Постанова

Іменем України

12 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 357/12495/17-ц

провадження № 61-7189св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: Виконавчий комітет Білоцерківської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_5 ,

третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_5 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 листопада 2018 року у складі судді Ярмола О. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року у складі колегії суддів: Українець Л. Д., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до Виконавчого комітету Білоцерківської міської ради (далі - ВК Білоцерківської МР), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_5 , третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради, про визнання свідоцтва про право власності на житло недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Свої позовні вимоги позивачі обґрунтовували тим, що 13 травня 1977 року ОСОБА_7 на сім`ю у складі з п`яти осіб виданий ордер № 763 серії БЦ на заселення у квартиру АДРЕСА_1 . 25 серпня 1994 року ВК Білоцерківської МР прийнято рішення № 256 «Про передачу в особисту власність державних квартир, які мають надлишкову загальну площу громадянам міста». Відповідно до пункту 2.13 ОСОБА_7 на сім`ю з двох осіб передано в особисту власність, з умовою доплати за надлишкову загальну площу, квартиру АДРЕСА_1 . Після здійснення доплати вартості надлишкової площі в сумі 264 250,00 крб на підставі рішення ВК Білоцерківської МР, сім`ї Іванченків видано свідоцтво на право власності на житло від 25 серпня 1994 року № 9524. Свідоцтво належно зареєстроване в МБТІ, ОСОБА_7 і ОСОБА_1 стали співвласниками вказаного нерухомого майна - спільна часткова по 1/2 частини у кожного. У 2011 року власники квартири переїхала тимчасово мешкати у приватний будинок у с. Слобідка Бахмацького району Чернігівської області, а свою квартиру здали в оренду, уклавши відповідні договори з наймачами. 01 лютого 2017 року в телефонній розмові з сусідкою дізналися, що в ніч із 18 на 19 січня 2017 року невідомі особи виносили з їхньої квартири речі, а пізніше чужі особи представилися новими власниками цієї квартири. 02 лютого 2017 року ОСОБА_2 подав до правоохоронних органів заяву про вчинення злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах або організованою групою, відомості по якій внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань та триває кримінальне досудове розслідування, встановлено підроблення документів, що стали підставою для незаконного відчуження квартири.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , з урахуванням уточнених вимог, просили визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 31 січня 1994 року № 7262 на ім`я ОСОБА_3 та витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 , скасувати державну реєстрацію ОСОБА_5 та зареєструвати за ними право власності.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним свідоцтво на право власності на житло від 31 січня 1994 року № 726, видане ВК Білоцерківської міської ради народних депутатів Київської області на квартиру АДРЕСА_1 , на ОСОБА_3 Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_1 вказану квартиру, скасувавши державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 . Зареєстровано за ОСОБА_2 право власності на 3\8 частини квартири, а за ОСОБА_1 право власності на 5\8 частини. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що на підставі підробленого свідоцтва про право власності на житло від 31 січня 1994 року № 7262 на квартиру АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 відчужив квартиру ОСОБА_8 Через дванадцять днів після попереднього правочину, тобто, 10 січня 2017 року, ОСОБА_8 уклав договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_9 , яка 24 січня 2017 року уклала договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_4 .

Постановою Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалою слідчого судді Білоцерківського міськрайонного суду Київської області Бобкової Н. В. від 10 лютого 2017 року, зміненою ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 лютого 2017 року, на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_4 , накладено арешт із визначенням заборони відчуження арештованого майна. ОСОБА_4 достеменно знав про наявність арешту та заборони відчуження арештованого майна, накладеного рішенням суду, що набрало законної сили, але при цьому, 12 травня 2017 року уклав договір дарування вказаної квартири на користь своєї малолітньої дочки ОСОБА_5 , 2011 року народження. Оскільки ОСОБА_1 є спадкоємцем свого померлого чоловіка ОСОБА_7 на 1/8 частини спадкового майна, а ОСОБА_2 є спадкоємцем за заповітом померлого батька ОСОБА_7 на 3/8 частини спадкового майна, суд дійшов правильного висновку про визнання за ОСОБА_1 5/8 частини, а ОСОБА_2 3/8 частини спірної квартири.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи

