ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2020 р.Справа № 520/8639/19

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: П`янової Я.В.,

Суддів: Зеленського В.В. , Чалого І.С. ,

за участю секретаря судового засідання Олійник А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.10.2019 року, головуючий суддя І інстанції: Єгупенко В.В., м. Харків, повний текст складено 30.10.19 року по справі № 520/8639/19

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

треті особи: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області , Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування індивідуального акту,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), треті особи: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області), Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - ГУ ДМС в Харківській області), в якому просив визнати протиправним та скасувати пункт 6 (п.п. 6.1-6.2) наказу Державної міграційної служби України № 165 від 31.05.2019 року "Про визнання недійсними деяких посвідок па постійне проживання" щодо скасування посвідки на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 30.10.2019 адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено.

Визнано протиправним та скасовано пункт 6 (п.п. 6.1-6.2) наказу Державної міграційної служби України № 165 від 31.05.2019 року "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання" щодо скасування посвідки на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470) на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768,40 грн.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ДМС України подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального права та процесуального права, а саме: абзацу 4 пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» Закону України «Про імміграцію», ст. ст. 6, 77, 90, 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що перевіркою матеріалів справи № 107190 встановлено, що 16.06.2003 позивач звернувся до ВГІРФО ГУМВС України в м. Києві з клопотанням щодо видачі йому посвідки на постійне проживання. При зверненні позивач надав довідку, що в період з 01.10.1991 по 14.05.1993 він працював у Житомирському ВАТ «Льонотекс» (довідка № 10/290 від 06.06.2003).

16.06.2003 керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві, на підставі заяви позивача, було прийнято рішення щодо документування позивача посвідкою на постійне проживання відповідно то абз. 4 п. 4 розд. V «Прикінцеві положення» Закону.

Проте, вищезазначене рішення було прийнято керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві з порушенням норм міграційного законодавства.

Так, відповідно до вказаної норми Закону, такими, що мають дозвіл на імміграцію, вважаються іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулись протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Закон України «Про імміграцію» набув чинності 07.08.2001.

На сьогодні строк, визначений абзацом четвертим пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» Закону, не продовжено.

Одночасно, відповідач зазначає, що заяви іноземців та осіб без громадянства про надання дозволу на імміграцію або видачу посвідки на постійне проживання, подані з 07.08.2001 до 07.02.2002, підлягали розгляду відповідно до вимог Закону, тобто його норми використовувалися як норми прямої дії.

Таким чином, з відповідною заявою громадянам СРВ необхідно було звернутись до 7 лютого 2002 року, оскільки з 8 лютого 2002 року іноземці вказаної категорії мали право отримати посвідку на постійне проживання виключно за умови наявності дозволу на імміграцію при наявності підстав, вичерпний перелік яких визначений частиною другою та третьою статті 4 Закону України «Про імміграцію». Вимоги до документів, необхідних для отримання дозволу на імміграцію та їх перелік, визначений статтею 9 Закону України «Про імміграцію».

Враховуючи, що позивач прибув на роботу по Угоді між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року та звернувся з питання видачі посвідки на постійне проживання в 2003 році, у нього були відсутні підстави для оформлення посвідки на постійне проживання відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» Закону.

Виходячи з викладеного, встановлено, що рішення про видачу посвідки на постійне проживання громадянину СРВ ОСОБА_1 прийнято з порушенням вимог Закону, та підлягають скасуванню відповідно до вимог п. 73 Порядку оформлення, наказом Голови ДМС України.

Згідно з пп. 8 п. 72 Порядку оформлення, посвідка, оформлена з порушенням вимог законодавства, вилучається, визнається недійсною та знищується.

В свою чергу, на думку відповідача, суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення обмежився лише викладенням основних положень позовної заяви, але не дав їм належної юридичної оцінки.

