Справа № 297/1673/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 лютого 2020 року м. Берегове

Берегівський районний суд Закарпатської області в особі:

головуючого Ільтьо І. І.,

при секретарі - Гарані О. А.,

з участю позивача ОСОБА_1 , її представника Пуканич Е. В. , відповідача ОСОБА_3 , представників відповідача Герич А. Й. , ОСОБА_5 , представника третьої особи - Садварі О. , перекладача Кенєреш М.Ш. , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Берегово цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа на стороні позивача виконавчий комітет Берегівської міської ради про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів на утримання дитини,

в с т а н о в и в:

Позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа на стороні позивача виконавчий комітет Берегівської міської ради про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів на утримання дитини.

Позов мотивований тим, що 03 лютого2018 року вона у селі Нодькорачонь (Угорщина) уклала шлюб з громадянином Угорщини ОСОБА_3 , який зареєстровано в Дунауйварошській міській раді. Від даного шлюбу вони мають сина ОСОБА_29 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який знаходиться на її утриманні та вихованні.

Шлюб з відповідачем виявився помилкою. Після одруження відносини між ними різко погіршилися. Відповідач, систематично умисно вчиняв фізичне насильство щодо неї та постійно завдавав їй тілесні ушкодження навіть коли вона була вагітна, в результаті такого ставлення вона була змушена втекти разом із своїм малолітнім сином з Угорщини, оскільки їх життю і здоров`ю загрожувала небезпека.

Зазначила, що з грудня 2018 року вони проживаємо окремо, спільне господарство не ведуть, шлюбних відносин не підтримують. Подальше сумісне життя з відповідачем і збереження сім`ї є неможливим та недоцільним, оскільки це суперечитиме їх інтересам та інтересам їх малолітнього сина. Примирення між нами неможливе, а тому на даний час шлюб існує лиш формально. Також, після припинення відносин в них склалася ситуація, щодо проживання дитини, оскільки кожен з них бажає, щоб дитина проживала разом з ним, а тому виник спір щодо визначення місця проживання дитини.

Крім того, відповідач фактично не бере участі в утриманні сина, а дитині повинен бути забезпечений належний рівень життя, необхідний для його фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку, який позивач одна не зможе забезпечити. Вважає, що ОСОБА_11 є здоровою, сильною та працездатною особою, інших утриманців не має, а тому позивачка просить щомісячно стягувати з нього аліменти в її користь на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у твердій грошовій сумі по 3000 гривень щомісячно, і до досягнення ним повноліття.

Так, ухвалою судді Берегівського районного суду від 28.08.2019 року було відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання на 12.09.2019 року (том 1 а.с. 43-44).

В порядку ст. 178 ЦПК України 11.09.2019 року представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Герич А. Й. подав через канцелярію суду відзив позов, в якому позов не визнав та зазначив, що наведені ОСОБА_1 , не відповідають дійсності та є надуманими. Також, адвокат Герич А. Й. у відзиві заперечив щодо задоволення позовної вимоги щодо визначення місця проживання дитини за місцем проживання матері, оскільки в подальшому бажає брати активну участь у вихованні та розвитку сина, бачитися та особисто спілкуватися з ним за своїм місцем проживання, що сприятиме нормальному розвитку дитини. Крім того, зазначив, що згідно рішення районного суду міста Дунауйварош у справі №3.П(Р).20.157/2019/33 зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди у побаченні ОСОБА_3 зі своїм сином (том 1 а.с. 75-83).

Крім цього, представником відповідача ОСОБА_3 за договором - адвокатом Герич А. Й. за була подана заява про виклик свідків, а саме: ОСОБА_3 , ОСОБА_29 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 (том 1 а.с. 64-66).

Далі, 07.10.2019 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив (пояснення), згідно якої остання не погоджується з підставами викладеним у відзиві, оскільки такі належним чином не доведені та нічим не підтверджені(том 2 а.с. 103-105).

