02.04.20

22-ц/812/448/20

Провадження №22-ц/812/448/20

ПОСТАНОВА

Іменем України

02 квітня 2020 року м. Миколаїв

справа № 490/1498/18

Миколаївський апеляційний суд у складі:

головуючого Коломієць В.В.

суддів Данилової О.О., Шаманської Н.О.,

із секретарем судового засідання Лівшенко О.С.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради, Державного комунального підприємства «Житло», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Адміністрація Центрального району Миколаївської міської ради, про встановлення факту постійного проживання у квартирі, визнання недійсними та скасування розпорядження органу приватизації і свідоцтва про право власності на нерухоме майно, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Камінського Валерія Івановича - на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва, постановлену 29 березня 2018 року під головуванням судді Чулупа О.С., повний текст ухвали складений цього ж дня,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради, Державного комунального підприємства «Житло», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту постійного проживання у квартирі, визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Позивач зазначав, що 06 квітня 1979 року на сім`ю із трьох осіб, а саме, на нього та його батьків, був виданий ордер № 285 на вселення у квартиру АДРЕСА_1 . Згодом батьки розлучилися і він з матір`ю - відповідачкою ОСОБА_2 - залишився проживати у спірній квартирі. Пізніше мати уклала другий шлюб, у якому народилася донька - ОСОБА_3 (після укладання шлюбу - ОСОБА_3 ), та позивач разом з вітчимом і сестрою продовжив проживати однією сім`єю. Як вказав позивач, 10 грудня 1992 року ОСОБА_2 прописала його у квартирі АДРЕСА_2 , яка належала його бабусі ОСОБА_6 . Проте він продовжував постійно проживати у квартирі АДРЕСА_1 , за власні кошти здійснив капітальний ремонт та утримував квартиру, тоді як відповідачі постійно мешкають в Італії.

Як вказав позивач, у 2015 році він дізнався, що відповідачі у 2000 році приватизували квартиру АДРЕСА_1 . На думку ОСОБА_1 , при здійсненні приватизації ОСОБА_2 ввела в оману орган приватизації, умисно не повідомивши про існування іншого члену сім`ї, який має право на приватизацію цієї квартири, а саме - позивача, чим порушила його права, гарантовані Конституцією України та Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду»

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив встановити факт постійного проживання у квартирі АДРЕСА_1 ; скасувати розпорядження Управління комунальної власності ММР від 10 липня 2000 року №6213-р про приватизацію ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане Управлінням комунальної власності ММР 12 липня 2000 року про право спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 .

29 березня 2018 року ОСОБА_1 подав заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , та заборони здійснення будь-яких угод, повязаних з її відчуженням.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 березня 2018 року заяву про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Камінський В.І. -посилаючись на незаконність і необґрунтованість ухвали, просив її скасувати. На думку апелянта, зі сторони позивача вбачається зловживання своїми процесуальними правами, оскільки рішеннями попередніх судів вже дана оцінка зазначеним у позові обставинам та вимогам, а тому звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом порушує права відповідачів, позбавляючи їх законного права власності на майно.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 - адвокат Камінський В.І., який також є представником ОСОБА_3 , підтримав доводи і вимоги апеляційної скарги.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, клопотань про відкладення справи від них не надходило.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали в межах вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.ст. 149, 150 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення.

Одним із видів забезпечення позову є накладення арешту на майно (п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК).

Заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів про забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду.

Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Стаття 6 Конвенції гарантує кожному при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків право на справедливий і відкритий розгляд у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "Право на ефективний засіб юридичного захисту" встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів до забезпечення позову.

Так, згідно п. 43 рішення ЄСПЛ по справі "Шмалько проти України" право на суд одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Таким чином, невжиття заходів забезпечення позову, може призвести до утруднення виконання рішення суду, а відтак й до порушення права особи на доступ до правосуддя, в аспекті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зі змісту позовної заяви та доданих до неї матеріалів вбачається, що спір між сторонами є реальним та носить матеріальний характер

Обгрунтовуючи заяву про забезпечення позову позивач просив накласти арешт на вказану квартиру, посилаючись на те, що відповідачі як власники спірної квартири не обмежені у праві відчужити її іншій особі, тоді як предметом спору є захист прав позивача на проживання та приватизацію спірної квартири.

На підтвердження того, що відповідачі вчиняють дії щодо відчуження спірної квартири, позивач надав роздруківку оголошень про її продаж в газетах «Маклер» і « Позвоните » (а.с. 69- 70, 76-77 том. 1).

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно виходив з того, що наведені обставини вказують на можливу загрозу істотного ускладнення виконання рішення суду або ефективного захисту порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, у разі задоволення його позову, а тому відповідно до ч. 2 ст. 149 ЦПК України є підставою для забезпечення позову.

Спосіб забезпечення позову відповідає вимогам процесуального законодавства та є співмірним заявленим позовним вимогам.

За таких обставин, суд дійшов вірного висновку щодо задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.

Посилання апелянта на те, що відповідачі не давали оголошень у газету щодо продажу спірної квартири, не впливають на правильність висновків суду першої інстанції з огляду на предмет спору, факт тривалого непроживання сторін у спірній квартирі та враховуючи наявність передбачених ч. 2 ст.149 ЦПК обставин.

До того ж, законодавством збалансовані права як особи, яка ініціює питання про застосування заходів забезпечення позову, так і особи, щодо якої такі заходи застосовані (ст.ст. 154, 159 ЦПК України).

Отже, доводи апеляційної скарги про те, що вжиті заходи забезпечення позову порушують права відповідачів як власників квартири АДРЕСА_1 , не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваної ухвали, оскільки правовий зміст такого заходу забезпечення, як "арешт майна", який встановлений цивільно-процесуальним законом, зводиться лише до обмеження прав власника щодо розпорядження майном до вирішення спору по суті та забезпечуються можливістю застосування правового механізму зустрічного забезпечення та відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову.

Посилання апеляційної скарги на необґрунтованість позову не заслуговують на увагу, оскільки це не є підставою для неприйняття заходів щодо його забезпечення.

Також не можуть бути прийняті до уваги посилання апелянта на зловживання позивачем процесуальними правами, оскільки такі обставини не можуть бути враховані при апеляційному перегляді ухвали про забезпечення позову.

Таким чином, оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає залишенню без змін на підставі ст. 375 ЦПК України.

Керуючись ст. ст.368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу, представника ОСОБА_2 - адвоката Камінського Валерія Івановича - залишити без задоволення.

Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий: В.В. Коломієць

Судді: О.О. Данилова

Н.О. Шаманська

Повний текст постанови складено 03 квітня 2020 року