КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

02 березня 2020 року місто Київ

Справа № 761/20940/19

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Лівінського С.В. (суддя-доповідач),

Березовенко Р.В.,

Суханової Є.М.,

секретар судового засідання: Малашевський О.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали апеляційних скарг акціонерного товариства «ВТБ Банк» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва, у складі судді Волошина В.О., від 30 вересня 2019 року (повний текст рішення складено 03 жовтня 2019 року) та на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва, у складі судді Волошина В.О., від 31 жовтня 2019 року (повний текст рішення складено 01 листопада 2019 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «ВТБ Банк», в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку Шевченка Олександра Володимировича про визнання звільнення незаконним; зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з наведеним позовом. Просив визнати незаконним своє звільнення з посади начальника Відділу матеріально - технічного забезпечення та експлуатації Адміністративно-технічного управління АТ «ВТБ Банк», згідно з наказом № 260-к від 16 квітня 2019 року за п. 2 ст. 41 КЗпП України та зобов`язати відповідача змінити формулювання причини звільнення позивача з посади начальника Відділу матеріально - технічного забезпечення та експлуатації Адміністративно-технічного управління АТ «ВТБ Банк» з «вчинення винних дій при обслуговуванні товарних цінностей, які дають підстави для втрати довір`я, п. 2 ст. 41 КЗпП України» на «за власним бажанням, ч. 1 ст. 38 КЗпП України».

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що він з січня 2015 року працював у відповідача, з 06 листопада 2017 р. обіймав посаду начальника Відділу матеріально - технічного забезпечення та експлуатації Адміністративно-технічного управління АТ «ВТБ Банк». Наказом відповідача № 260-к від 16 квітня 2019 року його звільнили з роботи з 26 квітня 2019 року за п. 2 ст. 41 КЗПП України.

На його думку звільнення з роботи відбулося з порушенням трудового законодавства, оскільки дійсною причиною його звільнення вважає конфлікт між ним та адміністрацією щодо його бажання звільнитись на підставі ст. 38 КЗпП України до закінчення двомісячного строку визначеного роботодавцем.

Враховуючи те, що він не вчиняв жодних дій, які б давали підстави для втрати до нього, як матеріально - відповідального працівника довір`я, вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом для захисту своїх порушених прав.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 про визнання звільнення незаконним та зобов`язання вчинити дії задоволено. Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу матеріально - технічного забезпечення та експлуатації адміністративно-технічного управління акціонерного товариства «ВТБ Банк», згідно з наказом № 260-к від 16 квітня 2019 року за п. 2 ст. 41 КЗпП України. Зобов`язано акціонерне товариство «ВТБ Банк», в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку Шевченка О.В. змінити формулювання причини звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу матеріально - технічного забезпечення та експлуатації адміністративно-технічного управління акціонерного товариства «ВТБ Банк» з «вчинення винних дій при обслуговуванні товарних цінностей, які дають підстави для втрати довір`я, п. 2 ст. 41 КЗпП України» на «за власним бажанням, ч. 1 ст. 38 КЗпП України», шляхом внесення зазначених змін до наказу № 260-к від 16 квітня 2019 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року заяву ОСОБА_1 про стягнення судових витрат задоволено частково. Стягнуто з АТ «ВТБ Банк» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 тис. грн.

Акціонерне товариство «ВТБ Банк» з судовими рішеннями Шевченківського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року та від 31 жовтня 2019 року не погодилось та подало на них апеляційні скарги. Просило скасувати вказані судові рішення. Посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просив рішення районного суду та його додаткове рішення залишити без змін, а скаргу без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона до задоволення не підлягає.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зі справи вбачається та її матеріалами підтверджується таке.

29 грудня 2014 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду завідувача складу Відділу матеріально - технічного забезпечення та експлуатації Управління справами ПАТ «ВТБ Банк».

В подальшому позивач неодноразово був переведений на інші посади.

З 06 листопада 2017 року позивач був переведений на посаду начальника Відділу матеріально - технічного забезпечення та експлуатації Адміністративно-технічного управління (а.с. 14-17).

Цього ж дня з відповідачем укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

08 квітня 2019 року ОСОБА_1 попереджено про наступне вивільнення з 11 червня 2019 року(а.с. 10).

12 квітня 2019 року позивачем було подану відповідачу заяву про звільнення його з займаної посади за власним бажанням з 30 квітня 2019 року.

12 квітня 2019 року головним бухгалтером АТ «ВТБ Банк» ОСОБА_2 було подано уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «ВТБ Банк» службову записку щодо невиконання вимог організаційно - розпорядчих документів банку.

