Україна

 Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

05 квітня 2024 року                                                             Справа№200/1256/24

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (юридична адреса: 65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ 20987385) про визнання протиправним та скасування рішення від 14.09.2023 року № 057250005379, зобов`язання вчинити певні дії,

                                                   В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області. Просила суд: 1) визнати протиправним та скасувати рішення від 14.09.2023 року № 057250005379 Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, щодо відмови в призначенні пенсії ОСОБА_1 ; 2) зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу роботи періоди роботи з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року, з 01.08.2020 року по 30.06.2023 року; 3) зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком з 08.09.2023 року відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області № 057250005379 від 14.09.2023 року їй було відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв`язку із відсутністю необхідного стажу. В обґрунтування вказаного рішення пенсійний фонд вказав, що до страхового стажу ОСОБА_1 не зараховано періоди її роботи в радгоспі «Донбас» з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року, згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 27.01.1986, оскільки запис про звільнення завірено печаткою, на якій не можливо ідентифікувати підприємство та період роботи з 01.08.2020 року по 30.06.2023 року, оскільки в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування індивідуальних відомостей про застраховану особу форми ОК-5, відсутня інформація про сплату внесків до Пенсійного фонду.

Отже позивач вважає такі дії Пенсійного фонду протиправними та такими, що порушують її права.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 08 березня 2024 року відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

25 березня 2024 року представник Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області надав суду відзив на позовну заяву ОСОБА_1 .

Відповідач просить суд відмовити позивачу у задоволенні її позовної заяви, мотивуючи це тим, що відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058 (надалі - Закон № 1058) право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу не менше 30 років.

Страховий стаж Позивача станом на дату звернення із заявою про призначення пенсії складав 24 роки 01 місяць 18 днів.

До страхового стажу не були зараховані наступні періоди: період роботи в радгоспі «Донбас» з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року, згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 27.01.1986 року, оскільки запис про звільнення завірено печаткою, на якій не можливо ідентифікувати підприємство;  період роботи з 01.08.2020 року по 30.06.2023 року, оскільки в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування індивідуальних відомостей про застраховану особу форми ОК-5, відсутня інформація про сплата внесків до Пенсійного фонду.

Враховуючи те, що у позивача відсутній необхідний страховий стаж 30 років, рішенням Головного управління № 057250005379 від 14.09.2023 року було відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу.

Отже, представник відповідача вважає, що заявлені позивачем вимоги є безпідставними, необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

Позивач – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом № НОМЕР_3 .

08 вересня 2023 року, через Веб-портал електронних послуг Пенсійного фонду України Ісупова Олена Іванівна подала заяву про призначення пенсії за віком, згідно ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

За принципом екстериторіальності зазначену заяву було розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області.

Рішенням від 14.09.2023 року № 057250005379 Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області, відмовило ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком через відсутність необхідного страхового стажу роботи.

Як вбачається із спірного рішення,

Страховий стаж ОСОБА_1 становить 24 роки 01 місяць 18 днів.

За доданими документами до страхового стажу не зараховано: період роботи в радгоспі «Донбас» з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року, згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 27.01.1986 року, оскільки запис про звільнення завірено печаткою, на якій не можливо ідентифікувати підприємство; період роботи з 01.08.2020 року по 30.06.2023 року, оскільки в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування індивідуальних відомостей про застраховану особу форми ОК-5, відсутня інформація про сплату внесків до Пенсійного фонду.

Дата з якої ОСОБА_1 матиме право на пенсійну виплату - 09.09.2026 року.

Вважаючи вказане рішення Пенсійного фонду протиправним, ОСОБА_1 звернулась до суду за захистом своїх прав.

Отже, спірним питання даної справи є законність дій відповідача, щодо відмови у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 та не зарахування до її страхового стажу періодів роботи з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року та з 01.08.2020 року по 30.06.2023 року.

Суд, перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, приходить до висновку про те, що позов підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (далі – Закон № 1788-ХІІ) та Законом України від 09 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі – Закону № 1058-ІV).

У розумінні приписів статті 1 Закону України «Про  загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» Підприємство страхувальник, а позивач застрахована особа.

Приписами частини 1 статті 24 Закону України «Про  загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що страховий стаж період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Отже, трудовий стаж стає страховим виключно за умови сплати страхових внесків.

