22-ц/804/178/20

263/11684/18

ОКРЕМА ДУМКА

судді Донецького апеляційного суду Попової С.А.

13 лютого 2020 року м. Маріуполь

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: державний нотаріус Першої маріупольської державної нотаріальної контори Матвєєва Надія Володимирівна, про визнання договору дарування недійсним та відновлення права власності

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 жовтня 2019 року (головуючий суддя Музика О.М.).

Оскаржуваним рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 жовтня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним та відновлення права власності відмовлено в повному обсязі.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено певними засобами доказування заявлених у позові обставин вчинення правочину під впливом обману (спонукання до укладення договору дарування, примушування, умовляння, обіцянки та інше), а також впливу помилки щодо природи договору, прав та обов`язків сторін, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину. При цьому суд врахував, що договір дарування квартири був укладений на загальних умовах, додержання яких є необхідним для чинності правочину, що відповідає ч.ч. 1-6 ст. 203 ЦК України; жодних зауважень про неможливість здійснити нотаріальну дію в зв`язку з хворобою або фізичною вадою не надходило. З наявних матеріалів суд вбачив волевиявлення позивача саме на укладення договору дарування. За необґрунтованості позовних вимог в основній частині щодо визнання правочину недійсним суд вважав відсутніми підстави для задоволення супутніх вимог із застосування наслідків недійсного правочину за ст. 216 ЦК України.

За наслідками розгляду 13 лютого 2020 року Донецьким апеляційним судом апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 жовтня 2019 року залишено без змін.

Залишаючи на підставі ст. 375 ЦПК України рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що суд надав належну оцінку обставинам справи, правильно застосував норми матеріального права щодо спірних правовідносин, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, підстави для скасування якого відсутні.

З наведеними висновками Донецького апеляційного суду не погоджуюсь та відповідно до статті 35 ЦПК України викладаю окрему думку.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте, зазначеним вимогам, на мою думку, рішення суду в повній мірі не відповідає.

Так, звертаючись з цим позовом, позивачка вмотивувала заявлені вимоги тим, що вона є хронічною хворою на сахарний діабет, перебуває на диспансерному обліку; напередодні укладеної оспорюваної угоди у 2015 році проходила стаціонарне лікування у реанімаційному відділенні, через що потребувала сторонньої допомоги. Вона погодилась на пропозицію відповідачки оформити на неї квартиру за договором довічного утримання взамін на забезпечення її житлом і доглядом довічно, в чому позивачка мала потребу. Але після укладення договору відповідачка не здійснювала догляд за нею, у її безпорадному стані їй допомагали сусіди. Відповідач скористалась її хворобливим станом, обманула її, що буде допомагати. Про оформлення саме договору дарування довідалася згодом, бо зі змістом договору не знайомилася в момент його підписання.

Визначаючи в оскаржуваному рішенні межі розгляду справи, суд у якості предмету спору (зміст спірних правовідносин) окреслив, серед іншого: визнання недійсним договору дарування з підстав вчинення правочину під впливом обману, правових наслідків правочину, який вчинений під впливом помилки.

Погоджуюсь із висновками більшості суддів складу колегії суддів Донецького апеляційного суду у цій справі про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , вмотивованих обманом з боку відповідачки з посиланням на положення ст. 230 ЦК України, за недоведенням належними, достатніми і допустимими доказами обману відчужувача майна з боку набувача. Рішення суду першої інстанції в даній частині вважаю законним і обгрунтованим.

Разом з тим, хоча суд в оскаржуваному рішенні звернув увагу на пояснення позивача, що вказувала на свій хворобливий стан здоров`я і акцентувала увагу на бажанні отримання нею допомоги при необхідності, все ж поза увагою суд залишив наявні у справі докази, якими вмотивовано позов про вчинення правочину під впливом помилки в його юридичній природі, що унормовано положеннями ст. 229 ЦК України, яким судом надана неналежна оцінка, що призвело до неправильних висновків про обґрунтованість заявлених у відповідній частині вимог.

