Справа № 344/17379/17

Провадження № 2/344/469/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2020 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

в складі: головуючої - судді: Домбровської Г.В.

при секретарі c/з: Бухвак І.С.,

за участі Позивача (відповідача за зустрічним позовом) ОСОБА_1 , представника Позивача (відповідача за зустрічним позовом) ОСОБА_2 , відповідачів (позивачів за зустрічним) ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третьої особи ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю та стягнення моральної шкоди, зустрічним позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_5 про визнання договору дарування частини квартири нелегітимним і безпідставним, позбавлення юридичного права спадкоємців першої черги претендувати на спадок, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (надалі - «Позивач») звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до ОСОБА_3 (надалі - «Відповідач 1»), ОСОБА_4 (надалі - «Відповідач 2»)про усунення перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та зобов`язання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надати ОСОБА_1 примірники ключів від вхвідних дверей квартири АДРЕСА_1 , в подальшому не чинити перешкод в користуванні спільним майном; стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в солідарному порядку на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн.

Позовні вимоги за первісним позовом мотивовані тим, що станом на даний час Позивачу, як співвласнику квартири АДРЕСА_1 загальною площею 17,6 кв.м. (1/2 частка) чиняться перешкоди у користуванні його власністю, оскільки обмежено доступ до даної квартири. Позивач, як зазначено в позовній заяві, не має доступу ні до власної квартири, ані до приміщень загального користування, оскільки відповідачі, які там проживають, не надають йому примірників ключів від вхідних дверей квартири, самостійно не впускають його до даного приміщення, що, на думку Позивача, порушує його законне право власності.

У зв`язку з тривалістю порушення його прав Позивачу, як зазначено в позові, завдано моральної шкоди, яку він оцінює у 10000,00грн.

Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити з підстав, викладених в позовній заяві.

ОСОБА_6 та ОСОБА_4 в судовому засіданні проти позовних вимог за первісним позовом заперечили, та просили відмовити в його задоволенні з підстав, викладених у відзиві на позов.

Зокрема, заперечуючи проти позову ОСОБА_1 , відповідачі покликалися на те, що ними не чиняться будь-які перешкоди ОСОБА_1 у користуванні його власністю, а його вимоги є безпідставними, оскільки законними власниками квартири АДРЕСА_1 є відповідачі, а не Позивач.

ОСОБА_3 (надалі - «Позивач 1 за зустрічним позовом»)та ОСОБА_4 (надалі - «Позивач 2 за зустрічним позовом»)звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 (надалі - «Відповідач за зустрічним позовом»), третя особа - ОСОБА_5 , про визнання нелегітимним договору дарування частини квартири в місті Івано-Франківську від 18 серпня 2017 року; позбавлення права на спадкування квартири АДРЕСА_1 Франківську спадкоємців померлого ОСОБА_7 .

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 травня 2019 року позовні вимоги за зустрічним позовом об`єднано до спільного розгляду з первісним позовом.

Позовні вимоги за зустрічним позовом мотивовано тим, що договір дарування частини квартири від 18 серпня 2017 року, який було укладено між ОСОБА_5 ( Дарувальник ) та ОСОБА_1 (Обдаровуваний), предметом якого є частина квартири АДРЕСА_1 , є недійсним, оскільки його укладено з порушенням закону, а саме у зв`язку з відсутністю у ОСОБА_5 права розпоряджатися частиною квартири АДРЕСА_1 , власником якої вона не є.

Як зазначено в зустрічній позовній заяві, саме позивачі за зустрічним позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є законними та єдиними власниками квартири АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні позивачі за зустрічним позовом вимоги зустрічного позову підтримали та просили їх задовольнити з викладених в ньому підстав.

Відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 та його представник в судовому засідання проти вимог зустрічного позову заперечили, посилаючись на його необґрунтованість, та просили відмовити в задоволенні зустрічного позову з викладених у відзиві на зустрічний позов підстав.

Зокрема, як зазначила представник Відповідача за зустрічним позовом в судовому засіданні, квартира АДРЕСА_1 (складається з трьох кімнат) є комунальною, власником двох кімнат, які становлять окрему квартиру, є позивачі за зустрічним позовом, співвласником ж однієї кімнати (як окремої квартири) є ОСОБА_1 (1/2 частина). Право власності на дану частину квартири ОСОБА_1 набув на підставі договору дарування частини квартири від 18 серпня 2017 року, який було укладено між ОСОБА_5 (Дарувальник) та ОСОБА_1 (Обдаровуваний). Вказаний договір було укладено з дотриманням всіх вимог законодавства, а тому підстави для визнання його недійсним, на думку представника ОСОБА_1 , відсутні.