14.11.2019 року підготовче засідання закрите та призначено справу до розгляду по суті (том 2 а.с. 237-238).

Позивачка ОСОБА_1 в судовому засіданні позов підтримала в повному обсязі, з підстав викладених у позовній заяві та просила його задовольнити.

Представник позивачки адвокат Пуканич Е. В. в судовому засіданні підтримав позов, з підстав зазначених у ньому.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог з підстав викладених у відзиві.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_13 , який повідомив суду, що є спільним знайомим сторін, пояснив, на початку відносин у сторін дуже були гарні стосунки. Через деякий час стало відомо, що ОСОБА_1 завагітніла і ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дитина, з якої остання з незрозумілих причин обмежувала всіх, зокрема членів сім`ї ОСОБА_3 побачити з дитиною. Про ставлення позивачки до дитини нічого ствердити не може, оскільки всіх було відокремлено від спілкування з дитиною. Він дуже добре ставиться до ОСОБА_1 , однак деколи нерозумів її непередбачену поведінку. Був один випадок, коли йому передзвонили, щоб він прийшов до них додому, оскільки був скандал. По приїзду вже на місце, він побачив біля будинку «Швидку» та лікаря. Йому було повідомлено, що ОСОБА_1 хотіла вбити себе та дитину. Коли вже всі заспокоїлися, від відвіз останню до себе додому. Після цього,через невеликий проміжок часу вони примирилися, оскільки один одного люблять. Вважає, що після цього його дуже здивувала поведінка ОСОБА_1 , тому вважає, що дитина має проживати з батьком.

Допитана в судовому засіданні в якості свідків батьки відповідача: мати ОСОБА_3 та батько ОСОБА_3 пояснили, що стосовно ОСОБА_1 нічого гарного сказати не можуть. Вже після родів ОСОБА_1 почала себе поводити дуже незрозуміло та передбачувано, а саме не давала бачитись з дитиною, при цьому поводилася дивно. На їх думку, вказані дії позивача, дають підстави вважати, що остання має психічні вади. У зв`язку з чим, неодноразово перебувала на лікуванні. Також ствердили, що дитині буде краще проживати з їхнім сином, оскільки він дуже його любить та є виваженою людиною. Подальше спілкування та проживання ОСОБА_1 і їхнього сина є неможливим, оскільки їх погані відносини, які тривають зараз, будуть продовжуватися надалі.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_17 пояснив, що приблизно два роки тому вони з позивачкою зустрічалися приблизно два тижні. Під час їхніх стосунків він помітив, що у ОСОБА_1 різко міняється настрій, вона може сміятися, а потім плакати.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_14 , яка повідомила суду, що вона є сестрою відповідача, пояснила, що на початку їх спільного проживання з ОСОБА_1 у них було все добре, вони прийняли останню в сім`ю. Однак з часом ОСОБА_1 почала себе поводити дуже дивно, а саме виявила бажання проживати окремо та постійно перебувала у своїй кімнаті. Згодом вона запропонувала їй піти на роботу в магазин. Однак, ОСОБА_1 попрацювала тільки біля двох тижнів, потім постійно почувала себе погано. Також підтвердила, що позивачка декілька разів перебувала на лікуванні в лікарні, однак постійно закінчувала лікування на свій розсуд. Крім цього, після народження дитини, ОСОБА_1 не давала бачитись з дитиною рідним відповідача.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_15 пояснила, що вона є колишньою підлеглою відповідача (разом працювали в Нодькорачоньській сільській раді). У 2017 році вона познайомилася з ОСОБА_1 . З самого початку відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були дуже гарні. Однак згодом вони погіршилися зі сторони позивачки, оскільки у останньої були тяжкі перепади настрою, вона обмежила доступ до сина ОСОБА_3 та не дозволяла бачитися рідним з ним. Був один випадок, коли ОСОБА_1 була ще вагітна, вони хотіли зробити їй подарунок, однак вона відмовилася. Цей крок вони не зрозуміли з ї боку. Спочатку вважали ці перепади настрою у зв`язку з вагітністю, але вона і надалі залишалася закритою.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_26 , який повідомив суду, що є другом відповідача, пояснив, що ОСОБА_1 не пускала його в дім, у якому вона жила з сім`єю відповідача. На уточнююче запитання представника позивачки, яким саме чином (фізично чи якимось іншим чином) вона це робила (не пускала в дім), свідок не міг відповісти, а потім спростував свої же слова, пояснивши, що позивачка просто сварилася на нього та відповідача.