Так, заперечуючи дійсність правочину, як вчиненого під впливом помилки щодо правової природи договору, ОСОБА_1 посилалась на аналогічні обставини і в змісті апеляційної скарги. Зокрема, вказувала на свій хворобливий стан, похилий вік, що призвів до дефекту сприйняття природи правочину - вважала укладений договір договором довічного утримання без позбавлення її права на єдине наявне в неї житло, а з`ясувалося згодом, що підписано нею було договір дарування, що не відповідало її справжньому волевиявленню.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Відповідно до ст. 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття порушене право , за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття охоронюваний законом інтерес . Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття охоронюваний законом інтерес означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до статей 16 , 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Статтею 2 ЦПК України задекларовано завдання цивільного судочинства як справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

За положеннями ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому згідно із п. 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

В контексті положень ч.ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, в тому числі способом визнання правочину недійсним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Конвенцією з захисту прав і основоположних свобод, ратифікованою Україною, що згідно із ч. 1 ст. 10 ЦК України є частиною національного цивільного законодавства, у статті 13, що проголошує право на ефективний засіб юридичного захисту, передбачено: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

За роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України в п. 7 постанови N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009р.: правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, що містяться в абз. 2 п. 19 вищезгаданої постанови № 9: обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як наголошено у правових висновках Верховного Суду України у справі № 6-372цс16 в постанові від 27 квітня 2016 року і аналогічних ним висновках в постановах від 19 березня і 18 червня 2014 року, 21 жовтня 2015 року: особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Як встановлено в ході розгляду справи судом першої інстанції, в чому пересвідчилась і колегія суддів, не оспореними обставинами є наступні факти.

Сторони не є родичами між собою, а є сусідками за місцем проживання (квартири знаходяться в одному тамбурі).

Відомості про наявність іншого житла, нерухомості у позивачки відсутні.

Відчужувач за договором ОСОБА_1 є одинокою особою похилого віку (80 років), родичів в місті свого проживання не має (донька проживає за кордоном і до позивачки не приїжджає).

Позивачка згідно наявних у справі медичних документів страждає на захворювання цукровий діабет, тип ІІ на інсуліні, діабетична сенсорно-моторна полинейропатія, має інші хвороби: ішемічна хвороба серця, атероскрелоритичний кардіосклероз, атеросклероз, та інші хронічні захворюваня брюшної порожнини (а.с 13-20).

Відповідно до витягу з історії хвороби ОСОБА_1 перебувала з 18.08.2015р. на стаціонарному лікуванні в ендокринологічному відділеннні з приводу захворювання цукровий діабет, тип ІІ на інсуліні, діабетична сенсорно-моторна полинейропатія тощо. Виписалася з лікарні 31.08.2015р.

А оспорюваний у даній справі правочин дарування вчинений за збігом 10 днів після виписки позивачки зі стаціонару.

За змістом апеляційної скарги позивачки саме в момент проходження стаціонарного лікування в серпні 2015 року відповідачкою було ініційовано укладення угоди на умовах, що ОСОБА_2 буде доглядати ОСОБА_1 та утримувати її.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 повідомила, що на пропозицію відповідачки просила її з угодою трохи почекати через дуже погане самопочуття. А згодом погодилась і в супроводі відповідачки вони відвідали нотаріуса, де підписали угоду, яку вона вважала довічним утриманням. Позивачка повідомила про тривання хворобливого стану й на момент укладення угоди, що сталася після виписки зі стаціонару.

Сторони своїми поясненнями в суді і своїми документами по справі повідомили, що саме в період лікування ОСОБА_1 на стаціонарі, напередодні укладеного договору, ОСОБА_2 навідувалась до хворої позивачки, приносила все необхідне.