Третя особа - ОСОБА_5 , - в судовому засіданні проти позовних вимог за зустрічним позовом заперечила в повному обсязі, посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність, просила в задоволенні даного позову відмовити з підстав, які викладені в поданих нею письмових поясненнях.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, Судом встановлено наступне.

1. Для цілей даної справи та логічності зроблених в ній висновків Суд вважає за необхідне надати першочергово оцінку вимогам зустрічного позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_5 , про визнання нелегітимним договору дарування частини квартири в місті Івано-Франківську від 18 серпня 2017 року; позбавлення права на спадкування квартири АДРЕСА_1 Франківську спадкоємців померлого ОСОБА_7 .

18 серпня 2017 року між ОСОБА_5 (Дарувальник) та ОСОБА_1 (Обдаровуваний) було укладено Договір дарування частини квартири (том 1, а.с.6) (надалі - також «Договір дарування», «оскаржуваний договір дарування»), відповідно до якого Дарувальник подарувала, передала безоплатно у власність Обдаровуваного 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

Згідно пункту 3 Договору дарування квартира в цілому складається з однієї житлової кімнати загальною площею 26,2 кв.м., житловою площею 17,6 кв.м. до загальної площі включені площі спільного користування - 8,0 кв.м.

1/2 частина квартири, яка дарується, належить Дарувальнику на підставі Свідоцтва на право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Першої державної нотаріальної контори Андрусяк К.Ф. 09 квітня 2012 року за реєстровим №1-408. Право власності на 1/2 частину квартири зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності державним реєстратором Цалин Ю.В. …14.07.2017 року, номер запису про право власності: 21890887, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1327947726101, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №94666703 від 126.08.2017 року (пункт 4 Договору дарування).

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №94984039 від 18.08.2017 (том 1, а.с.7) ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 1/2 частину (спільна часткова власність) квартири, однокімнатної, об`єкт житлової нерухомості загальною площею 26,2 кв.м., житловою площею 17,6 кв.м. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1327947726101.

Вважаючи вищевказаний договір дарування від 18 серпня 2017 року незаконним, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з вимогами про визнання його недійсним.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України (надалі - «ЦК України») визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено статтею 203 ЦК України.

Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підстави недійсності правочину визначено статтею 215 ЦК України.

Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Так, зі змісту Договору дарування частини квартири від 18 серпня 2017 року вбачається, що його сторонами є ОСОБА_5 (Дарувальник) та ОСОБА_1 (Обдаровуваний).

З даним цивільним позовом про визнання Договору дарування частини квартири від 18 серпня 2017 року звернулися ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.

В постанові від 12.03.2018 у справі №910/22319/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у подібних правовідносинах дійшов таких висновків.

Вимоги заінтересованої особи, яка всудовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає втому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав(правова позиція Верховного суду України у справі № 6-605цс16 від 25.05.2016 року, постанова Великої палати Верховний Суду від 18.04.2018 року № 439/212/14-ц|14-75цс18, постанови Верховного Суду від 18.07.2018 року по справі № 750/2728/16-ц, провадження № 61-8888св18, від 04 липня 2018 року по справі № 462/4611/13-ц, провадження № 61-6130св18).

Такий висновок суду повністю узгоджується з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 09 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», в якій зазначено, що власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Тобто судова практика зміст ч. 3 ст. 215 ЦК України тлумачить таким чином, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Так, посилаючись на наявність порушеного права у спірних правовідносинах, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судовому засіданні покликалися на ту обставину, що саме вони є власниками квартири АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим ОСОБА_5 не могла відчужувати шляхом дарування частку у даній квартирі.Тобто, фактично, в судовому засіданні позивачі за зустрічним позовом покликалися на те, що за оскаржуваним договором дарування бкло подаровано частку квартири, власниками якої є саме позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , що суперечить вимогам закону.

В той же час, зі змісту наявних в матеріалах справи документів Судом встановлено, що раніше (до часу приватизації) квартира АДРЕСА_1 була комунальною квартирою, яка складалася з трьох житлових кімнат та приміщень загального користування (том 1, а.с.32).

У вказаній квартирі на підставі договору найму житлового приміщення проживали рідні брати ОСОБА_7 (чоловік ОСОБА_5 ) та ОСОБА_11 з сім`єю.

