КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №22-ц/824/1834/2020 Головуючий у 1-й інстанції: Новак Р.В.

757/31170/15 Доповідач - Чобіток А.О.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Чобіток А.О.

суддів - Немировської О.В., Ящук Т.І.

секретар - Зиль Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 квітня 2019 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, -

у с т а н о в и в:

У серпні 2015 року ОСОБА_1 пред`явив позов до відповідачів про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 10.08.2010 року між ПАТ "ВТБ Банк" та ОСОБА_2 було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 16П, у який у подальшому були внесені зміни. З урахуванням всіх змін, ОСОБА_2 отримав кредит розміром 25 000 000,00 грн. із встановленою процентною ставкою 16 % річних на строк до 04.03.2012 року. Крім того, 10.08.2010 року були також укладені: договір застави майнових прав до договору банківського вкладу (депозиту) № 16П та договір поруки № 16П. У відповідності до договору застави він ( ОСОБА_1 ) передав Банку у заставу майнові права за договором банківського вкладу в сумі 4 000 000,00 доларів США, що були внесені на рахунок у Пушкінському відділенні ПАТ "ВТБ Банк" та які полягають у праві вимоги щодо отримання депозитного вкладу, розміщеного за договором банківського вкладу. З урахуванням внесених змін до договору застави (11.03.2011) він, як майновий поручитель/заставодавець, прийняв на себе зобов`язання відповідати перед Банком (кредитор/застоводержатель) за невиконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором у межах заставленого майна - майнові права за договором банківського вкладу в сумі 3 200 000,00 доларів США. Тобто сума застави була зменшена. Свої зобов`язання за кредитним договором ОСОБА_4 в обумовлений строк не виконав, у зв`язку з чим Банк звернувся до нього, як до поручителя, із вимогою про сплату 25 000 000,00 грн. заборгованості за кредитом та 174 863,45 грн. відсотків за користування кредитом. 06.04.2012 року листами №№321/125-1, 321/125-2 Банк повідомив його про погашення заборгованості за кредитним договором та про вилучення з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису про обтяження рухомого майна. Він , як поручитель, сплатив зазначену заборгованість, тобто виконав зобов`язання за боржника ОСОБА_2 , а відтак, в силу положень статті 556 ЦК України набув права зворотної вимоги до боржника. З огляду на відсутність добровільного виконання ОСОБА_2 свого обов`язку сплатити позивачу суму боргу в порядку регресу, попри неодноразові звернення до нього, він вимушений був звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Рішенням Печерського суду м. Києва від 24.11.2014 року по справі № 757/17997/14-ц позов було задоволено в повному обсязі та стягнуто з ОСОБА_2 на його користь 25 174 863,39 грн. суми боргу та 1 762 930,15 грн. 3% річних.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19.05.2015 року заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 24.11.2014 року в частині стягнення 3 % річних за порушення грошового зобов`язання скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог - відмовлено. У решті рішення суду залишено без змін.

Станом на день звернення з даним позовом, ОСОБА_2 рішення суду по справі № 757/17997/14-ц не виконано, грошові кошти у розмірі 25 174 863,39 грн. на його користь не сплачені, а відтак має місце прострочення боржником виконання грошового зобов`язання за рішенням суду.

З огляду на те, що відносно основної суми боргу є рішення суду, що набрало законної сили, але яке не було виконано, з урахуванням положень ст. 625 ЦК України ОСОБА_1 просив стягнути з відповідачів на його користь три відсотки річних у розмірі 3 134 721,92 грн. та інфляційні втрати в розмірі 22 307 164,92 грн.92 коп..

