Номер провадження: 22-ц/813/4115/20

Номер справи місцевого суду: 520/13375/17

Головуючий у першій інстанції Луняченко В. О.

Доповідач Цюра Т. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.02.2020 року                                                                 м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Цюри Т.В.,

Суддів: Гірняк Л.А., Сегеди С.М.,

За участю секретаря судового засідання: Ткачука В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Київського районного суд м. Одеси від 21 листопада 2018 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2017 року, Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , в якому просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість у розмірі 24360,80 грн. за кредитним договором №б/н від 12.06.2015 року та судові витрати у розмірі 1600 грн.

Рішенням Київського районного суд м. Одеси від 21 листопада 2018 року в задоволенні позовної заяви Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (м.Київ, 01001, вул. Грушевського,1Д код ЄДРПОУ 14360570) до ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , НОМЕР_1 ) про стягнення заборгованості за кредитним договором без номеру від 12.06.2015 року у розмірі 24360,80 гривень - відмовлено в повному обсязі.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, АТ КБ «ПриватБанк» подав до суду апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Київського районного суду м.Одеси від 21.11.2018 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити в повному обсязі та стягнути з відповідача судові витрати.

На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_1 не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

До суду апеляційної інстанції з`явилися відповідач ОСОБА_1 та її представник – ОСОБА_2 .

Представник позивача – ПАТ КБ «ПриватБанк» до суду не з`явився, хоча був повідомлений належним чином про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується розпискою представника банку (а.с.180).

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з`явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши пояснення осіб, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

За змістом ч.ч. 1, 4  ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам відповідає, з огляду на таке.

Так, судом першої інстанції встановлено, що між банком та ОСОБА_1 12.06.2015 року укладено кредитний договір без номеру відповідно до якого позичальник отримав від банку кредит у розмірі 1000,00 гривень, у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відповідного розміру відсотків за користування кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, з відповідним порядком погашенням заборгованості.

Зазначений договір складається з заяви позичальника та умов надання банківських послуг та правил користування платіжною карткою.

У порушення умов договору відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 18.10.2017 року утворилась заборгованість за вищевказаним кредитним договором у розмірі 24360,80 гривень, з яких 8968,92 гривень – тіло кредиту, 3512,11 гривень - нараховано відсотків за користування кредитом, 10243,54 гривень – нараховано пені, а також штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг - 500 гривень штраф ( фіксована частина), 1136,23 гривень – штраф (процентна складова).

Відповідачем у відзиві зазначено, що грошові кошти з кредитної картки вона не отримувала, оскільки в неї вкрали її сумку, в якій знаходився гаманець, в якому була кредитна картка. За її заявою у правоохоронні органи було заведено кримінальне провадження №12016160480004253 від 03.10.2016 року за ст. 185 ч.1 КК України, про що було повідомлено банк, однак банк все одно списував кошти з особистого рахунку ОСОБА_1 в рахунок сплати кредитної заборгованості.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, районний суд дійшов виходив з його необґрунтованості та недоведеності обставин, на які посилається ПАТ КБ «ПриватБанк» в позовній заяві. При цьому суд вірно зазначив, що відсутні обставини, які безспірно доводять, що ОСОБА_1 своїми діями чи бездіяльністю сприяла втраті, незаконному використанню ПІН - коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, тому відсутня вина ОСОБА_1 в утворенні заборгованості за кредитним договором, мотивуючи свої висновки посиланням на правову позицію, висловлену у постанові ВСУ від 13.05.2015 у справі № 6-71 цс15, а також постанові ВС від 18.04.2018 у справі №190/926/16-ц.

Апеляційний суд погоджується із таким висновком районного суду, оскільки він відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи, виходячи з наступного.

Так, згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір укладається у письмовій формі (ч. 1ст. 1055 ЦК України).

За змістом ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно з частиною першою ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст. 634 ЦК України, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Відповідно до п. 2.1.1. Витягу з Умов та Правил надання банківських послуг в ПАТ КБ «ПриватБанк», які долучені позивачем до позовної заяви, умови використання кредитних карт ПАТ КБ «ПриватБанк», Пам`ятка Клієнта/Довідка про умови кредитування, Тарифи на випуск та обслуговування кредитних карт (Тарифи), а так само Заява про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку, встановлюють правила випуску, обслуговування та використання кредитних карток Банку.

Дані Умови регулюють відносини між Банком та Клієнтом з випуску та обслуговування карт.

Згідно з п.2.1.1.2.1. Витягу з Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку (а.с. 27 зв.), для надання послуг Банк видає Клієнту Картку, її вид визначений у Пам`ятці Клієнта/Довідці про умови кредитування і Заяві, підписанням якого Клієнт і Банк укладають Договір про надання банківських послуг. Датою укладення Договору є дата отримання Карти, зазначена в Заяві.

Більш того в анкеті-заяві відсутнє позначення у відповідній графі про отримання та ознайомлення відповідачем під підпис Пам`ятки Клієнта, яка містить, в тому числі, Тарифи та основні умови обслуговування та кредитування.

Відповідно до правової позиції, викладеної в Постанові Великої Палати Верховного суду від 03.07.2019 №342/180/17, Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, і лише факт підписання умов може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.

Відповідачем у даній справі не підписані Тарифи, Умови та Правила надання банківських послуг.

Як вбачається з заявлених Позивачем вимог, Банк надав Позичальнику кредит у розмірі 10 000 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.