За життя братів Сергеєвих між ними існував судовий спір щодо користування даною квартирою, і Рішенням Івано-Франківського міського суду від 23 квітня 2002 року у справі №2-804 (том 1, а.с.114) було поділено житлову площу квартири АДРЕСА_1 , виділивши ОСОБА_7 в користування житлову кімнату площею 17,6 кв.м.; в орситування ОСОБА_11 , ОСОБА_3 залишено кімнати розміром 20,8 та 19,8 кв.м. Підсобні приміщення залишено у спільному користуванні. Зобовязано ЖЕО №9 в м. Івано-Франківську укласти з сторонами договір найму на житлову кімнату розміром 17,6 кв.м. (з ОСОБА_7 ) та на житлові кімнати розміром 20,8 та 19,8 кв.м. (з ОСОБА_11 та ОСОБА_3 ).

В подальшому підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Розпорядження органу приватизації від 15.08.2002 року №39424 (том 2, а.с.87-91) ОСОБА_7 приватизовано квартиру, в якій він мешкав, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно Довідки про склад сім`ї наймача ізольованої квартири та займані ними приміщення (том. 2, а.с.88) ізольована квартира складається з 1 кімнати жилою площею 17,6 кв.м.

Відтак, згідно Свідоцтва про право власності на житло від 16 вересня 2002 року (том 2, а.с.91) квартира загальною площею 26,2 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_7 .

Згодом, на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та розпорядження міського голови від 30.11.2006 року №664-р ОСОБА_3 та її донька ОСОБА_4 приватизували квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 60,30 кв.м. (Свідоцтво про право власності від 01 грудня 2006 року (том 2, а.с.28).

Фактично, як вбачається з плану квартири, який відображено в технічному паспорті (том 2, а.с.30), ОСОБА_3 та її донька ОСОБА_4 приватизували дві житлові кімнати площею 20,8 та 19,8 кв.м.

У Свідоцтві про право власності від 01 грудня 2006 року (том 2, а.с.28) адресу приватизованої ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 квартири зазначено: квартира АДРЕСА_1 .

Згідно Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №13076520 від 27.12.2006 року (том 2, а.с.27) ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є співвласниками квартири двохкімнатної за адресою: АДРЕСА_1 .

В даному документі квартиру ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зазначено як «двокімнатна».

Отже, Судом встановлено, що у 2002-2006 роках квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (яка на час до приватизації складалася з трьох житлових кімнат та приміщень загального користування) було приватизовано окремими особами:

ОСОБА_7 у 2002 році - приватизовано кімнату житловою площею 17,6 кв.м. у даній квартирі, в результаті чого юридично сформовано окрему однокімнатну квартиру (адреса: АДРЕСА_1 )

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у 2006 році - приватизовано кімнати житловою площею 20,8 та 19,8 кв.м.у даній квартирі, в результаті чого юридично сформовано окрему двокімнатну квартиру (адреса: АДРЕСА_1 ).

Тобто в результаті приватизації органом приватизації було сформовано дві окремі квартири (однокімнатну та двокімнатну - у відповідності до кількості кімнат), однак залишено одну і ту ж саму їх адреси.

Власником однокімнатної квартири загальною площею 26,2 кв.м. (житловою 17,6 кв.м.) за адресою: АДРЕСА_1 був ОСОБА_7 .

Власниками двокімнатної квартири загальною площею 60,30 кв.м.за адресою: АДРЕСА_1 ) є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Після смерті ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 , його спадкоємцем ОСОБА_5 отримано Свідоцтво про право на спадщину за законом від 09 квітня 2012 року (том 1, а.с.133-136) на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та зареєстровано право власності да спадщину.

Таким чином, посилання позивачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на ту обставину, що саме вони є власниками квартири АДРЕСА_1 , а ОСОБА_7 міг бути власником квартири №5 а за цією ж адресою, є необгрунтованими та безпідставними, оскільки у спірних правовідносинах в результаті приватизації квартири між зацікавленими особами її було поділено шляхом ідентифікації їх площі та кількості кімнат, в той же час, адресу даних квартир залишено спільною.

На даний час ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є власниками двохкімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 60,3 кв.м., що підтверджується відповідними Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (том 1, а.с.77) та Свідоцтвом про право власності (том 1, а.с.78).

В той же час, за цією ж адресою існує також однокімнатна квартира загальною площею 26,2 кв.м. (житловою 17,6 кв.м.) власником якої до часу своєї смерті був ОСОБА_7 , і частка 1/2 якої на даний час на підставі договору дарування належить ОСОБА_1 .

Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є власниками однокімнатної квартира загальною площею 26,2 кв.м. (житловою 17,6 кв.м.) за адресою АДРЕСА_1 Суду не надано, як і не надано доказів оскарження у встановленому законом порядку рішення про набуття даної квартири у власність померлим ОСОБА_7 .

В той же час, питання законності спадкування громадянкою ОСОБА_5 після смерті свого чоловіка ОСОБА_7 права власності на 1/2 частку однокімнатної квартири загальною площею 26,2 кв.м. (житловою 17,6 кв.м.) за адресою АДРЕСА_1 , - не є предметом розгляду за даним цивільним позовом.

Доказів оскарження у встановленому законом порядку свідоцтва про право на спадщину за законом, яке було видано ОСОБА_5 , Суду також не надано.

За таких обставин Суд приходить до висновку про безпідставність посилань позивачів за зустрічним позовом на те, що вони є єдиними власниками квартири АДРЕСА_1 , як на підставу наявності порушеного права при уклденні оскаржуваного договору дарування.

В контексті зазначеного Суд акцентує особливу увагу на тому, що в спірних правовідносинах мова йде про дві окремі квартири за однією адресою, а не про спільну сумісну, чи спільну часткову власність кількох осіб у одному об`єкті.

Інших доказів, які б свідчили про те, що при укладенні оскаржуваного Договору дарування ваід 18 серпня 2017 року було порушено права ОСОБА_3 та ОСОБА_4 суду не надано, а Судом таких обставин не встановлено, зокрема, не надано доказів існування претензій ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на спадкове майно, яке залишилось після смерті ОСОБА_7 , як і не надано доказів існування спадкових прав у позивачів за зустрічним позовом після смерті ОСОБА_7 .

За таких обставин Суд не вбачає наявності порушеного права ОСОБА_3 та ОСОБА_4 при укладенні Договору дарування частини квартири від 18 серпня 2017 року, який укладено між ОСОБА_5 ( Дарувальник ) та ОСОБА_1 (Обдаровуваний).

Позовна вимога зустрічного позову про позбавлення права на спадкування квартири АДРЕСА_1 Франківську спадкоємців померлого ОСОБА_7 в зустрічній позовній заяві взагалі позбавлена фактичного та юридичного обґрунтування, тому є безпідставною та необґрунтованою.

В той же час, як похідна вимога від вимоги про визнання недійсним договору, дана позовна вимога є необґрунтованою.

У зв`язку з цим, у задоволенні зустрічного позову слід відмовити.

2. Стосовно первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою, зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди.

Так, відповідно до Договору дарування частини квартири від 18 серпня 2017 року, який укладено між ОСОБА_5 ( Дарувальник ) та ОСОБА_1 (Обдаровуваний) (том 1, а.с.6) та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №94984039 від 18.08.2017 року (том 1, а.с. 7), ОСОБА_1 є власником 1/2 частки однокімнатної квартири загальною площею 26,2 кв.м., житловою площею 17,6 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказаний договір дарування на даний час є дійсним та чинним, оскільки доказів його розірвання чи визнання недійсним у встановленому законом порядку Суду не надано.

Однокімнатна квартира загальною площею 26,2 кв.м., житловою площею 17,6 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , власником 1/2 в якій є ОСОБА_1 , як вже було встановлено Судом вище при розгляді зустрічного позову, є колишньою однією кімнатою комунальної трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

За адресою АДРЕСА_1 знаходяться дві належні різним власникам квартири (однокімнатна загальною площею 26,2 кв.м. та двокімнатна загальною площею 60,3 кв.м.). При цьому, кухня, санвузол, коридор та балкон є приміщеннями загального користування. Вхід до приміщення (вхідні двері) спільний.

Посилаючись на факт чинення йому, як власнику 1/2 однокімнатної квартири за даною адресою, з боку відповідачів перешкод у користуванні своєю власністю, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним цивільним позовом.

Так, відповідно до частини 1 статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина 1 статті 316 Цивільного кодексу України (надалі «ЦК України»).

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Згідно з частинами 1-2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і впорядку, встановлених законом (частини 1,2 статті 321 ЦК України).

Порядок захисту права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, врегульовано статтею 391 ЦК України.

Так, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Як зазначив Позивач в судовому засіданні, влітку 2017 року ОСОБА_3 та В.С , змінили замок у вхідних дверях, чим обмежили доступ до належної Позивачу частки квартири. На прохання відчинити двері та надати ключі від вхідних дверей відповідачі не реагують.