Заслухавши позивача та його представника, відповідача та його представників, їх позиції відносно позовних вимог, допитав свідків та вивчивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Так, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюб 03 лютого 2018 року, в селі Нодькорачонь (Угорщина), який зареєстрований в Дунауйварошській міській раді, про що зроблений актовий запис за С06164412 (том 1 а.с. 9-10).

Відповідно до статті 104 СК України однією з підстав припинення шлюбу є його розірвання.

Згідно з частинами першою, третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя відповідно до статті 106 або одного з них відповідно до статті 107 цього Кодексу. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 цього Кодексу.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (ч. 1 ст. 110 СК України).

Згідно з роз`ясненнями, що містяться в абзацах шостому, сьомому пункту 4 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року № 24-754/0/4-13 «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом» , справи про визнання шлюбу недійсним, про розірвання шлюбу між одним з подружжя - громадянином України та другим із подружжя незалежно від його громадянства, які проживають за межами України, підсудні судам України (статті 63, 64 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Суди розглядають спори за позовами громадян України до осіб, які проживають за кордоном, за правилами альтернативної підсудності, передбаченої статтею 110 ЦПК України, а також виключної підсудності, передбаченої статтею 114 ЦПК України та статтею 77 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Спільним особистим законом подружжя, які є громадянами України, незалежно від місця їхнього постійного проживання є право України, а тому розірвання шлюбу між ними здійснюється за законодавством України (абз. 8 п. 11 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року № 24-754/0/4-13 «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом»).

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про міжнародне приватне право» право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.

Іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Згідно з частиною першою статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином.

Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу (ч. 1 ст. 63 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Частиною першою статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

Позивачка є біпатридом (одночасно громадянкою України та Угорщини), відповідач - громадянином Угорщини, а отже спільним особистим правом їхнього подружжя є право України виходячи з принципу єдиного громадянства, який діє в Україні (п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України»), за яким позивачка у правовідносинах з Україною визнається тільки громадянином України.

Верховний Суд в ухвалі від 04 квітня 2018 року в справі № 303/1463/18 вказав, що позови про розірвання шлюбу, укладеного в іншій державі між громадянином України і громадянином іншої держави, можуть пред`являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача в Україні.

Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім`ї стало неможливим та суперечить їх інтересам та інтересам їх дитини.

За таких обставин позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу слід задовольнити. Після розірвання шлюбу позивачці ОСОБА_1 повернути дошлюбне прізвище « ОСОБА_1 ».

Судом також встановлено, що сторони мають спільну дитину: ОСОБА_29 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1 а.с. 10-11).

Згідно ст. 180 Сімейного Кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до ч. 2 ст. 182 Сімейного кодексу України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Згідно до ч. 1 ст. 183 Сімейного Кодексу України, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Таким чином, враховуючи, що позивачці потрібно утримувати сина ОСОБА_29 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги позивачки за позовом та стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини у твердій грошовій сумі в розмірі 3 000 гривень щомісячно, і до досягнення дитиною повноліття.

Крім того, позивачкою заявлено вимогу щодо визначення місця проживання сина ОСОБА_29 разом з нею, яка відповідачем не визнається.

Так, судом встановлено наступне.