І саме в момент перебування на стаціонарному лікуванні, як вбачається з матеріалів справи, від імені позивачки в порядку підготовки вчинення правочину була замовлена оцінка предмету договору - квартири НОМЕР_1 (звіт про результати незалежної оцінки вартості нерухомого майна станом на 27.08.2015р. - а.с. 81), що само по собі не може бути, як помилково представлено у відзиві ОСОБА_2 на позов і її відзиві на апеляційну скаргу, переконливим доказом спрямування волі ОСОБА_1 на безоплатне, безумовне припинення права власності на єдине наявне у відчужувача житло на користь сусідки, що не є її родичем.

Також не можна погодитись із доводами відзиву відповідачки в тій частині, що виписка з лікарні свідчить про одужання позивачки, оскільки вважаю, що така виписка від 31.08.2015р. не є безумовним доказом відсутності хворобливого стану відчужувача на момент оспорюваної угоди 11.09.2015р., бо з цього документу вбачаються рекомендації лікаря з продовження підтримувальної терапії ще на протязі 3 місяців з рекомендацією планової госпіталізації через 1 рік (а.с. 13-14).

У відзиві на позов ОСОБА_2 зазначила, що надавала своїй сусідці по тамбуру ОСОБА_1 , що страждає на сахарний діабет та має ряд хронічних хвороб, допомогу і підтримку як до укладення договору дарування, так і після його укладення, оскільки донька позивачки проживає у Польщі і до Маріуполя не приїжджає, зокрема, відповідачка привозила продукти із села, супроводжувала відповідачку до лікарні, при госпіталізації щодня відвідувала та приносила їжу, під час обстрілів м. Маріуполь забирала її до села. І в суді апеляційної інстанції відповідачка не заперечувала факту надання нею допопоги своїй сусідці по тамбуру ОСОБА_1 до укладення оспорюваного договору.

Допитана в суді свідок ОСОБА_3 підтвердила хворобливий стан позивачки, що страждає на цукровий діабет, у зв`язку з чим відповідачка допомагала позивачці за станом здоров`я.

Стверджуючи про намір укладення договору довічного утримання, позивачка розраховувала на допомогу і догляд з боку сусідки ОСОБА_2 , з якою в неї склалися довірчі сусідські відносини, і на допомогу якої вона розраховувала і потребувала на постійній основі до смерті (довічно), взамін на передачу відповідачці квартири.

Після укладення оспорюваного договору від 11.09.2015р. характер дій між сторонами свідчить про існування між ними відносин з ознаками, притаманними для виконання умов договору довічного утримання (ст. 744 ЦК України): домовленість надавати допомогу догляд (опікування) - за необхідності (супроводження до лікарні); зберігання за відчужувачем за її життя права на фактичне проживання і реєстрацію в спірній квартирі, навіть і після укладеного договору, зі здійсненням оплати комунальних послуг набувачем. Крім того, в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 зазначила, що ОСОБА_2 з укладенням договору обіцяла її поховати, цих обставин відповідачка в судовому засіданні не заперечувала.

Систематичність і довготривання виконання обіцянок набувача в частині здійснення оплати за свої кошти комунальних платежів по квартирі позивача (по суті безоплатне забезпечення відчужувача житлом, що передано набувачу за договором) вбачається з відомостей банку по руху коштів по картковому рахунку ОСОБА_2 , де видно, що з її грошей відбувались сплати комунальних платежів по спірній квартирі НОМЕР_1 , що до угоди належала ОСОБА_1 , з вересня 2015р. по вересень 2018р. (а.с. 104-134), що підтверджувалось позивачкою в суді. Після конфлікту між сторонами з вересня 2018р. комунальні платежі по спірній квартирі здійснює відчужувач ОСОБА_1 (а.с. 135-149).

Фактичні домовленості між сторонами і обіцянки відповідачки допомагати позивачці та утримувати її відповідали інтересам ОСОБА_1 , як одинокої особи (родичів на території України не має, донька її проживає за кордоном і до матері не приїжджає), похилого віку (80 років), що страждає на цукровий діабет на інсуліні, що супроводжується низкою інших хронічних захворювань.