У квітні 2019 року ОСОБА_4 , який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_5 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що органом приватизації квартиру передано в особисту, приватну, власність ОСОБА_7 . У свідоцтві про право власності на житло від 25 серпня 1994 року № 9524 не міститься інформації, на праві якої саме спільної власності належить Іванченкам квартира. У суді першої інстанції співвідповідачем мала бути і мати малолітньої обдаровуваної особи - ОСОБА_6 . У зв`язку з тим, що процесуально відповідачів визначає позивач (позивачі), суд першої інстанції мав роз`яснити позивачеві (позивачам) необхідність у залученні до участі у справі у якості співвідповідача матері малолітньої дитини. Малолітня ОСОБА_5 заволоділа квартирою законно, на правовій підставі, якою є договір дарування квартири від 12 травня 2017 року, який не визнаний недійсним. У матеріалах судової справи відсутня постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

У квітні 2019 року ОСОБА_6 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_5 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що суд не залучив її як співвідповідача у справі.

У травні 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 подали відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що для забезпечення представництва малолітнього до участі у справі достатньо залучення одного з батьків. Вчиняючи правочин дарування спірного нерухомого майна, ОСОБА_4 достеменно знав про факт порушення кримінальної справи щодо шахрайського заволодіння спірною квартирою та про те, що рішенням суду йому заборонено відчужувати це нерухоме майно. Визнання недійсними всіх «проміжних» та останнього правочинів у цій ситуації не вимагається, оскільки ці правочини автоматично є нікчемними. Судами достовірно встановлено, що вони не можуть оформити свої спадкові права на спірну квартиру в органах нотаріату, оскільки порушене кримінальне провадження та існує спір щодо майна, який вирішується в судовому порядку.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

Згідно з ордером № 763 серії БЦ, виданого на підставі рішення Білоцерківського міськвиконкому від 10 травня 1977 року за № 272, ОСОБА_7 із сім`єю з п`яти осіб заселений у квартиру АДРЕСА_1 .

25 серпня 1994 року ВК Білоцерківської МР прийнято рішення № 256 «Про передачу в особисту власність державних квартир, які мають надлишкову загальну площу громадянам міста», відповідно до пункту 2.13 якого, ОСОБА_7 на сім`ю з двох осіб, член сім`ї - ОСОБА_1 , передано в особисту власність, з умовою доплати за надлишкову загальну площу, квартиру АДРЕСА_1 .

Після здійснення подружжям Іванченків доплати вартості надлишкової площі помешкання в сумі 264 250,00 крб, на підставі вказаного рішення їм видано свідоцтво на право власності на житло від 25 серпня 1994 року № 9524 на квартиру АДРЕСА_1 . Свідоцтво зареєстроване в МБТІ у реєстровій книзі № 94р. № 10881.

29 грудня 2016 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_8 (покупець) укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Другої білоцерківської міської державної нотаріальної контори Приймак А. П. Згідно з умовами договору, квартира належала продавцю ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 31 січня 1994 року № 7262, яке в свою чергу видане на підставі рішення ВК Білоцерківської міської ради народних депутатів Київської області від 31 січня 1994 року № 10 або № 80 (номер вказано нечітко).

Разом з тим згідно з відповіддю архівного відділу Білоцерківської міської ради від 09 жовтня 2017 року № 95/06-03 у рішенні ВК Білоцерківської міської ради народних депутатів від 31 січня 1994 року № 10 «Про передачу в особисту та спільну власність державних квартир громадянам міста» та в рішенні ВК Білоцерківської міської ради народних депутатів від 31 січня 1994 року № 80 «Про зміну величини часток у користуванні житловими будинками, які належать співвласникам» відомостей щодо видачі свідоцтва про право власності на житло від 31 січня 1994 року № 7262 на квартиру АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_3 не виявлено.

Зарезультатами експертизи, проведеної під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, встановлено факт підробки вказаного свідоцтва, що підтверджується висновком технічної та почеркознавчої експертизи від 02 серпня 2017 року № 8-4\1525.

10 січня 2017 року ОСОБА_8 уклав договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_9 , яка 24 січня 2017 року відчужила спірну квартиру за договором дарування ОСОБА_4 .

