Постанова

Іменем України

09 січня 2020 року

м. Київ

справа № 559/8/18

провадження № 61-7274св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 07 грудня 2018 року у складі судді Ральця Р. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 березня 2019 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Гордійчук С. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

03 січня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом від 20 травня 2003 року.

Вказувала, що в будинку проживають та зареєстровані вона та відповідачі, а саме її син ОСОБА_4 , невістка ОСОБА_2 та онука ОСОБА_3 .

З початку 2017 року відповідачі чинять перешкоди їй в користуванні житлом, виганяють з нього та викидають її речі. З приводу цього вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів.

З 2018 року вона змушена проживати в своїх родичів, оскільки відповідачі не пускають її в будинок.

З урахуванням заяви про зміну предмета позову просила суд виселити відповідачів з будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 07 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 06 березня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано доведеністю того, що відповідачі чинять перешкоди у користуванні ОСОБА_1 її майном, обмежили їй доступ до майна, не підтримують будинок у належному стані.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення суду першої та постанову апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 07 грудня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 березня 2019 року залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення копії цієї ухвали.

21 травня 2019 року (відповідно до відмітки на поштовому конверті) недоліки касаційної скарги усунуто.

Одночасно ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з заявою про відмову від касаційної скарги на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 07 грудня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 березня 2019 року.

Листом Верховного Суду роз`яснено ОСОБА_4 порядок відмови (відкликання) від касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у даній справі та витребувано її з Дубенського міськрайонного суду Рівненської області, зупинено виконання рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 07 грудня 2018 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 06 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

01 жовтня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Листом Верховного Суду повторно роз`яснено ОСОБА_4 порядок відмови (відкликання) від касаційної скарги.

06 грудня 2019 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з заявою про відкликання касаційної скарги на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 07 грудня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 березня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2019 року заяву ОСОБА_4 про відкликання касаційної скарги задоволено. Касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 07 грудня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 березня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням повернуто особі, яка її подала.

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 грудня 2019 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Сердюк В. В., Фаловська І. М.

Доводи осіб, які подали касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не правильно з`ясували обставини справи, не правильно встановили правовідносини, що склалися між сторонами. Вказують, що є членами сім`ї власника будинку. Зазначають, що іншого житла не мають, кошти на інше житло відсутні.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій залишити без змін. Вказує, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вже виселені та проживають у родичів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 травня 2003 року (а. с. 3).

Відповідно до довідки КП «Житловик» від 18 липня 2017 року № 6073 в будинку проживають та зареєстровані ОСОБА_1 (власник), ОСОБА_4 (син), ОСОБА_2 (невіста) та ОСОБА_3 (онука) (а. с. 7).

ОСОБА_1 протягом 2016 - 2018 років, неодноразово зверталась з заявами в Дубенське відділення поліції ГУ НП в Рівненській області щодо неправомірних дій свого синаОСОБА_4 , невістки ОСОБА_2 та онуки ОСОБА_3 (а. с. 34 - 35).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з пунктом 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Стаття 319 ЦК України визначає, що власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Права власника житлового будинку, квартири визначені статтею 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР, відповідно до яких передбачено право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів його сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Частиною четвертою статті 156 ЖК України передбачено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

На підставі статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Згідно частини першої статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 4 статті 31 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).

У пункті 36 вказаного рішення Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

Вирішуючи спір суди першої та апеляційної інстанцій не врахували наведені норми матеріального права та дійшли необґрунтованого висновку, що позивач надав належні та допустимі докази на підтвердження наявності підстав, передбачених законодавством, для виселення відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Рішення судів в частині виселення ОСОБА_4 в касаційному порядку не оскаржується, а тому не є предметом касаційного перегляду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 402, 409, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 07 грудня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 березня 2019 року в частині виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, скасувати і ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

В. В. Сердюк

І. М. Фаловська