Відповідно до ч. 4, ч. 6 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Згідно зі ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Положеннями ст. 161 СК України закріплено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Дана норма національного права є відображенням норм міжнародного публічного права, що закріплені у положенні ст. 9 ч. I Конвенції ООН від 20 листопада 1989 року «Про права дитини» (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року), згідно з яким Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Так, згідно з ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Поняття «забезпечення найкращих інтересів дитини» визначається п. 4 ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 № 2402-III, як дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.

Відповідно до ст. ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У п. 1 ст. 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції).

У принципі 6 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року № 1385 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю.

Ухвалюючи рішення у справі «М.С. проти України», Європейський суд з прав людини наголосив, що основне значення при визначенні місця проживання дитини має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. При цьому Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідно до висновку органу опіки та піклування Берегівської міської ради №2088/03-17 від 17.01.2020 року Берегівська міська рада як орган опіки та піклування, вважає за доцільне, у разі розірвання шлюбу, проживання малолітнього ОСОБА_29 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (том 3 а.с. 21-23).

З приводу допитаних у судовому засіданні свідків суд враховує, що ні один із них не зміг однозначно ствердити про те, що позивачка має психічне захворювання, а лише припускали та вказували, що їм здавалася дивною поведінка позивачки.

Враховуючи родинні та дружні відносини вищевказаних свідків з відповідачем, суд критично ставиться до показань таких. При цьому суд також враховує, що попри твердження рідних відповідача про те, що у позивачки, можливо, є психічне захворювання, ні один із них не зміг пояснити суду, чому в такому випадку вони мовчали про це і нічого не робили до тих пір поки позивачка разом з дитиною не покинула відповідача.

Так само відповідач, який стверджував у судовому засіданні, що позивачка психічно хвора і що він побоюється, що позивачка може вбити їхню дитину, не зміг пояснити суду, як він тоді не боявся щодня іти на роботу, залишаючи психічно хвору позивачку наодинці з новонародженою дитиною, як він взагалі жив з психічно хворою дружиною і чому такі страхи в нього з`явилися лише після того, як позивачка покинула його разом з їхньою малолітньою дитиною.

Суд не приймає до уваги твердження відповідача про те, що їхня малолітня дитина не може проживати з позивачкою, так як остання лікувалась від психічних розладів, оскільки таке є голослівним, нічим не підтверджено, та не відповідає встановленим обставинам в ході судового розгляду.

Посилання відповідача на медичну документацію щодо стану здоров`я позивача, суд до уваги не приймає, оскільки як вбачається з медичного висновку від 28 лютого 2017 року, складеного спеціалізованою клінікою Шанта Калмана Саболч -Сотмар-Берег обласної лікарні та Університетської навчальної лікарні (а.с. 147-150), позивачка поступила на лікування до вищевказаного медичного закладу від депресії (а.с. 147), однак на час складання вищевказаного медичного висновку в позивачки психічних захворювань не було виявлено (а.с. 150), така мала депресію у зв`язку з перенесеними гінекологічними оперативними втручаннями (операціями) (а.с. 147), ознак психозу не виявлено (а.с. 149), в період спостереження суїцідальних ідей та дій не було виявлено (а.с. 147), у результаті лікування психічний стан позивачки покращився (а.с. 147).

При цьому суд враховує, що згідно вищевказаної медичної документації позивачка добровільно пішла на лікування, а не примусово, що на переконання суду, свідчить про її бажання лікуватися від депресії, отриманої у зв`язку з перенесеними гінекологічними оперативними втручаннями (операціями).

Згідно чинного законодавства в Україні діє презумпція психічного здоров`я.

Так, відповідно до статті 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

З наведених вище підстав суд відхиляє доводи відповідача про те, що позивачка є психічно хворою, а тому їхня спільна дитина не може залишатися з нею.

Чинне законодавство України жодним не обмежує громадян, які мають депресію, на виховання дітей.

За наведених обставин, врахував, що вимогу про місце проживання дитини із мамою, тому суд приходить до висновку, що позов і в цій частині також слід задовольнити.