Ухвалою слідчого судді Білоцерківського міськрайонного суду Київської області Бобкової Н. В. від 10 лютого 2017 року, зміненою ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 лютого 2017 року, на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_4 , накладено арешт із визначенням заборони відчуження арештованого майна.

12 травня 2017 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування, подарував квартиру своїй доньці ОСОБА_5 .

Нормативно-правове обґрунтування

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК Україницивільні права та обв`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.

У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб`єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.

Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об`єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.

Вектори конкуруючих прав є однонаправленими і паралельними - права належать одній особі і спрямовані на задоволення одного й того ж самого інтересу. Задоволенням однієї з цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, так як уявлялося неприпустимим двічі задовольняти один і той же інтерес.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Очевидно, що, якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним.

У окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю як відчужувачів спірної речі).

Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

Прикметно зазначити, що застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна, яке може бути витребувано у них у порядку реституції. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК Українизалежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини першої статті 388 ЦК Українизастосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Оскільки добросовісність набуття майна можлива лише тоді коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, наслідком правочину, здійсненого з таким порушенням, є не двостороння реституція, а витребування майна із незаконного володіння (віндикація). Отже, право особи, яка вважає себе власником майна, підлягає захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із використанням правового механізму, встановленого статтею 388 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Установивши, що квартира АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_7 та ОСОБА_1 , відчужена на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , який уклав договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_9 , яка 24 січня 2017 року відчужила спірну квартиру ОСОБА_4 , який 12 травня 2017 року подарував її своїй доньці ОСОБА_5 , суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про витребування квартири з чужого незаконного володіння у порядку статті 388 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , правонаступником якого у зв`язку із смертю є ОСОБА_2 , як власники наділені правом витребувати своє майно без визнання за рішенням суду усіх правочинів вчинених щодо цього майна недійсними, так як це майно вибуло із володіння ОСОБА_7 та ОСОБА_1 не з їхньої волі іншим шляхом на підставі підробленого свідоцтва про право власності на житло від 31 січня 1994 року № 7262 на квартиру, виданого на ім`я ОСОБА_3 , що підтверджується відповідною експертизою, проведеною у кримінальній справі.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що спірне нерухоме майно вибуло із власностіОСОБА_7 та ОСОБА_1 , у тому числі ОСОБА_2 як спадкоємця після смерті ОСОБА_7 , поза їхньою волею, що підтверджено належними та допустимими доказами, унаслідок чого вони мають право на витребування цього майна із чужого незаконного володіння.

Ефективність обраного позивачами, які не мали волевиявлення на укладення оспорених правочинів, способу захисту своїх прав не викликає обґрунтованих сумнівів.

Твердження заявників про те, що до участі у розгляді справи суд повинен був залучити ОСОБА_6 як матір останнього набувача квартири - малолітньої ОСОБА_5 , є безпідставними, оскільки закон не вимагає обов`язкової участі обох батьків як законних представників малолітньої особи у розгляді справи. При цьому крім батька ОСОБА_5 - ОСОБА_4 до участі у розгляді справи залучено Службу у справах дітей Білоцерківської міської ради, а отже, відсутні підстави вважати, що суди першої та апеляційної інстанції порушили права малолітньої дитини та норми процесуального права.

Доводи ОСОБА_4 про те, що малолітня ОСОБА_5 заволоділа квартирою законно, на правовій підставі, якою є договір дарування квартири від 12 травня 2017 року, який не визнаний недійсним, не заслуговують на увагу суду, оскільки договір дарування укладений з порушенням закону, адже на момент укладення спірного договору діяла заборона на відчуження квартири АДРЕСА_1 ,на підставі ухвали Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 лютого 2017 року, зміненою ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 лютого 2017 року, а тому дарувальник діяв недобросовісно, відчужуючи вказане майно.

ОСОБА_4 оскаржував ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 лютого 2017 року, тобто знав про обмеження щодо розпорядження цим майном, а отже, такий правочин суперечить інтересам держави і суспільства, які полягають у дотримання конституційного принципу обов`язковості судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Доводи касаційних скарг, які значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції, не свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявниками у касаційних скаргах; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами першої та апеляційної інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Інші доводи касаційних скарг є аналогічними тим доводами, які були викладені в апеляційній скарзі та перевірялися судом апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду цього спору.

Таким чином, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 листопада 2018 рокута постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик