справа №2-231/2010 рік

РІШЕННЯ

Іменем України

09 квітня 2010 р.                                                                                                        м. Керч

Керченський міський суд Автономної Республіки Крим в складі:

головуючого судді – Цветкова О. Я.

при секретарі – Пшеничній Г. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті ОСОБА_1 цивільну справу за позовом ОСОБА_2 в особі представника за довіреністю ОСОБА_1 до відповідачів – Першої Керченської державної нотаріальної контори, ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Івара Вальфридовича про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання недійсними довіреностей, визнання права власності в порядку спадкування,

ВСТАНОВИВ:

Позивач в особі представника за довіреністю ОСОБА_1 звернулась до Керченського міського суду АР Крим з позовною заявою до відповідачів – Першої Керченської державної нотаріальної контори, ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Івара Вальфридовича про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання права власності, мотивуючи вимоги тим, що позивач є спадкоємцем всього майна, що на день смерті ОСОБА_4, який помер 27 грудня 1994 року, буде йому належати, на підставі заповіту від 28 травня 1991 р. На момент смерті ОСОБА_4 йому та його дружині ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належало по ? частці квартири АДРЕСА_1. Після смерті ОСОБА_4 його дружина ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на належну померлому чоловіку ? частку вказаної квартири від 02 квітня 2002 р. та зареєструвала за собою право власності на вказану квартиру в цілому. Довіреністю від 19 травня 2005 р. ОСОБА_5 уповноважила свою сестру ОСОБА_3 продати належну їй квартиру. 19 серпня 2005 р. ОСОБА_3 продала вказану квартиру ОСОБА_3 Івару Вальфридовичу. 17 вересня 2005 р. ОСОБА_5 померла. Позивач вважає, що за умови існування не скасованого заповіту від 28 травня 1991 р., ОСОБА_5 не мала права отримати свідоцтво про право на спадщину за законом від 02 квітня 2002 р., тому воно підлягає визнанню судом недійсним, а договір купівлі-продажу квартири від 19 серпня 2005 р. повинен бути визнаний судом недійсним у зв’язку з порушенням сторонами по цьому договору вимог Цивільного та Сімейного кодексів України.

Позивач неодноразово уточнювала позовні вимоги та письмовою заявою від 25.03.2010 р. остаточно визначила їх наступним чином: визнати недійсним доручення ОСОБА_5 на імя ОСОБА_3 від 21 березня 2002 р.; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом на ? частку квартири АДРЕСА_1; визнати за ОСОБА_2 в порядку спадкування право власності на спадщину, яка залишалась після смерті 27.12.1994 р. ОСОБА_4, та складається з ? частці квартири АДРЕСА_1.    

У судовому засіданні представник позивача за довіреністю ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала, пояснила, що за життя ОСОБА_5 страждала психічними захворюваннями, у зв’язку з чим не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними при поданні заяви про видачу свідоцтва про право на спадкування за законом та при підписанні довіреності на ім’я ОСОБА_3, просила призначити у справі посмертну судово-психіатричну експертизу, задовольнити уточнені позовні вимоги.

Представник відповідача – Першої Керченської державної нотаріальної контори  – завідувач контори ОСОБА_6, проти задоволення позовних вимог заперечувала, надала письмові заперечення та пояснила у судовому засіданні, що ОСОБА_5 прийняла спадщину за фактом спільного проживання зі спадкодавцем, позивач, як спадкоємець за заповітом  не прийняла спадщину. Крім того, ОСОБА_5 спадкувала б обов’язкову частку в спадщині навіть за наявності заповіту відповідно до вимог ст. 535 Цивільного кодексу УРСР, тому вимоги позивача про визнання за нею права власності на спадкове майно не відповідають законодавству, не обґрунтовані, тому у задоволенні позовних вимог просила відмовити.