Разом з тим, згідно до положень законодавства, Банк може видати кредит, обравши, на власний розсуд, будь-який із наступних способів його видачі:

- видати кредит в порядку, визначеному статтею 17.4. договору;

- видати кредит готівкою через касу банку;

- видати кредит, перерахувавши відповідні кошти на рахунок позичальника.

Так, в матеріалах справи не міститься жодного документу, що дійсно підтверджував би отримання позичальником грошових коштів за кредитним договором саме в тому розмірі і в тій валюті, що вказує Позивач.

Окрім того, документами, які слугують підтвердженням факту надання коштів за кредитним договором, шляхом перерахування кредитних коштів на рахунок позичальника, мають бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог законодавства України про бухгалтерський облік та фінансову звітність, зокрема, це можуть бути меморіальні ордери.

Відповідно до вимог Закону України «Про банки та банківську діяльність» (ст. ст. 2, 51) та Закону України «Про платіжні системи та перекази коштів в Україні» (п. п. 1.16, 1.191, 1.31, 1.35 ст.1, ст. 21-22) встановлено, що здійснення внутрішньобанківської операції по переказу грошових коштів з одного рахунку на інший здійснюється виключно на підставі відповідного розрахункового документу - меморіального ордеру. Отже, видача кредитних коштів Позичальникові повинна була бути здійснена на підставі меморіального ордеру.

Таким чином, Позивач не довів факт надання грошових коштів за кредитним договором позичальнику саме в тому розмірі і тій валюті, що вказаний у позовній заяві.

У позовній заяві Позивач зазначає, що розмір заборгованості Відповідача за кредитним договором станом на день звернення до суду становить 24 360,8 гривень, на підтвердження чого надає розрахунок заборгованості.

Разом з тим, наданий Позивачем розрахунок заборгованості є неналежним доказом підтвердження заборгованості за кредитним договором, оскільки належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог законодавства України про бухгалтерський облік та фінансову звітність. Зазначена позиція чітко відображена в рішенні Вищого господарського суду України від 28.09.2011 року по справі 10/52 9 (щодо переліку документів первинного бухгалтерського обліку, які підтверджують здійснення господарської операції).

Так, відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» «підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо, то безпосередньо після її закінчення». Згідно з Інструкцією про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 17.06.2004 № 280, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 26.07.2004 за № 919/9518, до первинних документів відносяться і рахунки бухгалтерського обліку банків.

Отже, в обґрунтування своїх позовних вимог Банк зобов`язаний був надати первинні документи, що підтверджують виконання банком умов щодо надання та перерахування кредитних коштів, здійснення часткового погашення заборгованості за кредитом (платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки, заяви на переказ готівки тощо), зарахування зазначених коштів на відповідні рахунки (виписки з рахунків бухгалтерського обліку банків), чого зроблено не було.

За приписами ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Надані позивачем розрахунки не містять ні дати складання розрахунку, ні номеру карткового рахунку із видом платіжної картки, ні інших реквізитів, з яких можна зробити висновок про належність заборгованості саме відповідача та з яких саме підстав виникла ця заборгованість.

Отже, надані позивачем розрахунки заборгованості є відображенням односторонніх арифметичних розрахунків позивача,які не відповідають вимогам ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» 16 липня 1999 року N 996-XIV, не є первинними документами, не можуть підтверджувати наявність заборгованості відповідача перед позивачем та відповідно не є допустимими доказами в розумінні ст. 79 ЦПК України.

Інших доказів на обґрунтування позовних вимог позивачем ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції - надано не було.

Доводи апеляційної скарги не містять нових фактів чи засобів доказування, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції.

Так, колегією суддів також відхиляються твердження про те, що саме клієнт несе в повному обсязі відповідальність за всі операції з його карткою, що супроводжуються авторизацією, до моменту подачі ним письмової заяви про блокування картки.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачка ОСОБА_1 зазначала, що грошові кошти з кредитної картки вона не отримувала, оскільки в неї вкрали її сумку, в якій знаходився гаманець, в якому була кредитна картка. За її заявою у правоохоронні органи було заведено кримінальне провадження №12016160480004253 від 03.10.2016 року за ст. 185 ч.1 КК України, про що було повідомлено банк, однак банк все одно списував кошти з особистого рахунку ОСОБА_1 в рахунок сплати кредитної заборгованості. Отже, Банк не довів факту, що саме користувач ОСОБА_1 своїми діями чи бездіяльністю сприяла незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дала змогу третім особам ініціювати платіжні операції з коштами, які перебували на рахунку її картки.

Суд першої інстанції вірно застосував правову позицію викладену ВСУ при розгляді справи №6-71цс15 від 13 травня 2015 року, згідно якої користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред`явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя. Для застосування відповідальності до особи слід довести, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

Згідно ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Судом ухвалене законне та обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права і достатніх підстав для його скасування чи зміни не встановлено.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Отже, апеляційний суд вважає, що судове рішення суду ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.

На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі положень ст.141 ЦПК України судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в апеляційному суді слід залишити за особою, яка подала апеляційну скаргу.

З огляду на положення п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України ця справа є малозначною, а тому згідно п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" – залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суд м. Одеси від 21 листопада 2018 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складено 20.02.2020 року.

Головуючий                                                                Т.В. Цюра

Судді:                                                                Л.А. Гірняк

                                                               С.М. Сегеда