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 квітня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Зазначає, що суд безпідставно відмовив в задоволенні позову через пропуск ним строку позовної давності і вважав це самостійною підставою для відмови в позові. Суд в порушення норм матеріального та процесуального права не врахував, що заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24.11.2014 року, яке залишено без змін Апеляційним судом м. Києва в частині стягнення з ОСОБА_2 на його користь грошових коштів у розмірі 25 174 863,39 грн. не виконано відповідачем, що дає йому право на отримання 3 % річних та інфляційні втрати, як це передбачено ч. 2 ст. 625 ЦК України. Саме з 03.07.2014 року, тобто з дня подачі позову до відповідача про стягнення заборгованості, почався перебіг позовної давності та мав сплинути 03.07.2017 року. Ураховуючи, що позов по даній справі подано 28.08.2015 року, то заява відповідачів щодо пропуску позовної давності не підлягала задоволенню. У зв`язку з зазначеним суд безпідставно прийшов до висновку, що перебіг позовної давності за вказаним позовом розпочався з 05.03.2012 року, коли ПАТ «ВТБ Банк» листом №202/125-2 повідомило його про те, що кредит відповідача ОСОБА_2 було погашено за рахунок його коштів, на підставі договору банківського вкладу. Не надав належної оцінки суд доказам, які підтверджують солідарну відповідальність відповідачів перед ним за невиконання грошових зобов`язань ОСОБА_2 і прийшов до безпідставного висновку щодо недоведеності обставини укладення кредитного договору в інтересах сім`ї ОСОБА_3 .

Відзиви від відповідачів на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не надходили.

Разом з тим під час розгляду справи представником ОСОБА_2 надавались письмові пояснення про те, що для здійснення позивачем розрахунків по стягненню з відповідачів як солідарних боржників 3 % річних та інфляційних втрат на загальну суму 25 441 886,84 грн., спочатку необхідно встановити точну суму основної заборгованості, на яку вони були нараховані, а представник ОСОБА_3 зазначив, що остання не є особою, яка відповідно до положень чинного законодавства несе солідарний обов`язок (разом з чоловіком) перед ОСОБА_1 щодо повернення коштів у сумі 25 174 863,39 грн., у тому числі щодо сплати 3 % річних та інфляційних втрат.

Судом першої інстанції при розгляді даної справи встановлено, що 24.11.2014 року Печерським районним судом міста Києва було ухвалено заочне рішення по справі №757/17997/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу в порядку регресу, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 25 174 863,39 грн. суми боргу, 1 762 930,15 грн. 3 % відсотків річних від суми основного боргу, 3654,01 грн. судових витрат (а.с. 9-11 том 1).

19.05.2015 року рішенням Апеляційного суду міста Києва, залишеним в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України, апеляційну скаргу ОСОБА_2 було частково задоволено, заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 24.11.2014 року в частині стягнення 3 % річних за порушення грошового зобов`язання скасовано, та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3% річних за порушення грошового зобов`язання відмовлено (а.с.12-15 том 1).

Указаними судовими рішеннями було встановлено, що поручитель ОСОБА_1 05.03.2012 року отримав вимогу Банку про сплату ним 25 000 000,00 грн. заборгованості за кредитом та 174 863,45 грн. відсотків за користування кредитом, оскільки строк кредитного договору закінчився, а позичальник свої зобов`язання за кредитним договором не виконав.

05.03.2012 року ОСОБА_1 було здійснено повне погашення заборгованості за кредитним договором від 10.08.2010 року в сумі 25 174 863,39 грн.. Указана обставина підтверджується довідкою, виданою Пушкінським відділенням ПАТ «ВТБ Банк» (а.с.19 том 1). Тобто, до ОСОБА_1 , як до поручителя, який виконав зобов`язання забезпечене порукою, у відповідності до вимог ч. 2 ст. 556 ЦК України перейшли всі права кредитора, кредитора у зобов`язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні даного позову, суд першої інстанції зазначив, що останнім пропущено строк позовної давності. При цьому суд виходив із того, що 05.03.2012 року ПАТ «ВТБ Банк» листом №202/125-2 повідомило ОСОБА_1 про те, що кредит ОСОБА_2 було погашено за рахунок його коштів, на підставі договору банківського вкладу. Отже, на думку суду, перебіг позовної давності по спірним правовідносинам почався саме з 05.03.2012 року, коли зобов`язання ОСОБА_2 за кредитним договором було виконане, проте позивач звернувся до суду з позовом 28.08.2015 року, тобто через три роки та п`ять місяців з моменту виконання основного зобов`язання.