У даному випадку обов`язок їх утримання і сплати покладався на Підприємство, що встановлено приписами частини 1 статті 14 Закону України «Про  загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Спірним питанням даної справи є саме не зарахування страхового стажу, у зв`язку із тим, що трудова книжця на думку відповідача не відповідає вимогам Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівника, а також оскільки в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування індивідуальних відомостей про застраховану особу форми ОК-5, відсутня інформація про сплату внесків до Пенсійного фонду

Згідно ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» встановлено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, а порядок підтвердження наявного трудового стажу за відсутності останньої або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України, який затвердив постановою від 12 серпня 1993 року № 637 Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.

Пунктом 1 цього Порядку передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Пунктом 3 Порядку за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Зважаючи на викладене, у разі відсутності відповідних записів у трудовій книжці, особа має право подати до органів пенсійного фонду довідку, що містить інформацію на підтвердження загального страхового стажу.

Згідно п. 18 вказаного Порядку за відсутності документів, про наявний стаж роботи і неможливістю одержання їх внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації або відсутності архівних даних з інших причин, ніж ті, які зазначені в п. 17 цього Порядку, трудовий стаж установлюється на підставі показань неменше двох свідків, які знають заявника по спільній роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.

Відповідно до ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб.

Згідно із частиною другою статті 20 Закону № 1058-IV обчислення страхових внесків застрахованих осіб, зазначених у пунктах 1, 2, 5 - 7, 9, 10, 12, 15, 17 і 18 статті 11 цього Закону, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески.

Як передбачено частинами четвертою – шостою, дев`ятою, десятою статті 20 Закону № 1058-IV, сплата страхових внесків здійснюється виключно в грошовій формі шляхом внесення відповідних сум страхових внесків до солідарної системи на банківські рахунки виконавчих органів Пенсійного фонду, а сум страхових внесків до накопичувальної системи пенсійного страхування - на банківський рахунок Накопичувального фонду або на банківський рахунок обраного застрахованою особою недержавного пенсійного фонду - суб`єкта другого рівня системи пенсійного забезпечення. Страхові внески сплачуються страхувальниками шляхом перерахування безготівкових сум з їх банківських рахунків. Страхувальники зобов`язані сплачувати страхові внески, нараховані за відповідний базовий звітний період, не пізніше ніж через 20 календарних днів із дня закінчення цього періоду. Базовим звітним періодом є: для страхувальників, зазначених у пунктах 1, 2, 4 статті 14 цього Закону, - календарний місяць. Днем сплати страхових внесків вважається: у разі перерахування сум страхових внесків у безготівковій формі з банківського рахунку страхувальника на банківський рахунок органу Пенсійного фонду - день списання установою банку, органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, суми платежу з банківського (спеціального реєстраційного) рахунку страхувальника незалежно від часу її зарахування на банківський рахунок органу Пенсійного фонду. Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.

Системний аналіз вказаних вище правових норм дає підстави дійти висновку про те, що до страхового стажу зараховується період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески.

Суд зазначає, що відповідачем не надано доказів, щодо несплати позивачем страхових внесків в період з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року.

Крім того, суд також зазначає що позивач, як фізична особа та найманий працівник не може відповідати за заповнення свої трудової книжки посадовими особами підприємства на якому він працював.

Отже, суд зазначає, що відповідачем не доведений факт того, що ОСОБА_1 не працювала в період з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року в радгоспі «Донбас», а записи у трудовій книжці НОМЕР_4 №№ 9, 10, 11, 12 такі, що не відповідають дійсності.

Крім того, суд вказує відповідачу на те, що саме Пенсійний фонд, як орган владних повноважень на якого покладено функції призначення пенсії має достатньо повноважень на перевірку інформації, щодо роботи особи, яка звернулась за призначенням пенсії.

Отже, підсумовуючи зазначене, суд приходить до висновку, що позивач не є уповноваженою особою за заповнення трудових книжок, а тому не може нести відповідальності за дії власником або уповноваженого ним органу, тому страховий стаж роботи з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року безумовно повинен бути врахований відповідачем.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області протиправно не зараховано до страхового стажу ОСОБА_1 період її роботи з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року в радгоспі «Донбас».

Щодо не зарахування до страхового стажу позивача періоду її роботи з 01.08.2020 року по 30.06.2023 року, суд зазначає наступне.

Відповідно до записів №№ 40,41,42,43,44,45,46,47 трудової книжки НОМЕР_4 , ОСОБА_1 , дійсно працює з 16.08.2018 року по теперішній час у ДП «Селидіввугілля».

