Дата документу 06.02.2020 Справа № 335/188/19

Запорізький Апеляційний суд

ЄУН 335/188/19Головуючий у 1-й інстанції Рибалко Н.І.

Пр. № 22-ц/807/292/20Суддя-доповідач Гончар М.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2020 року                                        м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді (судді-доповідача)        Гончар М.С.

суддів                                Маловічко С.В., Подліянової Г.С.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 жовтня 2019 року у справі за позовом Концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води

ВСТАНОВИВ:

У січні 2019 року Концерн «МТМ» звернувся до суду із вищезазначеним позовом (а.с.3-4), в якому просив стягнути з відповідача заборгованість за надані послуги у період з 01.04.2015 року по 31.03.2018 року з централізованого опалення та постачання гарячої води у житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . у розмірі 11187,61 грн., а також судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1762,00 грн.

В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено суддю першої інстанції Рибалко Н.І. (а.с. 18).

Ухвалою суду першої інстанції від 01.02.2019 року (а.с. 21) відкрито спрощене позовне провадження у цій справі з повідомленням учасників справи.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 жовтня 2019 року (а.с. 60-63) позовні вимоги Концерну «МТМ» у цій справі задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «МТМ» заборгованість за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води у розмірі 3920,36 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «МТМ» витрати по сплаті судового збору у розмірі 617,40 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції в частині, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, відповідач ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі (а.с. 67-72) просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, стягнути Концерну «МТМ» понесені судові витрати в суді першої та апеляційної інстанції.

В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено колегію суддів Запорізького апеляційного суду: головуючого суддю (суддю-доповідача) Гончар М.С., суддів Подліянову Г.С. та Маловічко С.В. (а.с. 76).

Ухвалою апеляційного суду апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито (а.с. 77).

Ухвалою апеляційного суду дану справу призначено до апеляційного розгляду без повідомлення учасників справи в порядку ст. 369 ч. 1 ЦПК України (а.с. 80).

За змістом ст. 7 ч. 13 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Позивач Концерн «МТМ» подав апеляційному суду відзив на вищезазначену апеляційну скаргу відповідача у цій справі (а.с. 82-96).

В силу вимог ст. 371 ч. 1 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

Проте, має місце відповідне навантаження судді-доповідача та колегії суддів (в Запорізькому апеляційному суді замість 40 суддів за штатом фактично працює 18 суддів).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Встановлено, що позивач Концерн «МТМ» із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції у цій справі, у тому числі в частині відмови у задоволенні його позовних вимог у цій справі, не оскаржував.

Відповідач ОСОБА_1 фактично оскаржує рішення суду першої інстанції у цій справі лише в частині задоволених позовних вимог Концерну «МТМ».

Таким чином, апеляційний суд переглядає законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у цій справі лише в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 і лише в частині, яка є предметом апеляційного оскарження, - в частині задоволених позовних вимог позивача Концерну «МТМ».

У разі, якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскаржуємої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується (постанова Верховного Суду від 03.10.2018 року у справі № 186/1743/15-ц).

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно із ст. 258 ч. 1 п. 2, 3 ЦПК України судовими рішеннями є рішення, постанови.

За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу.

Встановлено, що суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги позивача частково у цій справі, керувався ст. ст. 12, 81, 141, 223, 259, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України та виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог позивача у цій справі в частині їх задоволення.

Оскільки, відповідно до ст. 124 ч. 2 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносин, що виникають у державі.

Згідно із ст. 6 п. 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. ст. 12, 13 ЦПК України суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності, цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із ст. ст. 76, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Судом першої інстанції встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Як встановлено із відповіді Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 28.01.2019 року №01-71/0613 – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 22.02.1978 року по теперішній час.

Згідно із інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майно, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_2 – 1/2 частка власності, ОСОБА_1 – 1/2 частка власності.

Відповідач ОСОБА_1 , як споживач, отримує послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, які надаються Концерном «МТМ» за адресою: АДРЕСА_1 , відкрито особовий рахунок НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 .

Відповідач зареєстрований, є власником 1/2 частки квартири та проживає у вказаній квартирі, отримує, як споживач, послуги з теплопостачання, які надаються Концерном «МТМ».

Що стосується заперечень відповідача щодо неукладення договору, то суд першої інстанції виходив з такого.

Концерн «МТМ» включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та є юридичною особою.

Відповідно до п. 2.1 Статуту концерну «Міські теплові мережі», затвердженого розпорядженням Запорізького міського голови №99р від 08.04.2013 року, основною метою діяльності концерну «МТМ» є здійснення виробничо-технічної діяльності, спрямованої на надійне та безперебійне забезпечення споживачів тепловою енергією, одержання прибутку для здійснення діяльності концерну та задоволення на його основі соціально-економічних інтересів трудового колективу концерну.

Згідно із п. 1 Правил про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 року № 630, з наступними змінами та доповненнями, ці Правила регулюють відносини між суб`єктом господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг(виконавець) і фізичною та юридичною особою(споживач), яка отримує або має намір отримувати послуги з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення.

Послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання відносяться до комунальних послуг.

Пунктом 18 «Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення», затверджених Постановою КМУ від 21.07.2005 р. за № 630 (надалі-Правила) зазначено, що розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим місяцем.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки, регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

Суб`єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень, будинків, споруд, житлових комплексів або комплексів будинків і споруд (стаття 1, частина друга статті 3, стаття 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (у редакції на момент виникнення правовідносин).

Згідно із ч. 1 ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (у редакції на момент виникнення правовідносин) залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Хоча у ч. 1 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (у редакції на момент виникнення правовідносин) й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини другої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений п. 5 ч. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (у редакції на момент виникнення правовідносин) обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції не брав до уваги твердження відповідача, як підставу для відмови у позові, те, що договір не було укладено, оскільки відсутність укладеного між сторонами договору не виключає можливості стягнення з споживача на користь теплопостачальній організації вартості послуг з теплопостачання, оскільки між сторонами склалися фактичні договірні відносини.

Щодо твердження відповідача про невірний розрахунок заборгованості та недоведеність Концерном «МТМ» своїх позовних вимог у заявленому розмірі за період з 27.04.2016 року по 31.03.2018 року через її економічну необґрунтованість, то суд першої інстанції виходив з такого.

Відповідно до довідки щодо заборгованості за надані послуги централізованого опалення та постачання гарячої води:

- нараховано за період з 01.04.2015 року по 31.03.2018 року: 35040,90 грн.;

- загальна сума оплат: 12593 грн.;

- субсидія: 12593,29 грн.

- заборгованість за період з 01.04.2015 року по 31.03.2018 року складає 11187,61 грн.

У відзиві відповідач посилається на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.03.2019 року у справі №826/9665/16 про визнання протиправною на нечинною постанови КМУ №315 від 27.04.2016 року «Про внесення змін до постанови КМУ від 01.10.2015 року №758» з моменту її прийняття, а саме з 27.04.2016 року, як підставу для недоведеності Концерном «МТМ» своїх позовних вимог у заявленому розмірі за період з 27.04.2016 року по 31.03.2018 року через її економічну необґрунтованість.

Суд першої інстанції враховував, що згідно із ст. ч. 2 статті 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (у редакції на момент виникнення правовідносин) передбачено, що ціни/тарифи на комунальні послуги формуються і затверджуються національними комісіями, що здійснюють державне регулювання у відповідних сферах відповідно до їхніх повноважень, визначених законом.

Плата за комунальні послуги (централізоване опалення, централізоване постачання гарячої води) береться за затвердженими постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг в установленому поряду тарифами та вноситься щомісячно.

Тобто, на момент отримання, споживання з 01.04.2015 року по 31.03.2018 року житлово-комунальних послуг, ціна цих послуг була визначена за чинними тарифами, оскільки відомості про скасування тарифів відповідачем не надано та судом першої інстанції не встановлено.

Виходячи з вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що твердження відповідача про необґрунтованість тарифів не заслуговує на увагу, як і розрахунок наданий відповідачем, так як він наведений без належного обґрунтування, оскільки не зазначено відповідачем, з яких джерел відповідачем отримано вихідні дані для подальшого розрахунку та сам метод (формули) розрахунку, зазначено і у розрахунку про «вірогідність», що само по собі ставить під сумнів розрахунок, який передбачає точність та чіткість.

Разом з тим, відповідач просив застосувати строк позовної давності до вимог позивача.

Відповідно до ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із ч. ч. 1,5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до ч. ч. 3,4,5 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

29.12.2018 року засобами поштової кореспонденції року Концерн «МТМ» звернувся з цим позовом до суду.

Враховуючи вказану дату звернення позивача з цим позовом до суду, то суд першої інстанції вважав, що позивач має право на стягнення заборгованості в межах 3-х річного строку позовної давності, тобто з грудня 2015 року.

Отже, вирішуючи питання про розмір заборгованості за надані послуги за період з грудня 2015 року по березень 2018 року, суд першої інстанції врахував, що за вказаний період відповідачу були надані послуги на суму 31694,01 грн., відповідачем була внесена плата за отримані послуги у розмірі 12593,29 грн., субсидія складає 11260,00 грн., а тому розмір заборгованості за від`ємним значенням за вказаний період складає 7840,72 грн.

Разом з тим, у відзиві відповідач порушує питання про безпідставність вимог позивача про стягнення з відповідача всієї суми заборгованості, посилаючись на те, що відповідач є власником 1/2 частини квартири за адресою надання послуг і несе відповідальність тільки відповідно до своєї частки.

Суд першої інстанції враховував, що згідно інформації у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_2 – 1/2 частка власності, ОСОБА_1 – 1/2 частка власності.

Також суд першої інстанції врахував, що згідно зазначеної інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно, в полі «причина відсутності коду» щодо ОСОБА_2 зазначено, що особа померла.