З приводу тверджень відповідача про непідсудність даної справи судам в Україні суд вважає такі безпідставними та необґрунтованими. При цьому суд виходить з наступного.

Представник відповідача в своєму відзиві на позовну заяву вказує, що суд мав залишити без руху подану позовну заяву в зв`язку з тим, що позивачка не надала суду відомості про реєстрацію в Україні шлюбу, укладеного на території іноземної держави. З даного приводу слід зазначити наступне.

Відповідно до пункту 7 глави 1 розділу II Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 24 грудня 2010 року № 3307/5), документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених поза межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Законодавством України не передбачено реєстрацію в Україні шлюбу, укладеного на території іноземної держави.

Представник відповідача в своєму відзиві на позовну заяву не навів жодну норму закону, яка б передбачала реєстрацію в Україні шлюбу, укладеного на території іноземної держави, а тому твердження останнього про те, що суд мав залишити без руху подану позовну заяву з цієї підстави, є необґрунтованим та безпідставним.

Представник відповідача в своєму відзиві на позовну заяву вказує, що суд мав залишити без розгляду подану позовну заяву в зв`язку з тим, що в даному випадку спір виник між двома іноземцями. З даного приводу слід зазначити наступне.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про громадянство України» одним із принципів, на яких ґрунтується законодавство України про громадянство, є принцип єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Аналіз вищенаведеної правової норми у системному зв`язку з іншими нормами Закону України «Про громадянство України» дає підстави для висновку, що чинне законодавство України не забороняє набуття громадянами України громадянства (підданства) іншої держави або держав, проте містить застереження, що разі набуття громадянином України громадянства (підданства) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнаватиметься лише громадянином України.

Представник відповідача в своєму відзиві на позовну заяву визнав той факт, що позивачка є одночасно громадянкою і України, і Угорщини, а тому дана обставина не підлягає доказуванню.

Згідно з частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 174 ЦПК України).

У даному випадку спір виник між громадянином Угорщини і громадянкою України, яка одночасно є громадянкою Угорщини, яка в правових відносинах з Україною визнається лише громадянкою України (відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про громадянство України»), а тому така в розумінні законодавства України не є іноземцем, а є громадянкою України.

Набуття громадянином України громадянства (підданства) іншої держави або держав не призводить до обмеження прав такого громадянина України.

Факт набуття громадянином України громадянства (підданства) іншої держави або держав не може бути підставою для не розгляду справи за участю такої особи в порядку, передбаченому ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про міжнародне приватне право» право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.

Іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Згідно з частиною першою статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином.

Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу (ч. 1 ст. 63 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Частиною першою статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

Відповідач та позивачка є громадянами Угорщини, однак остання також є громадянкою України, а отже спільним особистим правом їхнього подружжя є право України.

Верховний Суд в ухвалі від 04 квітня 2018 року в справі № 303/1463/18 вказав, що позови про розірвання шлюбу, укладеного в іншій державі між громадянином України і громадянином іншої держави, можуть пред`являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача в Україні.

Представник відповідача в своєму відзиві на позовну заяву вказує, що суд мав залишити без розгляду подану позовну заяву в зв`язку з тим, що аналогічна справа вже розглядається в суді в Угорщині. З даного приводу слід зазначити наступне.

Відповідно до частини першої статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.

Згідно з пунктами 4, 12 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

У пункті 12 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року № 24-754/0/4-13 «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом» роз`яснено, що при вирішенні справ про визначення місця проживання дитини слід керуватися статтею 66 Закону України «Про міжнародне приватне право». При розгляді спорів про визначення місця проживання дитини за участю іноземців судам слід керуватися «законом суду», тобто у визначенні підсудності може застосовуватися загальна територіальна, альтернативна, виключна та договірна підсудність.

Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, слід керуватися положеннями Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII, Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року, до якої Україна приєдналась із заявами та застереженнями відповідно до Закону України від 14 вересня 2006 року № 136-V, Конвенції про контакт з дітьми від 15 травня 2003 року, ратифікованої Законом України від 20 вересня 2006 року № 166-V, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року, до якої Україна приєдналась із заявою відповідно до Закону України від 11 січня 2006 року № 3303-IV, Європейської конвенції про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20 травня 1980 року, ратифікованої із заявами та застереженнями Законом України від 06 березня 2008 року № 135-VI, а також міждержавними договорами України та остаточними рішеннями Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пункту 2 статті 5 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей з урахуванням статті 7, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.

Згідно з пунктом 1 статті 7 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей у разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі.

За приписами пункту 2 статті 7 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей переміщення або утримування дитини вважається неправомірним, якщо: a) це порушує права опіки, набуті особою, установою чи будь-яким іншим органом, спільно чи окремо, за правом держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування; та b) на момент переміщення або утримування такі права фактично здійснювалися, спільно або окремо, чи здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Аналіз норм статей 5, 7 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей дає підстави для висновку, що в разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання, крім випадку, коли дитину було переміщено в іншу Договірну Державу неправомірно.

Однак, у даному випадку малолітній ОСОБА_29 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був вивезений з Угорщини до України його батьками - позивачкою та відповідачем 21 грудня 2018 року, що визнали і позивачка і відповідач у судовому засіданні.

Вищенаведене спростовує твердження відповідача про те, що позивачка неправомірно перемістила їхнього малолітнього сина в Україну.

Малолітній син позивачки та відповідача - ОСОБА_3 є громадянином України, що підтверджується довідкою про реєстрацію особи громадянином України від 25 березня 2019 року № 121.

За наведених обставин, виходячи з положень статей 5, 7 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, спір про визначення місця проживання малолітньої дитини позивачки та відповідача має вирішувати відповідний суд в Україні, яка в розумінні зазначеної Конвенції є державою нового звичайного місця проживання вказаної дитини.

У даному випадку спір, який розглядається в суді в Угорщині, виник між двома громадянами Угорщини, а не між громадянином Угорщини та громадянкою України як у даній справі, а тому позивачці, яка є громадянином України, не може бути відмовлено в доступі до правосуддя з огляду на те, що в Україні діє принцип єдиного громадянства, який передбачає, що якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України (п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України»).

Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову, що відповідає вимогам закріпленим ч. 1 ст. 191 СК України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 430 ЦПК України рішення суду про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць підлягає негайному виконанню.

Судові витрати по справі відповідно до ст.141 ЦПК слід стягнути з відповідача на користь позивача.

Крім того, приймаючи до уваги, що позивач ОСОБА_1 при пред`явленні позову щодо вимоги про стягнення аліментів, була звільнена від сплати судового збору на підставі п. 3 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", на виконання вимог ст.141 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача в користь держави судовий збір в розмірі 768 грн. 40 коп..

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 89, 137, 141, 265, 268, 352, 354, 355, ч. 1 ст. 430 ЦПК України, ст.ст. 112, 141, 157, 159, 160, 161, 180, ч. 2 ст. 182, ч. 1 ст. 183 СК України,

ухвалив:

Позов задовольнити.

Шлюб між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженцем м. Дунауйварош (Угорщина) та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , укладений 03 лютого 2018 року в селі Нодькорачонь (Угорщина), зареєстрований в Дунауйварошській міській раді - розірвати.

Змінити прізвище позивача при оформленні розірвання шлюбу з « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_1 ».

Визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_29 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з його матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 , аліменти на утримання малолітнього ОСОБА_29 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі в розмірі 3 000 гривень щомісячно, починаючи з 12.08.2019 року і до досягнення сином повноліття.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1536 (одну тисячу п`ятсот тридцять шість) гривень 80 копійок.

Відповідно до вимог статті 430 ЦПК України рішення суду в частині стягнення аліментів підлягає негайному виконанню у межах суми платежу за один місяць.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Ільтьо І. І.