З огляду на викладене, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.10.2019 та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

ОСОБА_1 подав до суду відзив на апеляційну скаргу, вважає її доводи безпідставними, а рішення суду першої інстанції повністю законним та обґрунтованим, з підстав, наведених у судовому рішенні. Просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.10.2019 - без змін. Розгляд справи здійснювати за його відсутності.

Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні відповідно до приписів ст. 229 КАС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено при розгляді апеляційної скарги, що 16.06.2003 позивач звернувся до ВГІРФО ГУМВС України в м. Києві з клопотанням щодо видачі йому посвідки на постійне проживання з наданням довідки про роботу у Житомирському ВАТ "Льонотекс" у період з 01.10.1991 по 06.06.2003.

16.03.2003 УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві, на підставі заяви позивача, було прийнято рішення щодо документування ОСОБА_1 на постійне проживання на підставі Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".

Проте, Наказом Державної міграційної служби України від 31.05.2019 № 165, на підставі висновку ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області від 22.04.2019 стосовно громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 , видану УГІРФО ГУМВС України в м. Києві 22.11.2003.

Не погоджуючись з таким наказом відповідача, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірності оскаржуваного рішення.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову, виходячи з такого.

Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 1 Закону України від 22.09.2011 року №3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", посвідка на постійне проживання - це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Згідно з п. 1 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою КМУ від 25.04.2018 р. № 321 (далі - Порядок №321), посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Відповідно до п. 7 вищевказаного Порядку, обмін посвідки здійснюється у разі, зокрема, досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку.

Згідно з пунктом 4 Розділу V "Прикінцеві положення" України від 07.06.2001 року №2491-III "Про імміграцію" (далі - Закон №2491-ІІІ), вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну: іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону №2491-ІІІ, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.

Згідно з п. 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року №1983 (далі - Порядок №1983), питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Пунктами 22-23 Порядку №1983 встановлено, що для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону №2491-ІІІ, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Згідно з пунктом 24 Порядку №1983, рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону №2491-ІІІ. Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

Положенням пункту 2.12 розділу ІІ Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України 15.07.2013 № 681, раніше видана посвідка на постійне проживання скасовується та вилучається територіальним органом або підрозділом ДМС в разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону №2491-ІІІ.

Отже, підставою для вилучення у іноземця посвідки на постійне проживання в Україні є вмотивоване рішення компетентного органу про скасування раніше наданого дозволу на імміграцію.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у 1991 році прибув в Україну, з 01.10.1991 по 14.05.1993 працював по направленню на Житомирському ЗАТ "Льонотекс".

16.03.2003 УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві, на підставі заяви позивача, прийнято рішення щодо документування ОСОБА_1 на постійне проживання в Україні.

Видача вказаної посвідки на постійне проживання позивачу здійснювалась відповідно до абз.4 п.4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", згідно з яким вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 р. за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Зазначені підстави для видачі посвідки на постійне проживання були самостійно визнані міграційним органом та зазначені у висновку.

При цьому, при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні у 2003 році УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві проводив перевірку законності залишення позивача на постійне проживання на території України та керувався положеннями Закону №2491-ІІІ, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявив і надав посвідку на постійне місце проживання в Україні.

З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання, не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію.

Відповідачем у справі зазначені обставини не наводяться і документально не підтверджуються.

Щодо доводів апеляційної скарги відповідача про те, що ОСОБА_1 , всупереч абз.4 п. 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", звернувся після передбаченого законом шестимісячного терміну, та, що на момент звернення позивача положеннями законодавства України не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію, колегія суддів зауважує на таке.

Згідно з абз. 6 ст. 1 Закону України "Про імміграцію" (в редакції, чинній на момент видачі посвідки), посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Відповідно до п. 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 № 251, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".

Згідно з абз. 6 п.4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Тобто, з аналізу вказаної норми вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію, а тому позивач отримав посвідку на постійне проживання в межах законодавства.

Вказана позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 20.06.2018 року по справі №820/1208/16.