Відповідач ОСОБА_3 та її представник, залучений до участі у справі у порядку ч. 6 ст. 42 ЦПК України ОСОБА_7, проти задоволення позовних вимог заперечували, з підстав, зазначених у письмових запереченнях. Проти проведення експертизи заперечували, посилаючись на відсутність рішення суду про визнання ОСОБА_5 недієздатною, а також на те, що в матеріалах справи є медичні документи, надіслані на запит суду Керченським міськім психоневрологічним диспансером, в яких відсутні відомості про те, що ОСОБА_5 за життя страждала психічними захворюваннями. Пояснили у судовому засіданні, що частка квартири, на яку у 1994 році набув право власності ОСОБА_4, не могла бути охоплена заповітом, з огляду на вимоги чинного на час складення заповіту законодавства, позивач не здійснила дій, з якими закон пов’язує факт прийняття спадщини, а ОСОБА_5 навпроти прийняла спадщину та оформила спадкові права, підстави для визнання довіреності та свідоцтва про право на спадщину відсутні, крім того, вказані вимоги заявлені неналежною особою, заявили також про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивильного кодексу Української РСР, у тому числі щодо наслідків пропуску строку позовної давності, а також просили відмовити з цих підстав у позові, тому як позивач не подав клопотання про поновлення або продовження пропущеного строку.  

Ухвалою суду від 17 березня 2010 р. було відмовлено у задоволенні клопотання про проведення посмертної судово-психіатричної експертизи з огляду на той факт, що за життя ОСОБА_5 не була визнана недієздатною, а в медичних документах, надісланих на запит суду Керченським психоневрологічним інтернатом, відсутні відомості про те, що ОСОБА_5 за життя страждала психічними захворюваннями (а.с.65-67,141).

Сторони самостійно користуються наданими їм процесуальними правами, тому відповідно до статей 10, 11, 27, 31, 173 ЦПК України позивач самостійно визначає обсяг та зміст власних позовних вимог, таким чином суд, керуючись ст. 11 ЦПК України, розглядає справу тільки в межах уточнених вимог на підставі письмової заяви позивача від 25.03.2010 р. та відповідно визначеного вказаною заявою кола осіб, що беруть участь у справі.

Вислухавши думку представників сторін, показання свідків, дослідивши матеріали справи, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з 1986 року перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.131) та були наймачами квартири АДРЕСА_1. 15 березня 1994 р. вони приватизували вказану квартиру  та отримали свідоцтво про право власності на житло на праві спільної часткової власності по ? частці кожному з них (а.с.33).

ОСОБА_4 помер 27 грудня 1994 р. у віці 67 років внаслідок хронічної ішемічної хвороби серця, про що було зроблено відповідний актовий запис про смерть № 2784 та видано свідоцтво про смерть (а.с.110-111,126).

На момент його смерті разом з ним проживала його дружина ОСОБА_5, про що свідчать довідки (а.с.124,125), а також цей факт не заперечується сторонами.

За життя ОСОБА_4 склав заповіт від 26.10.1990 р., яким заповів все своє майно, без визначення складу цього майна, дружині ОСОБА_5 (а.с.127).

Крім того, 28 травня 1991 р. ОСОБА_4 склав заповіт, яким заповідав ОСОБА_2 все майно, що на день смерті буде йому належати, у тому числі, автомобіль ВАЗ-2101, човновий гараж в кооперативі «Азовський» та автогараж в кооперативі «Маяк» (а.с.8,130).

Суд зазначає, що відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. Отже суд застосовує у даному випадку норми Цивільного кодексу Української РСР.

ОСОБА_5 21.03.2002 р., перебуваючи в кардіологічному відділенні ТМО № 2 м. Керч, підписала заяву до Першої Керченської державної нотаріальної контори про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом (а.с.123), а також довіреність своїй сестрі ОСОБА_3, якою доручила їй оформити її спадкові права на майно, що залишилось після смерті її чоловіка ОСОБА_4, а також продати належну їй квартиру (а.с.134).

Перевіркою, що була здійснена нотаріальною конторою, було встановлено, що ОСОБА_4 28.05.1991 р. склав заповіт на іншу особу, що відповідно до ч. 1 ст. 544 Цивільного кодексу УРСР мало наслідком скасування заповіту від 26.10.1990 р. (а.с.128-129).

З урахуванням цих обставин, а також враховуючи, що спадкоємець за заповітом від 28.05.1991 р. ОСОБА_2 не прийняла спадщину та не вчинила у встановлений законом строк дій, які відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу УРСР свідчили б про прийняття спадщини, на ім’я ОСОБА_5 02 квітня 2002 р. було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно, яке належало ОСОБА_4 та складалось з ? частки квартири АДРЕСА_1 (а.с.35,136).

