ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.

на постанову від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15 (провадження № 11-38апп19)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс») до Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі - Шевченківський ВДВС, ДВС відповідно), треті особи: ОСОБА_1 , Львівське комунальне підприємство «Рясне-402» (далі - КП «Рясне-402»), про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії

Короткий виклад історії справи

У березні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до Шевченківського ВДВС, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_1 , КП «Рясне 402», про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.

Позивач просив визнати протиправними та скасувати постанови Шевченківського ВДВС від 19 березня 2010 року (без номера), 15 липня 2013 року (ВП38375829), 5 грудня 2014 року (ВП45537621) у частині накладення арешту на нерухоме майно - трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67,20 кв. м, житлова - 41,80 кв. м, зобов`язати відповідача звільнити з-під арешту вказане нерухоме майно.

У позові ТОВ «ФК «Вектор Плюс» зазначило, що накладення арешту на майно, яке перебуває в іпотеці у позивача, обмежує забезпечене іпотекою право позивача на першочергове задоволення вимог за кредитним договором.

Львівський окружний адміністративний суд постановою від 24 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2016 року, позов задовольнив: визнав протиправними та скасував постанови Шевченківського ВДВС від 19 березня 2010 року (без номера), 15 липня 2013 року (ВП38375829), 5 грудня 2014 року (ВП45537621) у частині накладення арешту на нерухоме майно - трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67,20 кв. м, житлова - 41,80 кв.м та зобов`язав відповідача звільнити з-під арешту вказану квартиру.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що, зважаючи на черговість реєстрації обтяжень, ТОВ «ФК «Вектор Плюс» як обтяжувач з вищим пріоритетом, встановленим Законом України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-ІV), володіє переважним та першочерговим правом на задоволення своїх вимог щодо одного й того ж нерухомого майна, а тому у відповідача не було правових підстав для накладення арешту на зазначене майно на користь інших кредиторів, що не є заставодержателями.

Не погодившись із судовими рішеннями попередніх інстанцій, 10 травня 2016 року Шевченківський ВДВС подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 24 червня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2016 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, зокрема, що спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14 червня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою, копії касаційної скарги направлено учасникам справи.

16 січня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Відповідно до цієї норми суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивовано тим, що у спорах з подібними правовідносинами, а саме щодо зняття арешту, накладеного на предмет іпотеки, існує неузгодженість правових позицій касаційних судів різної юрисдикції Верховного Суду, як в питаннях застосування норм матеріального права, так і питаннях застосування норм процесуального права. Суд вважав за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц з подібними правовідносинами.

Зокрема, у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 826/4661/15 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що норми Закону України від 21 квітня 1999 року

№ 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХІV) у редакції від 16 лютого 2010 року містять гарантії заставодержателя на першочергове задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави, а тому оскаржувані постанови про накладення арешту на предмет іпотеки не порушують права та інтереси позивача, оскільки отримані за рахунок реалізації заставленого майна кошти будуть використані для задоволення вимог інших стягувачів лише після повного задоволення вимог заставодержателя.

Водночас Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення у справі, не врахували норми матеріального права та зробили помилковий висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки накладення арешту на квартиру - предмет іпотеки порушує права іпотекодержателя, тому така квартира підлягає звільненню з-під арешту, накладеного органом ДВС.

На думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, наведене свідчить про неузгодженість правових позицій Верховного Суду як у питанні застосування норм матеріального права, так і в питанні визначення підсудності у справах щодо зняття арешту, накладеного на предмет іпотеки.

Фактичі обставини справи

Суди встановили, що 18 квітня 2008 року ОСОБА_1 уклала з Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») кредитний договір № 1301/0408/71-054.

За умовами цього договору ВАТ «Сведбанк» (кредитор) надає ОСОБА_1 (позичальнику) у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти, а позичальник зобов`язувався в порядку та на умовах, визначених кредитним договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором.

На забезпечення належного виконання зобов`язання за цим кредитним договором укладено іпотечний договір від 18 квітня 2008 року.

Відповідно до іпотечного договору ОСОБА_1 (іпотекодавець) передає в іпотеку ВАТ «Сведбанк» (іпотекодержателю) у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту від 18 квітня 2008 року № 1301/0408/71-054 нерухоме майно - трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67,20 кв. м, житлова - 41,80 кв.м.

Обтяження за цим іпотечним договором відступлено ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та зареєстровано у Державному реєстрі іпотек.

З матеріалів справи вбачається, що 28 листопада 2012 року ПАТ «Сведбанк» відступило ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відповідно до договору факторингу № 15 свої права вимоги за зобов`язаннями відповідача за кредитним договором та іпотечним договором.

13 березня 2015 року позивачу (при зверненні до нотаріуса) стало відомо, що на майно ОСОБА_1 , у тому числі на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором від 18 квітня 2008 року, а саме: трикімнатну квартиру, загальною площею 67,20 кв. м, житлова - 41,80 кв. м, за вказаною вище адресою, Шевченківським ВДВС накладено арешти, зокрема: арешт на все майно - постановою від 19 березня 2010 року (без номера), арешт на все майно - постановою від 15 липня 2013 року (ВП38375829), арешт на все майно - постановою від 5 грудня 2014 року (ВП45537621).

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року касаційну скаргу Шевченківського ВДВС задоволено частково: постанову Львівського окружного адміністративного суду від 24 червня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2016 рокускасовано; провадження в адміністративній справі закрито.

Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

На обґрунтування своєї позиції Велика Палата Верховного Суду зазначила, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Водночас визначальними ознаками приватноправових відносин є, зокрема, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Оскарження дій та рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV (тут і далі - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду із цим позовом) та статтею 59 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VІІІ).