Колегія суддів зауважує на те, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув в Україну в 1991 році, а Закон України "Про імміграцію", прийнятий 07.06.2001 р., передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб`єкта владних повноважень.

Відповідно, позивачу, в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію, надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.

При наданні у 2003 році позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві проводило перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувалось положеннями Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Цією ж нормою Закону ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області обґрунтовує прийняття протилежного рішення - висновку від 22.04.2019 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянина СРВ ОСОБА_1 , в якому суб`єкт владних повноважень встановив, що рішення про видачу посвідки на постійне проживання в Україні громадянину СРВ ОСОБА_1 прийняте з порушенням вимог Закону та підлягає скасуванню відповідно до вимог п. 73 Порядку оформлення, наказом Голови ДМС України. Згідно з п.п. 8 п. 72 Порядку оформлення, посвідка, оформлена з порушенням вимог законодавства, вилучається, визнається недійсною та знищується.

Вказаний висновок разом з матеріалами справи про видачу посвідки на постійне проживання в Україні громадянина СРВ ОСОБА_1 надіслано до ДМС України для підготовки проекту наказу Голови ДМС України про скасування рішення щодо видачі посвідки на постійне проживання та визнання її недійсною.

Наказом Державної міграційної служби України від 31.05.2019 № 165, на підставі висновку ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області від 22.04.2019, стосовно громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 , видану УГІРФО ГУМВС України в м. Києві 22.11.2003, який став предметом розгляду даної справи.

В свою чергу, відповідно до положень ст. 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

При цьому, відповідачем не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством не було передбачено.

Разом з тим, приймаючи висновок, на підставі якого прийнято оскаржуваний наказ, ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області не було вказано жодної з підстав для скасування посвідки позивача на постійне місце проживання в Україні.

Вказана позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постановах від 11.07.2018 року по справі № 820/2244/16 та від 26.09.2018 року по справі №820/5777/16.

Окрім того, Порядок формування квоти імміграції, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання було затверджено Постановою Кабінету Міністрів України лише 26 грудня 2002 року, тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абз.4 п.4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".

Колегія суддів вважає необґрунтованими і посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що з 08.02.2002 р., тобто після спливу законодавчо встановленого шестимісячного терміну для звернення з заявами про видачу посвідок на постійне проживання, норма абз.4 п.4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" втратила чинність, оскільки жодним законом ця норма скасована не була, що свідчить про відсутність підстав вважати протилежне.

Зазначена позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 29.03.2018 року по справі № 820/1881/17

Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що оскаржуваний наказ ДМС України в частині, що стосується позивача, прийнятий з порушенням вимог ст. 2 КАС України, а саме: без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, адже позивач проживає на території України і органом, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень, підтверджувалась законність перебування іноземця в Україні; без урахування принципу пропорційності, тобто при прийнятті рішення мала місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване рішення та дії, та інтересами позивача, адже орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень, підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання посвідки на постійне проживання.

Таким чином, оскаржуваний наказ ДМС України в частині, що стосується позивача, є протиправним, а тому підлягає скасуванню.

Крім цього, оцінюючи наведені сторонами доводи, колегія суддів виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи відповідача, наведені у відзиві на позов, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.

Колегія суддів зазначає, що право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Як вбачається з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В даному випадку відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірність рішення, що оскаржується.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги є безпідставними, не впливають на правомірність висновків суду, оскільки в апеляційній скарзі зазначено лише те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, підлягає скасуванню у зв`язку із ненаданням судом належної правової оцінки обставинам справи та невірним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Зміст апеляційної скарги, який повністю дублює заперечення на позов, подані до суду першої інстанції, містить виключно суб`єктивне бачення апелянта обставин справи, які розглянуто судом першої інстанції та надано належну правову оцінку, інших обґрунтувань в апеляційній скарзі наведено не було.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.10.2019 року по справі № 520/8639/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Я.В. П`янова

Судді В.В. Зеленський І.С. Чалий

Повний текст постанови складено 03.02.2020 року