05.08.2002 р. за ОСОБА_5 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 в цілому та видано витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.32).

Згідно зі ст. 553 Цивільного кодексу УРСР спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

Пленум Верховного Суду України в п. 20 своєї постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" роз'яснив, що спадкування за законом здійснюється почергово. За відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття всіма спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують спадкоємці відповідної черги.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу Української РСР після смерті ОСОБА_4 спадщину прийняла лише ОСОБА_5, а ОСОБА_2 її не прийняла, оскільки фактично не вступила в управління або володіння спадковим майном і не подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців з часу її відкриття.

Відповідно до ст. 534 Цивільного кодексу УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Слід також зазначити, що згідно зі ст. 101 Цивільного кодексу УРСР, що був чинним на час складення заповіту, в особистій власності громадянина може бути один жилий будинок (або частина його).

Отже, суд знаходить правильним посилання відповідача в запереченнях на той факт, що частка квартири, на яку набув право власності ОСОБА_4 у 1994 році не могла бути охопленою заповітом, з огляду на наведені приписи чинного на той час законодавства.

Позивачем заявлені вимоги, з урахуванням уточнення позову від 25.03.2010 р., про визнання недійсними доручення ОСОБА_5 на ім’я ОСОБА_3 від 21 березня 2002 р. та свідоцтва про право на спадщину за законом від 02.04.2002 р., а також про визнання за ОСОБА_2 права власності на спадщину, яка залишалась після смерті 27.12.1994 р. ОСОБА_4, та складається з ? частці квартири АДРЕСА_1.

Відповідно до статей 71, 75, 80, 85 Цивільного кодексу УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. Порядок обчислення строків позовної давності та інших строків, встановлених цим Кодексом, визначається статтями Цивільного процесуального кодексу.

Відповідно до ст. 73 Цивільного процесуального кодексу України суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин.

Позивачем не було заявлено клопотання про поновлення або подовження пропущеного строку, про це також було наголошено представником відповідача, отже суд визнає це підставою для відмови у позові. В матеріалах справи є відповідь Керченського психоневрологічного інтернату від 14.10.2005 р. № 151 на запит адвоката ОСОБА_8 про період знаходження ОСОБА_5 в цій установі та про те, що її часто відвідували родичі. Наявність цього документу в позивача, на думку суду підтверджує факт обізнаності позивача про факт та підстави прийняття спадщини ОСОБА_5 ще у 2005 році.

Суд критично ставиться до показань свідка ОСОБА_9, яка показала, що внаслідок важких особистих стосунків з ОСОБА_2, вона приховувала від останньої факт наявності заповіту, з огляду на те, що позивач доводиться тіткою свідку, тому її показання обумовлені фактом родинності з позивачем.  

Показання свідка ОСОБА_10 не спростовують того факту, що за життя ОСОБА_5 не була визнана недієздатною та відсутні докази, які б підтверджували наявність в ОСОБА_5 психічних захворювань. Крім того, позовні вимоги стосуються періоду 2002 р., а свідок показала, що є сусідкою ОСОБА_5 та бачила її в хворобливому стані тільки в 2005 р., крім того, вона не має медичної освіти, тому не може впевнено стверджувати про наявність в ОСОБА_5 психічних розладів або захворювань.  

Суд зазначає також, що доказів вступу ОСОБА_2 в володіння та управління спадковим майном протягом шести місяців з моменту відкриття спадщини по справі не надано, а посилання на необізнаність позивача з приводу наявності заповіту на її ім’я з огляду на несприятливі стосунки між родичами суд оцінює критично.

Виходячи із встановлених обставин та враховуючи, що протягом тривалого часу як з моменту відкриття спадщини та і з моменту оформлення ОСОБА_5 спадщини ОСОБА_2  не зверталася за захистом своїх прав та не просила поновити пропущений строк позовної давності, суд вважає за необхідне ухвалити рішення про відмову в задоволенні позову.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 212-215 ЦПК  України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 в особі представника за довіреністю ОСОБА_1  – відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржено в Апеляційний суд Автономної Республіки Крим через Керченський міський суд АРК протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження, яка подається протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга також може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга буде подана в десятиденний строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Повний текст рішення виготовлений 12 квітня 2010 р.

Суддя                                                      О. Я. Цветков