Стосовно вимог до ОСОБА_3 , суд першої інстанції зазначив, що позивач ОСОБА_1 в серпні 2015 року звертався до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості в порядку регрессу, проте рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21.10.2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16.03.2017 в задоволенні позову було відмовлено з тих підстав, що отримані ОСОБА_2 кредитні кошти не були використані на потреби сім`ї, а тому відсутні підстави покласти відповідальність за вказаним зобов`язанням на ОСОБА_3 ..

Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача та представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, дослідивши її матеріали, колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду, оскільки він не відповідає обставинам справи та вимогам закону, що регулює правовідносини, які виникли між сторонами.

Предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за період, починаючи з 05 серпня 2014 року за невиконання грошового зобов`язання щодо сплати суми боргу в розмірі 25 174 863,39 грн., підтверджених рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

Відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦК України, до поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Установлено, що 05.03.2012 року ОСОБА_1 як поручителем ОСОБА_2 , було виконано грошові зобов`язання останнього перед ПАТ «ВТБ Банк» за кредитним договором, унаслідок чого до нього перейшли усі права кредитора.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. ст. 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі №910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.

ОСОБА_2 має грошове зобов`язання перед позивачем, що підтверджує заочне рішення Печерського районного суду міста Києва по справі №757/17997/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу в порядку регресу, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 25 174 863,39 грн. суми боргу( а.с.11-13 том 1), яке набрало законної сили 19.05.2015 року на підставі рішення Апеляційної суду м. Києва від 19.05.2015 року (а.с. 14-17 том 1).

У правовій позиції Верховного суду України від 07.09.2016 року у справі № 6-1412цс16, зазначено, що згідно із ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що вказане судове рішення ОСОБА_2 не виконано.

З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов`язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України.

Частиною 4 ст. 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Застосовуючи заявлений відповідачем строк позовної давності та обчислюючи його з дати виконання ОСОБА_1 як поручителем зобов`язання ОСОБА_2 , а саме: з 05.03.2012 року, суд першої інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та №908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі №924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Указаної судової практики притримується Верховний Суд і на даний час, про що свідчить постанова Великої Палати Верховного Суду в справі №127/15672/16 від 08 листопада 2019 року.

У даній справі ОСОБА_1 пред`явив позов 28 серпня 2015 року, а застосувати ст. 625 ЦК України просить з 05.08.2014 року, тобто в межах трирічного строку.

З огляду на викладене висновок суду першої інстанції про сплив позовної давності за вимогами ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є помилковим.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок, який фактично відповідачами не оспорювався, апеляційний суд уважає його обчисленим з дотриманням правил нарахування 3 % на суму боргу відповідно до кількості прострочених днів та сукупного індексу інфляції за весь період прострочення.

Посилання представника ОСОБА_2 про те, що спочатку необхідно встановити точну суму основної заборгованості, на яку були нараховані 3 % річних та інфляційні втрати, на увагу не заслуговують, оскільки сума заборгованості ОСОБА_2 перед позивачем установлена судовим рішенням, яке набрало законної сили і саме на вказану суму ОСОБА_6 нараховані 3 % річних та інфляційні втрати у відповідності до ст. 625 ЦК України.

На підставі викладеного рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3 % процентів річних та інфляційних втрат.