Згідно зазначеної службової записки, відповідно до затверджених наказами відповідача від 10 грудня 2018 року № 46-од, 47-од, 48-од, 49-од, 50-од планів протягом січня-лютого 2019 року структурними підрозділами банку здійснювались дії та вживались заходи, направлені на закриття відділень банку. Станом на 12 квітня 2019 року до відділу обліку внутрішньобанківських операцій управління обліку і звітності не надано адміністративно-технічним управлінням (відповідальний за роботу АТУ ОСОБА_1 - матеріально-відповідальна особа) службові записки та належним чином оформлені та підписані акти приймання-переміщення основних засобів (за напрямком АТУ) з відділень банку (Відділення «КИЇВСЬКЕ» АТ «ВТБ БАНК», Відділення «ПОЛІТЕХНІЧНЕ» АТ «ВТБ БАНК», Відділення «ЦЕНТРАЛЬНЕ ХАРКІВСЬКЕ» АТ «ВТБ БАНК», Відділення «ЦЕНТРАЛЬНЕ У м.ДНІПРО АТ «ВТБ БАНК», ПУШКІНСЬКОГО ВІДДІЛЕННЯ АТ «ВТБ БАНК». Відсутність належним чином оформлених актів приймання-переміщення основних засобів (з відділень на ГО) унеможливлює відображення в бухгалтерському обліку операції переміщення основних засобів, що негативним чином впливає на коректне ведення банком бухгалтерського обліку операцій, а також створює значні ризики, пов`язані з неможливістю встановлення реального місцезнаходження та кількості основних засобів, що передавались з закритих відділень до головного офісу банку. Вказане призводить до неможливості виконання відділом обліку внутрішньобанківських операцій управління обліку і звітності вимог п.5.2.3 гл.2 р. 5 Положення про порядок бухгалтерського обліку основних засобів і нематеріальних активів та його документальне забезпечення у ПАТ «ВТБ Банк» (наказ ПАТ «ВТБ БАНК» від 26 грудня 2017р. № 263-од).

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Стаття 21 КЗпП України закріплює рівність трудових прав громадян України.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є, зокрема, Конвенція Міжнародної Організації Праці N 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року N 3933-XII (далі - Конвенція). Згідно із статтею 4 вказаної Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

За змістом пункту 2 статті 9 вказаної Конвенції, щоб тягар доведення необґрунтованого звільнення не лягав лише на працівника, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» , при розгляді справ про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктами 2 і 3 ст.41 КЗпП, судам слід враховувати, що розірвання трудового договору з цих підстав не є заходом дисциплінарного стягнення і тому вимоги статей 148, 149 КзпП про строк і порядок застосування дисциплінарних стягнень на ці випадки не поширюються. Разом з тим при вирішенні справ про звільнення з цих підстав суди мають брати до уваги відповідно час, що пройшов з моменту вчинення винних дій чи аморального проступку, наступну поведінку працівника і інші конкретні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Звільнення з підстав втрати довір`я (п.2 ст.41 КЗпП) суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т.п.) вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір`я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями). При встановленні у передбаченому законом порядку факту вчинення працівниками розкрадання, хабарництва і інших корисливих правопорушень ці працівники можуть бути звільнені з підстав втрати довір`я до них і у тому випадку, коли зазначені дії не пов`язані з їх роботою.

Відповідно до пункту 2 частини першої, третьої статті 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір`я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, - також вимог статті 43 цього Кодексу.

Для розірвання трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України потрібна наявність таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл і т.п.); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір`я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу.

Звільнення з підстав втрати довір`я суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т.п.), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір`я.

Виходячи з викладеного та розуміння безпосереднього обслуговування грошових і товарних цінностей можна дійти висновку, що основне коло працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, - це особи, які одержують їх під звіт.

Крім того, АТ «ВТБ Банк» не надало доказів вчинення позивачем винних дій, відповідачем не конкретизовано, вчинення яких саме винних дій допустив позивач, оскільки наказ про звільнення позивача не містить зазначення конкретного порушення чи винних дій за які його звільнено з займаної посади, дати вчинення таких дій.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, районний суд виходив з того, що звільнення позивача з роботи з посади начальника відділу матеріально - технічного забезпечення та експлуатації адміністративно-технічного управління АТ «ВТБ Банк», згідно з наказом № 260-к від 16 квітня 2019 року за п. 2 ст. 41 КЗпП України відбулося незаконно.

Розглядаючи спір, колегія суддів прийшла до висновку, що суд першої інстанції, не зважаючи на доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, належність, допустимість, достовірність кожного наданого сторонами доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, в тому числі й тих, на які посилається апелянт, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон який їх регулює та дійшов до обґрунтованого висновку про відмову в позові.

Не зважаючи на заяви апелянта, належних і допустимих доказів на підтвердження обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень ним перед судом не доведено.

Доводи апеляційної скарги не спростовують установлених у справі фактичних обставини та висновків суду першої інстанції обґрунтовано викладених в мотивувальній частині судового рішення, а зводяться до незгоди АТ «ВТБ Банк» з висновками суду щодо їх оцінки, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх спростував.