Відповідач у відзиві який подано до суду першої інстанції посилається на те, що не є спадкоємцем.

Згідно із положеннями ст. 81 ЦПК України - докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд першої інстанції прийняв до уваги, що позивач звернувся до суду з позовом тільки до ОСОБА_1 , з клопотанням про витребування інформації щодо спадкоємців після померлого ОСОБА_2 до суду не звертався, суду відомостей про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_2 позивачем не надано.

Виходячи з викладеного, суд першої інстанції прийняв до уваги, положення ст. 360 ЦК України, відповідно до яких співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

Стаття 541 ЦК України визначено, що солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власність зобов`язує.

Ст. 322 ЦК України передбачено, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, враховуючи зазначені положення закону, суд першої інстанції дійшов висновку, що кожен з співвласників відповідно до своєї частки повинен окремо нести відповідальність і заборгованість підлягає стягненню з кожного в частках.

Оскільки, відповідач ОСОБА_1 є власником 1/2 частки квартири за адресою АДРЕСА_1 , а розмір заборгованості за надані позивачем послуги за період з грудня 2015 року по березень 2018 року (у межах строку позовної давності) складає 7840,72 грн., то з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість у розмірі 3920,36 грн., що відповідає рівню відповідальності відповідно до її частки власності.

При вищевикладених обставинах, аналізуючи зібрані у справі докази, кожний окремо та всі в сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню у розмірі 3920,36 грн.

Апеляційний суд погоджується із такими висновками суду першої інстанції, вважає їх правильними, а рішення суду першої інстанції в частині, яка є предметом апеляційного оскарження, таким, що ухвалено із додержанням вимог закону, є правильним та законним.

Ст. 263 ЦПК України містить вимоги щодо законності і обґрунтованості судового рішення, а ст. 264 ЦПК України – питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.

Рішення суду першої інстанції в частині, яка є предметом апеляційного оскарження, вимогам ст. ст. 263-264 ЦПК України у цій справі відповідає.

Доводи апеляційної скарги відповідача  ОСОБА_1 є такими, що дублюють доводи заперечень відповідача проти позову позивача у цій справі, яким суд першої інстанції надав належну оцінку, з якою погоджується апеляційний суд.

Ці доводи не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції у цій справі в частині, яка є предметом апеляційного оскарження, а лише відображають позицію ОСОБА_1 , як відповідача у цій справі, яку вона вважає єдино вірною та можливою.

В силу вимог ст. 319 ч. 4 ЦК України власність зобов`язує.

Суд першої інстанції розглянув дану справу в частині, яка є предметом апеляційного оскарження, з додержанням вимог ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку з дотриманням вимог ст. 89 ЦПК України.

За змістом якої: «Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; ж одні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності; с уд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 12 ч. 3 ЦПК України).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 81 ч. 6 ЦПК України).

Підстави для звільнення від доказування відповідача ОСОБА_1 , передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі в частині, яка є предметом апеляційного оскарження, відсутні.

Апеляційний суд на виконання вимог ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів та вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ст. 367 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 367 ч. 3 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Проте докази, передбачені ст. 367 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні, і зокрема відповідачем апеляційному суду не надані.

Згідно із ст. 376 ч. 3 ЦПК України передбачені порушення норм процесуального судом першої інстанції, які є обов`язковою підставою для скасування або зміни рішення.

В силу вимог ст. 376 ч. 2 ЦПК України лише порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, можуть бути підставою для скасування або зміни рішення.

Встановлено, що у цій справі відсутні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення, а також відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення по суті цієї справи в частині, яка є предметом апеляційного оскарження.

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції в частині, яка є предметом апеляційного оскарження, є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України.

Крім того, судом першої інстанції правильно, з додержанням вимог ст. 141 ЦПК України у цій справі було вирішено питання про розподіл між сторонами понесених судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції.

За таких обставин, апеляційний суд не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі в частині, яка є предметом апеляційного оскарження, або ж його зміни.

В іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалось та апеляційним судом не переглядалось.

Крім того, в силу вимог ст. 141 ЦПК України у разі відмови відповідачу у задоволенні її вищезазначеної апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у цій справі, остання не має права на компенсацію за рахунок позивача будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом.

Однак встановлено, що відповідач ОСОБА_1 (а.с. 72 зворот) в силу вимог закону була звільнена від сплати судового збору при подачі вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційного суду у цій справі.

Керуючись ст. ст. 7, 12-13, 81-82, 89, 141, 367-369, 371-372, 374-375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 жовтня 2019 року у цій справі в частині, яка є предметом апеляційного оскарження, залишити без змін.

В іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалось і апеляційним судом не переглядалось.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в частині, яка була предметом апеляційного перегляду, безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Повний текст постанови апеляційним судом у цій справі складений 06.02.2020 року.

Головуючий суддяСуддяСуддя

Гончар М.С. Маловічко С.В.Подліянова Г.С.