Пунктом 1 частини другої статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі – Закон № 2464-IV) встановлено, що платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до статті 4 Закону № 2464-IV платниками єдиного внеску є, зокрема, роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Відповідно до статті 26 Закону № 2464-IV посадові особи платників єдиного внеску несуть адміністративну відповідальність, зокрема, за порушення порядку нарахування, обчислення і строків сплати єдиного внеску.

Таким чином, обов`язок щодо сплати єдиного внеску покладено саме на роботодавця, який здійснив  нарахування цього внеску та утримання його із заробітної плати позивача.

Крім того суд зазначає, що, фактично, внаслідок невиконання ДП «Селидіввугілля»  обов`язку по сплаті внесків до Пенсійного фонду України, позивач позбавлений соціальної захищеності та пенсійного стажу за час роботи на вказаному підприємстві, що є неприпустимим та таким, що суперечить основним конституційним засадам в сфері соціального захисту.

Вказаний висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 24 травня 2018 року у справі № 490/12392/16-а, від 01 листопада 2018 року у справі № 199/1852/15-а.

Отже, виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області протиправно не зарахувало до страхового стажу позивача, періоди її роботи з 01.08.2020 року по 30.06.2023 року.

Відповідно до статті 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на  ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважує на його ефективність з точки зору статті 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та враховує положення «Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень», прийняті Комітетом Міністрів 11.03.1980 року, а саме суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Разом з тим, пунктом 4 частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов`язання відповідача - суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Конституційний Суд України в рішенні від 30.01.2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах при цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий спосіб, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов`язання відповідача прийняти (вчинити) певні дії, і це прямо вбачається з пункту 4 частини 1 статті 5 та пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд приходить до висновку, що дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо не зарахування до страхового стажу періодів роботи ОСОБА_1 в період з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року в радгоспі «Донбас» та з 01.08.2020 року по 30.06.2023 року є протиправними, а отже й рішення № 057250005379 від 14.09.2023 року є незаконним.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити їй пенсію за віком, суд зазначає наступне.

Так, згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У рішеннях по справах «Клас та інші проти Німеччини», «Фадєєва проти Росії», «Єрузалем проти Австрії» Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Науковий висновок Верховного Суду щодо меж дискреційного повноваження суб`єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією від 13 квітня 2018 року.

Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи бездіяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким;

- дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни «може», «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд». Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб`єкта владних повноважень дискреційного повноваження; подібний термін є приводом для докладного аналізу закону на предмет того, що відповідне повноваження є дійсно дискреційним;

- при реалізації дискреційного повноваження суб`єкт владних повноважень зобов`язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог;

- критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об`єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Водночас, з врахуванням позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 18.07.2018 року у справі № 826/3520/15, зважаючи на природу та підстави даного спору та враховуючи Науковий висновок щодо меж дискреційного повноваження суб`єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією, суд вважає за доцільне зазначити, що орган влади, використовуючи дискреційні повноваження, зобов`язаний повно і правильно оцінювати обставини, наявні у справі факти та правильно застосовувати до встановлених фактів чинні правові норми, не допускаючи при цьому зловживання владою у процесі прийняття відповідного рішення, в основі якого мають бути закладені конкретно визначені публічні інтереси. А завданням суду є належний та ефективний контроль відповідності таких дій закону й принципам права задля забезпечення дотримання таким органом прав особи, що звернулася за захистом.

З огляду на наведене, зазначена позовна вимога задоволенню не підлягає.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

В силу вимог ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як вбачається з матеріалів справи позивач при зверненні до суду сплатив судовий збір у розмірі 968,96 грн. (квитанція № 7559-5497-4102-1018 від 04.03.2024 року).

Отже, враховуючи вищевикладене, та співмірність заявлених та задоволених позовних вимог, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 726 грн.

Керуючись ст.ст.2-15, 19-20,  42-48, 72-77, 90, 139, 118, 159-165, 199, 205, 244-250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

                                                                  В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (юридична адреса: 65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ 20987385) про визнання протиправним та скасування рішення від 14.09.2023 року № 057250005379, зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення від 14.09.2023 року № 057250005379 Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (юридична адреса: 65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ 20987385), щодо відмови в призначенні пенсії ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (юридична адреса: 65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ 20987385) повторно розглянути ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) про призначення пенсії за віком від 08.09.2023 року із врахуванням висновків суду в даному рішенні та зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) періоди її роботи з 31.07.1993 року по 03.05.1997 року та з 01.08.2020 року по 30.06.2023 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (юридична адреса: 65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ 20987385) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 726 (сімсот двадцять шість) грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.     

Суддя                                                                                   І.М. Тарасенко