Всупереч вимогам ч. 3 ст. 89 ЦПК України суд не надав належної оцінки вищепереліченим зібраним у справі доказам в цілому, не вмотивував відхилення групи доказів, які переконливо вказували на дефект сприйняття позивачкою дійсної природи вчинюваного правочину та спростовували факт спрямування волі ОСОБА_1 на укладення безоплатного договору дарування з відчуження єдиного наявного в неї житла на користь сторонньої особи, що не є членом її сім`ї.

За буквальним текстом договору дарування (а.с. 11), який проаналізовано судом: дарувальник та обдарований попередньо ознайомилися із вимогами чинного законодавства відносно недійсності договорів, вони розуміють значення своїх дій і діють без будь-якого примусу, договір відповідає інтересам сторін, волевиявлення є вільним та відповідає внутрішній волі, умови договору зрозумілі та відповідають реальній домовленості сторін. Текст договору виконаний державною мовою.

В апеляційній скарзі, в уточненнях від 06.12.2019р. і в своїх поясненнях в суді апеляційної інстанції позивачка зазначала, що з текстом договору вона не ознайомлювалася, сам договір був переданий відповідачці. Коли вона повідомила нотаріуса, що не розуміє державну мову, якою викладено текст договору, то нотаріус запропонувала переписати акуратно з першої сторінки свого паспорту її прізвище, ім`я та по-батькові українською мовою.

У відзиві на позов нотаріус (а.с. 99) вказує на наявну у сторін можливість заперечувати проти змісту підписаного сторонами договору.

Проте, незважаючи на похилий вік позивачки, наявність в неї певних хвороб, текст правочину сторонам не було прочитано нотаріусом вголос. Цих обставин у відзиві нотаріуса не наведено і в тексті договору відсутні посилання на прочитання тексту договору нотаріусом вголос або з аутентичним перекладом на мову, якою позивачка спілкується, володіє, і якою надавала пояснення в суді.

Відтак, з урахуванням вищенаведених обставин, вказівка в п. 6 договору дарування на те, що умови сторонам зрозумілі, не є безумовним свідченням реального і правильного розуміння характеру і природи вчинюваного правочину.

А між тим, ці обставини, мали важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і в якій мірі) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки.

При таких обставинах (постхворобливий стан, брак розуміння змісту договору, виконаного не мовою, якою позивачка вільно володіє) в стані довірчих із відповідачкою відносин, сподіваючись на допомогу їй в утриманні і догляді), не можна стверджувати про достеменну обізнаність про укладення безоплатної угоди з відчуженням єдиного наявного у позивачки житла на користь особи, що не є її родичем.

Наявні у справі докази зібрані в сукупності давали підстави суду першої інстанції встановити, що ОСОБА_1 , як людина похилого віку (80 років), перебувала у хворобливому стані на момент укладеного договору, та за станом здоров`я потребує стороннього догляду та допомоги, погодилася на передачу квартири, яка є її єдиним житлом та в якій вона продовжувавла проживати після укладення договору дарування, у власність ОСОБА_2 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилилася щодо юридичної природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем, а також у відчужувача майна було відсутнє волевиявлення на безоплатну передачу нерухомого майна.

Зазначені обставини вплинули на можливість правильного сприйняття позивачем певних фактів та обставин, що призводить до того, що позивач здатний помилитися відносно правової природи правочину. Неправильне, спотворене уявлення позивачем фактів і обставин реальної дійсності щодо суті відносин, що складались між сторонами на момент укладення угоди, сприяло спотвореному формуванню її справжньої волі.

Проте, суд дійшов висновку, що не відповідає обставинам справи, про не доведення позовних вимог позивачки, вмотивованих помилкою в природі вчинюваного правочину, результатом чого стало не правильне, на мій погляд, рішення про відсутність підстав для визнання недійсним спірного договору дарування в порядку статті 229 ЦК України.