Оскільки наказ про звільнення позивача не містить зазначення конкретного порушення чи винних дій за які його звільнено з займаної посади, а також дати вчинення таких дій, як не містить наведеного зазначення і службова записка головного бухгалтера фінансового департаменту від 12 квітня 2019 року, що була підставою для видання вказаного наказу, доводи апеляційної скарги, про дотримання апелянтом під час звільнення позивача норм трудового законодавства вимогам ст. 41 КЗпП України не відповідають.

Не спростовують висновки суду й посилання АТ «ВТБ Банк» на укладений між сторонами договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність та посадову інструкцію начальника відділу матеріально-технічного забезпечення та експлуатації адміністративно-технічного управління ПАТ «ВТБ Банк, оскільки сам факт укладання вказаного договору та обізнаності позивача з посадовими обов`язками про їх порушення не свідчать та не можуть бути безумовною підставою для звільнення останнього.

Інші доводи апеляційних скарг зводиться до помилкового тлумачення апелянтом норм права, тому висновків суду теж не спростовують і не свідчать про порушення судом норм трудового, цивільного або цивільно-процесуального законодавства.

Надані до апеляційної скарги копії наказів та копії листів ознайомлення колегія суддів до уваги не приймає за такого.

Відповідно до ч. 3, 4, 8 ст. 83 ЦПК України, відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Статтею 367 ЦПК України, визначено межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до частин першої - шостої статті 137 ЦК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Районним судом встановлено, що 20 травня 2019 року між позивачем та адвокатом Шевченко Л.М. було укладено угоду про надання правової допомоги, відповідно до якої адвокат взяв на себе зобов`язання на ведення цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до АТ «ВТБ Банк», в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку Шевченка О.В. про визнання звільнення незаконним; зобов`язання вчинити дії у Шевченківському районному суді м. Києва (а.с. 63).

На виконання зазначеної угоди позивачем було сплачено 1тис.грн. (а.с. 62а).

Крім того, 7 травня 2019 року між позивачем та адвокатом Шевченко Г.Ю. було укладено договір про надання правничої допомоги (а.с. 64-66).

Відповідно до умов, цього договору адвокат зобов`язався підготувати та подати до Шевченківського районного суду міста Києва позов ОСОБА_1 до АТ «ВТБ Банк», в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку Шевченка О.В. про визнання звільнення незаконним; зобов`язання вчинити дії, а позивач зобов`язувався оплатити вартість наданої правничої допомоги. За правничу допомогу та послуги, що надаються адвокатом, позивач зобов`язався сплатити гонорар у розмірі 9 тис. грн.

На виконання зазначеного договору, вказана сума була сплачена ОСОБА_1 08 травня 2019 року (а.с. 89).

28 червня 2019 року між позивачем та адвокатом Шевченко Г.Ю. було підписано акт приймання - передачі послуг (а.с. 66).

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року по цивільній справі № 761/20940/19 позов задоволено та стягнуто з відповідача понесені позивачем витрати на правничу допомогу у розмірі 1тис. грн, які були понесені позивачем за угодою про надання правової допомоги від 20 травня 2019 року.

Ухвалюючи додаткове рішення про часткове задоволення заяви про стягнення судових витрат, районним судом, врахована та обставини, що їх розмір є обґрунтованим, та ці витрати були понесені позивачем.

Оскільки позивачем доведено перед судом належними і допустимими доказами обсяг витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що ним сплачена згідно з умовами договору про надання правничої допомоги, доводи апелянта щодо безпідставності додаткового рішення суду являються необґрунтованими.

Правильно, всупереч твердженням апелянта, під час вибору і застосування норм права до спірних правовідносин районний суд враховував і висновки щодо застосування наведених норм права, викладені в постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17 та від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16.

Оскільки згідно з Законом, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на апелянта, а ним цей обов`язок не виконано, доводи апеляційної скарги в цій частині теж являються надуманими.

Відсутність, детального опису робіт (наданих послуг), також не може бути безумовною підставою для відмови у задоволені заяви про стягнення судових витрат, оскільки, у суду достатньо інших доказів на підтвердження понесених судових витрат.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду теж не спростовують і не свідчать про порушення судом цивільно-процесуального законодавства.

Під час прийняття постанови колегія суддів, крім того, враховує вимоги Європейського суду з прав людини, який вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Тому, рішення районного суду, на думку колегії суддів, слід залишити без змін, а апеляційні скарги - без задоволення.

Керуючись ч. 6 ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 268, 375, 367, 381- 384 ЦПК України,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги акціонерного товариства «ВТБ Банк» залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 вересня 2019 року залишити без змін.

Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. У випадках визначених ст. 389 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду касаційної інстанції. Оскільки в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови буде виготовлений не пізніше, як за п`ять днів з дня закінчення розгляду справи.

Судді: С.В. Лівінський,

Р.В. Березовенко,

Є.М. Суханова