ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 531/479/18 Номер провадження 22-ц/814/461/20Головуючий у 1-й інстанції Косик С. М. Доповідач ап. інст. Лобов О. А.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2020 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Лобов О.А.,

судді: Дорош А.І., Триголов В.М.

за участю секретаря судового засідання Ачкасової О.Н.

розглянув в порядку письмового провадження без виклику учасників в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою  ОСОБА_1 на рішення Машівського районного суду Полтавської області від 07 листопада 2019 року (час ухвалення судового рішення з 11:00:36 год. до 13:15:16 год.; дата виготовлення повного тексту судового рішення – 12 листопада 2019 року) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, апеляційний суд

                                     В С Т А Н О В И В:

У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість за договором позики в сумі 50 000 грн., проценти за користування позикою в сумі 56 759,71 грн., а всього кошти на загальну суму 106 759,71 грн.; забезпечити позов шляхом накладення арешту на земельну ділянку, що належить ОСОБА_1 .

В обґрунтування вказаного позову посилався на те, що всупереч письмовій угоді, укладеній між сторонами 14 квітня 2008 року, відповідач на пред`явлену вимогу не повернув позичені кошти у десятиденний строк.

Ухвалою Карлівського районного суду Полтавської області від 05 квітня 2018 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову.

Рішенням Машівського районного суду Полтавської області від 07 листопада 2019 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 14 квітня 2008 року в сумі 102 779 грн. 57 коп.

В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судового збору.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального і матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначається, що суд першої інстанції при вирішенні спору по суті дав неправильну оцінку фактичним обставинам і доказам, долученим у справу, а тому зробив помилковий висновок про існування між сторонами боргових зобов`язань.

Зокрема, суд не звернув увагу на письмові пояснення відповідача в іншій цивільній справі, а також письмові докази (розписку від 14 квітня 2008 року, довіреність від того ж числа), якими, на переконання відповідача, достеменно підтверджується, що між сторонами насправді відсутні боргові зобов`язання, а реально існували інші домовленості, а саме щодо передачі позивачу у користування земельної ділянки, що належить відповідачу.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Ткачов В.В., представник ОСОБА_2 , посилаючись на безпідставність доводів апеляційної скарги і заперечень відповідача на позов, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В обґрунтування заперечень у відзиві наведені фактичні обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, а також викладені доводи на спростування тверджень відповідача про існування між сторонами інших правовідносин, на приховання яких начеб-то була написана розписка.

Апеляційний суд, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, приходить висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав:

Відповідно до п.1 ч.1 ст.371, ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що 14.04.2008 р. між позивачем та відповідачем укладений договір позики, оформлений письмовою розпискою, відповідно до якої відповідач взяв у борг у позивача готівкові кошти в сумі 50 000 грн., які зобов`язався повернути по першій вимозі протягом десяти днів після отримання такої вимоги (а.с.5, 49).

04.09.2017р. ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 з вимогою про повернення грошових коштів в сумі 102 779,57 грн. відповідно до боргової розписки від 14.08.2008 року (а.с.6-7).

Згідно копії повідомлення про вручення поштового відправлення вказана вимога отримана відповідачем 15.09.2017 року (а.с.9).

Як убачається з розрахунків позивача, сума пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за період з 14.04.2008 по 28.03.2018 року складає 56 759,71 грн. (а.с.7).

Згідно висновку експерта, проведеного на виконання ухвали Машівського районного суду Полтавської області від 14 травня 2019 року та ухвали Карлівського районного суду Полтавської області від 16 липня 2018 року, за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи №13064 від 30.07.2019 року підпис від імені ОСОБА_1 та рукописний текст у розписці від 14.04.2008 року виконаний ОСОБА_1 (а.с.163-171).

Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 27 червня 2019 року у справі №531/487/18, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Ланнівська МТС», третя особа – ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору оренди землі.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що отримання відповідачем позики у сумі 50 000,00 грн. підтверджується змістом розписки, а неповернення суми позики відповідачем підтверджується наявністю у позивача оригіналу боргової розписки; доводи відповідача про те, що договір позики укладений з метою приховання договору оренди землі і фактичної купівлі-продажу землі, не підтверджені належними і допустимими доказами.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з таких міркувань.

Спірні правовідносини врегульовані нормами параграфу першого глави 71 ЦК України («Позика»), а також нормами глави 16 ЦК України («Правочини»).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У відповідності до статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків.

Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.

       Стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють один правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір, виконав вимоги ст.89, ч.4 ст.263 ЦПК України, обґрунтовано врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справі   №6-63цс13), належним чином дослідив зміст наданої позивачем розписки у сукупності з іншими доказами у справі та виявив справжню правову природу укладеного договору – позика.

Заперечення відповідача проти позову і доводи апеляційної скарги зводяться до тверджень про те, що договір позики укладений під впливом обману зі сторони позивача і одночасно цей договір є удаваним, оскільки реально його сторони мали домовленість про передачу позивачу у користування земельної ділянки, що належить відповідачу.

Правочин, вчинений під впливом обману, і удаваний правочин відносяться до категорії оспорюваних правочинів, підстави їх недійсності є взаємовиключними, так як у межах удаваного правочину обидві його сторони діють свідомо, умисно, тоді як у випадку обману умисел виявляє лише одна сторона.

Відповідачем позовних вимог про недійсність договору позики не заявлено.

У підтвердження своїх заперечень про безгрошовість розписки відповідач посилається на докази, досліджені судом в іншій цивільній справі №531/487/18 за його позовом до ТОВ «Ланнівська МТС», третя особа – ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору оренди землі, а саме письмові пояснення  ОСОБА_1 , розписка від 14 квітня 2008 року, згідно якої  ОСОБА_1  отримав від  ОСОБА_2  50 000 грн. у рахунок орендної плати за користування земельною ділянко, доручення від 14 квітня 2008 року, видане ОСОБА_1  на ім`я  ОСОБА_2 , яким останнього уповноважено вчиняти дії з виготовлення документів на землю, обробітку земельної ділянки, тощо. 

Наведені докази були оцінені судом у справі №531/487/18 і судовими рішеннями встановлено, що ОСОБА_1 , видаючи довіреність ОСОБА_2 , діяв свідомо, переслідуючи свій інтерес на отримання орендної плати за користування належною йому земельною ділянкою, орендна плата була йому сплачена одноразово за його заявою (а.с.213-215).

Сам факт, що обидві розписки (і про передачу коштів позивачем у борг відповідачу, і про отримання відповідачем орендної плати наперед), довіреність оформлені в один день – 14 квітня 2008 року, не є достатнім для висновку про те, що ОСОБА_2 умисно ввів в оману ОСОБА_1 і насправді між сторонами виникли правовідносини щодо оренди землі.

Інших належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження обставин, які підлягають доказуванню у межах спірних правовідносин, відповідачем суду не надано.

Аналогічні висновки зроблені КЦС ВС у постанові від 14 серпня 2019 року у справі №195/1784/14-ц з подібними фактичними обставинами і відповідними правовідносинами.

       В апеляційній скарзі відсутні посилання на нові істотні обставини та відповідні докази, з якими процесуальне законодавство пов`язує можливість скасування чи зміни судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Зважаючи на встановлене, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність передбачених законом підстав для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.371, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Машівського районного суду Полтавської області від 07 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 03 лютого 2020 року.

     Головуючий суддя                                                    О. А.Лобов  

     Судді                                                                           А.І.Дорош

В.М. Триголов