Сукупність зазначених обставин і відповідних доказів свідчить про переслідування позивачкою мети укладення договору довічного утримання. В ході апеляційного перегляду справи колегія суддів мала змогу переконатись в тому, що наміру та згоди на укладення договору дарування та втрату за життя права власності на своє єдине житло без отримання корисних дій на свою користь позивач не мала та відповідачу, що є сторонньою до неї особою, не надавала. Доводи апеляційної скарги в даній частині, що кореспондуються із доводами позову, вважаю обґрунтованими.

Отже, зібрані у справі докази, які мали бути переоцінені колегією суддів апеляційного суду, давали підстави стверджувати про доведення факту учинення позивачкою правочину під впливом помилки в правовій природі правочину, яка має істотне значення для позивачки, що тягне наслідки передбачені ст. 229 ЦК, у вигляді визнання такого правочину, що не відповідав волі відчужувача (ч. 3 ст. 203 ЦК), недійсним.

Більшість суддів Донецького апеляційного суду вважала, що є підстави, передбачені статтею 375 ЦПК України, для залишення оскаржуваного судового рішення без змін. З цим погодитись не можу, оскільки викладеним обставинам, що мають істотне значення, суд першої інстанції не приділив уваги. А крім того, в порівнянні із висновками суду першої інстанції, який відмовив в задоволенні позову з мотивів недоведеність обману з боку відповідача (ст. 230 ЦК) та помилки позивача в природі правочину (ст. 229 ЦК), рішення суду апеляційної інстанції стосується лише вимоги позивача про визнання договору дарування недійсним з підстав омани з боку відповідача, а висновки щодо іншої, вмотивованої у змісті позовної заяви, вимоги з приводу вчинення правочину під впливом помилки, у постанові відсутні.

Статтею 376 ЦПК України визначено перелік підстав для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, з яких виявленими в оскаржуваному рішенні, на мій погляд, є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи в частині недоведення факту вчинення позивачкою правочину під впливом помилки (п. 3 ч. 1 ст. 376 ЦПК); неправильне застосування норм матеріального права, що полягає, зокрема, у незастосуванні закону, який підлягав застосуванню - ст. 229 ЦК України (п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 376 ЦПК); порушення норм процесуального права в частині процедури оцінювання зібраних доказів (ст. 89, п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК).

На мою думку, даних, які містяться в матеріалах справи, достатньо для прийняття Донецьким апеляційним судом за результатами розгляду апеляційної скарги у цій справі одночасно зі скасуванням рішення суду першої інстанції нового рішення по суті позовних вимог про часткове задоволення позову ОСОБА_1 - в частині визнання недійсним договору дарування від 11.09.2015р. на підставі ст. 229 ЦК України.

Позовні вимоги в частині відновлення позивачки в праві власності на спірну квартиру НОМЕР_1 не підлягають задоволенню в заявленому формулюванні в судовому порядку як такі, що не ґрунтуються на вимогах законодавства, оскільки документальне відновлення титульного права власності позивачки на предмет спору може бути реалізоване органами державної реєстрації речових прав згідно із ст.ст. 26, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на стадії виконання позитивного на користь позивача судового рішення про визнання договору дарування недійсним.

Підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності у відповідності із ч. 4 ст. 267 ЦК України не вбачається, оскільки про порушення свого права позивачка довідалася з отриманого нею 02.08.2018р. від відповідачки оригіналу договору, який в момент укладення угоди договору дарування 11.09.2015р. за змістом п. 7 був переданий держателю цього документу - набувачеві ОСОБА_2 у якості символічної передачі квартири. Звернулася позивачка до суду із даним позовом у серпні 2018 року, тобто до спливу передбаченого законом трирічного строку позовної давності (ст. 257 ЦК України).

Суддя Донецького апеляційного суду С.А.Попова