповідач - Сіромашенко Н.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 лютого 2009 року колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого Петренко О.І.,

суддів Котушенко С.П., Сіромашенко Н.В.,

при секретарі Шило С.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Красно гвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2008 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання, визнання права власності та повернення майна, -

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання, визнання права власності та повернення майна були задоволені частково; розірвано договір довічного утримання, укладений 20 березня 1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2; повернуто житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ОСОБА_3

В апеляційні скарзі ОСОБА_2 порушила питання про скасування рішення суду з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом 1-ї інстанції встановлено, що 20 березня 1996 року між сторонами був укладений договір довічного утримання, відповідно до якого позивач передав у власність відповідачки належний йому на праві особистої власності житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1, а відповідачка, в свою чергу, зобов'язалася довічно повністю утримувати позивача та його дружину ОСОБА_4, забезпечуючи їх харчуванням, одежею і необхідною допомогою та зберегти в їх безкоштовному довічному утриманні весь будинок. В п.6 даного договору сторони визначили розмір матеріального забезпечення, який складає 3 мільйони карбованців в місяць. Договір 20 березня 1996 року посвідчено державним нотаріусом Восьмої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Дерев'янко Е.К. та зареєстрований в Дніпропетровському бюро технічної інвентаризації 21 травня 1996 року. Оцінивши зібрані по справі докази у їх сукупності, в тому числі і показання свідка ОСОБА_4, суд дійшов висновку про те, що відповідачка неналежно виконувала свої обов'язки за договором довічного утримання від 20 березня 1996 року, а тому договір необхідно розірвати. Оскільки спірний договір розірвано, то підлягає поверненню у власність позивача переданий ним житловий будинок.

Відносно вимог позивача про визнання за ним права власності на спірний будинок, суд прийшов до висновку про те, що вони задоволенню не підлягають, так як внаслідок розірвання договору довічного утримання позивач набуває право власності на майно, яке

було ним передане, а тому визнання за ним права власності на це майно за рішенням суду не потрібне.

Апеляційний суд вважає, що суд 1 -ї інстанції, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, та, керуючись ст. ст. 526, 749, 750, 755, 756 ЦК України, правильно прийшов до висновку про часткове задоволення вищевказаного позову.

У відповідності до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання одна сторона (відчужував) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

В силу вимог ст. 755 ЦК України договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків за договором.

У відповідності до вимог ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Однак, всупереч цьому ОСОБА_2 не було надано суду належних, допустимих доказів щодо належного виконання нею обов'язків, передбачених спірним договором.

Більш того апелянт в апеляційній скарзі посилається на неможливість надання доказів відносно виконання нею договірних зобов'язань.

При цьому апеляційний суд не може прийняти до уваги, як доказ виконання ОСОБА_2 обов'язків за договором, поштовий переказ, надісланий нею на адресу ОСОБА_3 7 серпня 2007 року, від одержання якого останній відмовився, оскільки цей факт мав місце після звернення позивача 1 серпня 2008 року з позовом до суду (а.с.2-7). В той же час наявність тільки одного цього доказу не може свідчити про належне, добросовісне, постійне виконання набувачем умов договору протягом тривалого строку.

Інші доводи ОСОБА_2 в апеляційній скарзі не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не мають правового значення для спору, який вирішений судом 1-ї інстанції правильно.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду 1-ї інстанції ухвалене з дотриманням вимог ст.ст. 213, 214, є законним і обгрунтованим, а тому відсутні підстави для його скасування.

Керуючись ст. ст. 303, 307-308, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2008 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з цього часу.