ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
м. Вінниця, вул. Островського, 14
тел/факс (0432) 55-15-10, 55-15-15, e-mail: inbox@adm.vn.court.gov.ua
____________________________________________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 січня 2010 р. Справа № 2-а-5227/09/0270
Вінницький окружний адміністративний суд в складі
Головуючого судді Іващук Олени Іванівни,
при секретарі судового засідання: Скалій Лесі Володимирівні
за участю представників сторін:
позивача : Мельник Т. І.
відповідача : ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3
про: стягення адміністративно-господарських санкцій
ВСТАНОВИВ :
Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2008 році.
Позов мотивовано тим, що, не виконуючи вимоги ст.ст. 18, 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, відповідач не забезпечив встановленого нормативу 1-го робочого місця, призначеного для працевлаштування інваліду, а тому позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з вищезазначеними позовними вимогами.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримала повністю, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечувала. Посилаючись на письмові заперечення, суду пояснила, що підстав для нарахування та стягнення адміністративно-господарських санкцій немає, оскільки відповідачем виконані всі вимоги Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. На підтвердження своєї позиції, представником відповідача під час судового засідання було надано направлення Калиновського районного центру зайнятості на працевлаштування інвалідів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ПП ОСОБА_3 із відмітками про те, що вказані особи відмовились від працевлаштування у відповідача, а також звіти про наявність вакансій за формою №3-ПН.
Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали адміністративної справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів адміністративної справи, позивач просить стягнути з ФОП ОСОБА_3 адміністративно-господарські санкції та пеню за незайняте 1 робоче місце, призначене для працевлаштування інвалідів в 2008 році. Обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідач зобов'язаний був створити в 2008 році 1 робоче місце для працевлаштування інваліда, в той час як фактично у відповідача не було працевлаштовано жодного інваліда, в зв'язку з чим відповідач повинен сплатити штрафні санкції та пеню відповідно до вимог Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.
Статтею 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів.
Статтею 18 Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленою Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі ст. 20 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України
Згідно наданих суду документів, зокрема, звіту підприємця (відповідача по справі) про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2008 рік, середньооблікова чисельність штатних працівників в 2008 році на підприємстві становила 13 осіб, а тому згідно ст. 19 Закону із застосуванням правил арифметичного округлення кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів в 2008 році повинна становити 1 місце. Фактично у відповідача не працювало жодної особи, яка б мала інвалідність.
Позивач як підставу позову зазначає, що відповідач у порушення вимог Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” не створив вказаного робочого місця у необхідній кількості та не сплатив самостійно розраховані адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів. Тому, представником позивача в судовому засіданні було зазначено, що у порушення вимог ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів” підприємець ОСОБА_3 не виконала норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2008 рік у кількості 1 робочого місця, за що вона повинна сплатити адміністративно-господарські санкції та пеню в загальній сумі 3357, 40 гривень.
З аналізу положень Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” вбачається, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, тобто підприємства створюють робочі місця, а не займаються працевлаштуванням інвалідів, при цьому ст.18 Закону встановлено, що підприємства повинні надавати державній службі зайнятості та Фонду соціального захисту інвалідів інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів.
Наказом Державного комітету статистики № 420 від 19.12.2005 р., затверджена форма статистичної звітності № 3-ПН "Звіт про наявність вакансій", яка подається підприємствами, установами та організаціями щомісячно на адресу державної служби зайнятості.
В судовому засідання було досліджено докази, які підтверджують подання відповідачем інформації до служби зайнятості про працевлаштування інвалідів, серед них зокрема, звіт про наявність вакансій станом на 29.09.2008 року (а. с. 9).
Зі звіту за формою 3 –ПН про наявність вільних робочих місць, зокрема вбачається станом на 29.09.2008р., які подавалися відповідачем до відповідного центру зайнятості, судом встановлено, що відповідач звертався до служби зайнятості за сприянням в укомплектуванні наявної у нього 1 вакансії для інваліда.
Зазначене, спростовує доводи позивача щодо неподачі відповідачем звітів за встановленою формою до відповідних центрів зайнятості.
Створення робочих місць відповідачем для працевлаштування інвалідів також підтверджується листом Калинівського районного центру зайнятості №01-21/62 від 18.01.2010 року, наданого у відповідь на запит суду, щодо інформації про направлення інвалідів на працевлаштування до ФОП ОСОБА_3
З наведеного листа вбачається, що ФОП ОСОБА_3 дійсно подавала до районного центру зайнятості звіти за формою №3-ПН «Про наявність вакансій» станом на 29.09.2008 року. У звіті зазначено потребу в кадрах з числа осіб з обмеженими фізичними можливостями на посаду сторожа с. Котюжинці та с. Дружелюбівка.
Дане місце було запропоноване безробітному ОСОБА_6 та ОСОБА_4 та видані відповідні направлення, однак вказані особи від працевлаштування відмовились з мотивацією «не за місцем проживання» та «станом здоров’я».
В силу вищевикладеного, судом встановлено, що відповідачем було створено в 1 вакантне місце для інваліда та повідомлено про це відповідний центр зайнятості у вигляді звіту відповідно форми, як того вимагає чинне законодавства. Тому, суд вважає, що відповідачем були виконані вимоги Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.
Суд відмовляючи у задоволенні позову виходить з того, що аналіз положень Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” дає підстави вважати, що обов‘язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов‘язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.
Тобто, на думку суду, до обов’язків підприємства належить: створити робочі місця для інвалідів, і подати інформацію про їх створення за відповідною формою до органів зайнятості населення, що і було зроблено відповідачем.
Що стосується доводів позивача відносно того, що якщо позивач самостійно нарахував собі штрафні санкції у звіті форми №10-ПІ, то вони підлягають обов’язковій сплаті. Однак, суд з цим погодитися не може, оскільки відповідачем відповідно до вимог зазначеної форми заповнення звіту правильно було вказано про те, що фактично з 13 осіб працюючих у відповідача не працювало жодного інваліда, однак це не є підставою для стягнення адміністративно-господарських санкцій, так як відповідачем виконані вимоги Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, а саме створено відповідне вакантне місце для інваліда.
Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані за порушення правил, встановлених законодавчими актами.
Відповідно до ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Однак, судом встановлено, що відповідачем були виконані всі вимоги Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, а саме виділено необхідну кількість робочих місць (вакансій) для працевлаштування інвалідів, подано інформацію до відповідного центру зайнятості про наявність вільних вакансій, а тому підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій за порушення положень вищезазначеного Закону до відповідача, на думку суду, не має, оскільки обов‘язок підприємця щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов‘язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.
Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. ст. 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об‘єктивному дослідженні.
Відповідно до ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
З урахування всього вищевикладеного, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
ПОСТАНОВИВ :
В задоволенні позову Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про стягнення адміністративно-господарськіх санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2008 році в сумі 3357,40 грн. - відмовити.
Відповідно до ст. 186 КАС України постанова може бути оскаржена протягом 10 днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до ст. 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження. Якщо постанову було проголошено у відсутності особи, яка бере участь у справі, то строк подання заяви про апеляційне оскарження обчислюється з дня отримання нею копії постанови. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. При цьому апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження , якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до суду апеляційної інстанції через суд , який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 254 КАС України постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає сили після закінчення цього строку.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Повний текст постанови оформлено: 27.01.10
Суддя Іващук Олена Іванівна
22.01.2010