Ураховуючи сукупність обставин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про визнання протиправним та скасування постанов державного виконавця про накладення арешту на майно є цивільно-правовим та залежно від суб`єктного складу має бути вирішений за правилами цивільного або господарського судочинства.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди помилково розглянули справу за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір у цій справі має приватноправовий характер.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі.

З цих підстав Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості висловитися щодо неузгодженості правових позицій касаційних судів цивільної та адміністративної юрисдикцій Верховного Суду в питанні застосування норм матеріального права щодо зняття арешту, накладеного на предмет іпотеки.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Розглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що спір у цій справі має приватноправовий характер та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Фактично зроблено висновок про те, що орган державної виконавчої служби може залучатися господарським чи цивільним судами до участі у справах як третя особа у справі. Проте з цим висновком не погоджуюсь з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС).

Отже, КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджуваних порушень прав чи інтересів.

За статтею 1 Закону № 606-ХІVвиконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону № 606-ХІV рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Положеннями статті 52 цього Закону визначено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається насамперед на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.

Згідно зі статтею 57 Закону № 606-ХІV арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом, зокрема, винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення до суду із цим позовом стало те, що накладення арешту на майно, яке належить ОСОБА_1 та перебуває в іпотеці у позивача, обмежує забезпечене іпотекою право ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на першочергове задоволення вимог за кредитним договором.

ТОВ «ФК «Вектор Плюс», зазначаючи про протиправність дій відповідача при накладенні арешту на майно, фактично вказувало на наявність першочергового права на задоволення вимог за кредитним договором порівняно із вимогами КП «Рясне-402», і, як наслідок, відсутність у КП «Рясне-402» першочергового права на стягнення боргу з власника квартири - ОСОБА_1 .

Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, на мою думку, дійшли помилкового висновку, зазначаючи, з яким позовом і до кого зі сторін повинен звертатися позивач у справі, а саме: особа, яка володіє переважним та першочерговим правом на задоволення своїх вимог щодо одного й того ж нерухомого майна, і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду фактично визначила звернення до суду з позовами у таких справах про визнання права власності на майно, позбавляючи сторони самостійно визначати право на звернення до судів з позовами про звільнення майна з-під арешту.

На мою думку, аналіз правових норм, передбачених статтею 82 Закону № 606-ХІV, давав підстави дійти висновку про те, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Крім того, необхідно зазначити, що частина четверта статті 54 Закону № 606-ХІV надавала право заставодержателю на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставного майна.

Разом з тим ТОВ «ФК «Вектор Плюс» є заставодержателем, а до суду звернулося із позовом про визнання протиправним та скасування арешту, а не зняття арешту із майна.

Спеціальним законом, що регулював порядок вчинення виконавчих дій, на час звернення позивача до суду був Закон № 606-ХІV, а на сьогодні -Закон

№ 1404-VIII.

Правове регулювання вказаних положень на сьогодні здійснюється положеннями статей 48, 50, 56 та 74 Закону № 1404-VІІІ.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що на майно ОСОБА_1 , у тому числі на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором від 18 квітня 2008 року, а саме: трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , накладені такі арешти, зокрема: арешт на все майно - постанова б/н від 19 березня 2010 року, арешт все майно - постанова ВП38375829 від 15 липня 2013 року, арешт на все майно - постанова ВП45537621 від 5 грудня 2014 року.

Таким чином, на виконанні у відділі ДВС перебувало кілька проваджень про стягнення заборгованості з боржника, які були зведені в одне виконавче провадження.

Варто наголосити, що ні в Цивільному процесуальному кодексі України, ні в Господарському процесуальному кодексі України не врегульовано порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судових рішень при вчиненні таких дій у зведеному виконавчому провадженні.

Закон не передбачає порядку розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

Водночас статтею 287 КАС передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу ДВС, приватного виконавця.

Відповідно до частини першої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Разом з тим у частині п`ятій вказаної статті цього Кодексу передбачено, що адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

Тобто частина п`ята статті 287 КАС передбачає загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об`єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції.

Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, то у такому випадку потрібно застосовувати частину першу статті 287 КАС і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Наведені норми узгоджуються з положеннями частин першої, п`ятої, шостої статті 181 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду.

До того ж Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 березня 2018 року (справа № 660/612/16цс18) висловила аналогічну позицію.

Ураховуючи наведене, не погоджуюсь із висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що спір у цій справі стосується правовідносин щодо права на майно, на яке накладено арешт на виконання судового рішення.

Варто звернути увагу на те, що ухвала про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивована неузгодженістю правових позицій касаційних судів різної юрисдикції Верховного Суду у спорах з подібними правовідносинами, а саме щодо зняття арешту, накладеного на предмет іпотеки, як у питаннях застосування норм матеріального права, так і у питаннях застосування норм процесуального права.

Водночас Велика Палата Верховного Суду, помилково закривши провадження у справі, так і не висловилася щодо правильності розгляду справ у зазначених правовідносинах і не усунула протиріччя у практиці касаційних судів Верховного Суду.

За наведених обставин вважаю, що Велика Палата Верховного Суду дійшли помилкового висновку про те, що цей спір не підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства. Тому, на моє переконання, необхідно було розглянути справу по суті доводів касаційної скарги, висловитися щодо застосування положень Законів № 898-ІV та № 606-ХІV, а також усунути неузгодженість правових позицій касаційних судів Верховного Суду.

Суддя Великої Палати

Верховного Суду О. Б. Прокопенко