Стосовно аргументів апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд не надав оцінки доказам щодо солідарної відповідальності ОСОБА_3 , яка є дружиною ОСОБА_2 , за невиконання грошового зобов`язання останнього перед ним і прийшов до безпідставного висновку щодо недоведеності обставини укладення кредитного договору в інтересах сім`ї ОСОБА_3 , суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Частинами 2, 4 ст. 65 СК України встановлено, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Верховний Суд у постанові №639/7335/15 від 03 травня 2018 року зазначив, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї.

Отже, жінка може і не знати про борги чоловіка, і ця обставина не звільняє її від солідарної відповідальності по цим боргам, якщо буде встановлено у суді, що одержані кошти (чи майно) були використані чоловіком в інтересах сім`ї.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , дружини ОСОБА_2 , суд першої інстанції посилався на рішення Печерського районного суду м. Києва від 21.10.2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16.03.2017 року, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу в сумі 25 174 863,39 грн. було відмовлено з тих підстав, що отримані ОСОБА_2 кредитні кошти не були використані на потреби сім`ї, а тому відсутні підстави покласти відповідальність за вказаним зобов`язанням на ОСОБА_3 ..

Разом з тим, на час розгляду даної справи апеляційним судом, вказане рішення Печерського районного суду м. Києва від 21.10.2016 року було скасовано 10.07.2019 року за нововиявленими обставинами та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу в сумі 25 174 863,39 грн. задоволено та стягнуто його з останньої на користь ОСОБА_1 ..

Ухвалюючи дане рішення, суд виходив з того, що отримані ОСОБА_2 кредитні кошти (зобов`язання якого виконав ОСОБА_1 як поручитель), були витрачені в інтересах сім`ї - подружжя ОСОБА_3 , унаслідок чого у ОСОБА_3 виник солідарний обов`язок зі сплати ОСОБА_1 суми боргу.

Наслідком указаного судового рішення дійсно є законність вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 щодо стягнення з неї 3 % процентів річних та інфляційних втрат як з солідарного боржника.

Проте, зазначене судове рішення було скасовано Київським апеляційним судом 23.01.2020 року, при чому не з підстав того, що кредитні кошти отримані ОСОБА_2 були використані не в інтересах сім`ї, а з підстав відсутності солідарного обов`язку ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 , пославшись при цьому на правові висновки Верховного Суду, які висловлені останнім щодо солідарних зобов`язань у справах про страхування, відшкодування шкоди, завданої джерелом, підвищеної небезпеки, про розірвання інвестиційних договорів, а не із сімейних правовідносин.

При цьому, як убачається із постанови Київського апеляційного суду від 23.01.2020 року, ухваленого в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу в сумі 25 174 863,39 грн., скасувавши рішення суду першої інстанції, апеляційний суд обставин використання в інтересах сім`ї кредитних коштів, отриманих ОСОБА_2 , не перевіряв, хоча вказана обставина була встановлена судом першої інстанції.

Зважаючи на ту обставину, що на даний час відсутнє судове рішення, яким би була установлена солідарна відповідальність ОСОБА_3 по боргу свого чоловіка ОСОБА_2 , то правові підстави покладати на неї солідарний обов`язок щодо сплати 3 % процентів річних та інфляційних втрат, відсутні.

З наведених підстав аргументи апеляційної скарги ОСОБА_1 з указаного питання, на увагу не заслуговують.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції уважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в стягненні 3 % процентів річних та інфляційних втрат з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 та у вказаній частині постановити нове, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 3 134 721 грн. 92 коп., інфляційні втрати в розмірі 22 307 164 грн. 92 коп., розподіливши судові витрати відповідно до ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 квітня 2019 року скасувати в частині відмови у позовних вимогах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат та постановити нове судове рішення.

Стягнути з ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) 3 % річних у розмірі 3 134 721 грн. 92 коп., інфляційні втрати в розмірі 22 307 164 грн. 92 коп. та судові витрати в розмірі 9 235,00 грн..

У решті рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: А. О. Чобіток

Судді : О. В. Немировська

Т. І.Ящук