Відповідачі ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 в судовому засіданні факт чинення перешкод ОСОБА_1 заперечили, однак на неодноразові пропозиції Суду щодо досягнення між сторонами примирення не погодились. Крім того, сам факт наявності в провадженні суду зустрічного позову та пояснення ОСОБА_3 в судовому засіданні про те, що виключно вона та її донька є власниками квартири №5 за спірною адресою, а ОСОБА_1 таким власником не є, розцінюється судом як факт невизнання відповідачами права Позивача на спірну квартиру.

Крім того, в матеріалах справи містяться висновки правоохоронних органів (том 1, а.с.41-42, 58), зі змісту яких вбачається, що з приводу користування приміщеннями у квартирі АДРЕСА_1 -Франківську між сторонами по справі відбуваються періодичні суперечки, до вирішення яких залучаються правоохоронні органи.

В судовому засіданні ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підтвердили ту обставину, що вони на даний час проживають у квартирі АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 у вказаній квартирі не проживає.

Враховуючи все вищенаведене в сукупності, Суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для висновку про те, що з боку відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 чиняться перешкоди ОСОБА_1 у користуванні 1/2 частиною однокімнатної квартири загальною площею 26,2 кв.м., житловою площею 17,6 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .

А тому згідно вищенаведених норм закону вимоги про усунення таких перешкод є підставними, а порушені права ОСОБА_1 підлягають захисту шляхом зобов`язання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 загальною площею 17,6 кв.м., власником 1/2 частки якої він є, шляхом надання ОСОБА_1 примірників ключів від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1 ; зобов`язання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 загальною площею 17,6 кв.м., власником 1/2 частки якої він є.

Стосовно позовної вимоги про стягнення з відповідачів на користь Позивача моральної шкоди в розмірі 10 000,00 грн., Суд зауважує наступне.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Згідно з пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши доводи Позивача щодо завданої йому моральної шкоди, форм її прояву, заявленого до відшкодування розміру завданої моральної шкоди у 10 000,00 грн., Суд звертає увагу на те, що належних доказів на підтвердження саме такого розміру завданої моральної шкоди Позивачем Суду не надано.

Так, обґрунтовуючи форми прояву завданої йому моральної шкоди, Позивач покликався на те, що внаслідок дій відповідачів щодо позбавлення його права можжливістю користуватися своєю власністю, він відчуває сильне душевне хвилювання і стрес, нервозність, почуття безвиході.

Враховуючи зазначене, проаналізувавши пояснення Позивача в судовому засіданні щодо форм прояву завданої йому моральної шкоди, зважаючи на те, що в ході розгляду справи судом встановлено факт чинення відповідачами перешкод Позивачу у користуванні своєю власністю, - Суд приходить до висновку про те, що в рамках даної цивільної справи, керуючись принципами справедливості, добросовісності та розумності, зважаючи на конкрентні обставини спірних правовідносин в даній цивільній справі, Суд приходить до висновку про те, що з відповідачів слід стягнути завдану Позивачу моральну шкоду в розмірі по 500,00 грн. з кожної, і саме такий розмір моральної шкоди за висновоком Суду буде пропорційним порушеним правам Позивача у спірних правовідносинах.

В задоволенні решти вимог щодо сятгнення моральної шкоди слід відмовити.

Частинами 1-4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - «ЦПК України») визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а частиною 5 вказаної статті визначено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Клопотання про стягнення з відповідачів на користь Чащіна витрат на правову допомогу в розмірі 2500,00 грн. задоволенню не підлягає, оскільки суду не надано належних доказів оплпти такої правової допомоги.

На підставі викладеного, відповідно до ст. 41 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 23, 203, 204, 215, 316, 317, 319, 321, 391, 626, 638 Цивільного Кодексу України, керуючись ст.ст. 89, 263-265, 273, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю та стягнення моральної шкоди, - задовольнити частково.

Зобов`язати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 загальною площею 17,6 кв.м., власником 1/2 частки якої він є, шляхом надання ОСОБА_1 примірників ключів від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1 .

Зобов`язати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 загальною площею 17,6 кв.м., власником 1/2 частки якої він є.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 500,00 грн. відшкодування моральної шкоди.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 500,00 грн. відшкодування моральної шкоди.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі по 400,00 грн. з кожної.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_5 про визнання договору дарування частини квартири нелегітимним і безпідставним, позбавлення юридичного права спадкоємців першої черги претендувати на спадок, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 17.02.2020 р.

Суддя Домбровська Г.В.