Постанова

Іменем України

10 січня 2020 року

м. Київ

справа № 464/1405/15-ц

провадження № 61-38583св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Сихівського районного суду м. Львова, у складі судді Бойко О. М.,

від 08 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області, у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

від 02 травня 2018 року.

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2015 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_5 була їхньою матір`ю.

11 вересня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, відповідно до умов якого ОСОБА_5 передала у власність відповідача належну їй квартиру АДРЕСА_1 , а відповідач зобов`язалась надавати померлій довічне утримання у вигляді забезпечення грошовими ресурсами у розмірі 500 грн щомісячно та частково сплачувати комунальні послуги за квартиру. Вказували, що відповідач ніби-то надала померлій одноразове грошове утримання у сумі 25 тис. грн. Позивачі зазначали, що під час укладення спірного договору ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, оскільки їй було 83 роки, за останні

3-4 роки її психічний стан погіршився, вона почала втрачати пам`ять, піддаватися сторонньому впливу, брати участь у різного роду «акціях» та «розіграшах», а відтак не могла розуміти значення та наслідків укладення договору довічного утримання. Крім того, укладати спірний договір у ОСОБА_5 не було необхідності, оскільки вони повністю забезпечували мати усім необхідним. У січні 2015 року мати померла, після чого вони дізнались про укладений договір.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивачі просили суд визнати недійсним договір довічного утримання від 11 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 ; скасувати державну реєстрацію права власності відповідача на квартиру

АДРЕСА_1 .

Під час розгляду справи ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 08 червня 2017 року провадження у справі у частині вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 закрито.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 08 червня 2017 року узадоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, які б свідчили про те, що на момент укладення оспорюваного договору довічного утримання ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними. З огляду на зазначене, місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору довічного утримання недійсним.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 02 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 08 червня 2017 рокузалишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що судовими експертами було проаналізовано усі медичні документи про стан здоров`я ОСОБА_5 , показання допитаних у судовому засіданні свідків та інші письмові документи, які є в матеріалах справи та були надані у розпорядження експертів, експерти дали категоричні висновки по всіх поставлених на їх вирішення судом питаннях, сформувавши їх у три відповіді. Відсутність в описовій частині висновку експертизи відомостей про дату видачі та строк дії кваліфікаційних свідоцтв судових експертів не є підтвердженням недостовірності складеного ними висновку, оскільки судові експерти, які проводили експертизу, внесені до Державного реєстру атестованих судових експертів.Інших належних доказів, які б спростовували висновок експертів і яких було б достатньо для безспірного висновку про те, що ОСОБА_5 уклала оспорюваний договір в той момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивачем надано не було.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати оскаржені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди безпідставно відхилили клопотання позивача про призначення повторної посмертної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи, оскільки висновок експертизи від 17 березня 2017 року № 88 є недостатньо повним, не містить вичерпних відповідей на поставлене питання, викликає сумніви у його достовірності. Заявник вказував, що ОСОБА_2 є куратором Центру допомоги і соціального захисту пенсіонерів «Пенсіон», діяльність якої була предметом публікацій у засобах масової інформації, і якій надано негативну оцінку. Заявник вважає, що суди не дослідили належним чином докази у справі, які підтверджують неспроможність ОСОБА_5 в момент укладення правочину розуміти значення своїх дій і керувати ними.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

06 вересня 2018 року справу передано судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 вересня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , який діяв

від імені та в інтересах ОСОБА_2 , було укладено договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Іваненко Н. М., відповідно до умов якого ОСОБА_5 передала у власність ОСОБА_2 належну їй квартиру АДРЕСА_2 , а ОСОБА_2 зобов`язалась забезпечувати ОСОБА_5 утриманням довічно на умовах цього договору. Відповідно до пункту 10 договору перед підписанням цього договору ОСОБА_5 отримала від ОСОБА_2 одноразове грошове утримання у розмірі 25 тис. грн.

Із тексту договору слідує, що нотаріусом особу ОСОБА_5 встановлено та дієздатність перевірено (т. 1, а. с. 8-9).

Зі змісту оспорюваного договору довічного утримання від 11 вересня

2014 року слідує, що при його посвідченні нотаріусом роз`яснено сторонам всі умови укладення договору, момент набуття права власності на предмет договору.

У судовому засіданні нотаріус, яка посвідчувала оспорюваний договір, засвідчила, що текст договору ОСОБА_5 читала самостійно, крім того, вона неодноразово роз`яснював їй його суть.

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 6).

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 стверджували, що знали ОСОБА_5 тривалий час, остання проживала разом із сином

ОСОБА_4 . ОСОБА_5 брала участь у розіграшах, у зв`язку із чим неодноразово позичала грошові кошти у сусідів. Обставини укладення спірного договору цим свідкам невідомі.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_6 зазначали, що знали померлу ОСОБА_5 у зв`язку із укладенням договору довічного утримання. ОСОБА_5 , укладаючи спірний договір, повністю усвідомлювала значення своїх дій, чітко розуміла, що укладає саме договір довічного утримання. ОСОБА_13 та

ОСОБА_14 неодноразово відвідували ОСОБА_5 , остання жодного разу на стан здоров`я не скаржилася. Свідок ОСОБА_6 , який безпосередньо був присутній у нотаріуса під час укладення спірного договору, підтвердив, що ОСОБА_5 у нотаріуса самостійно читала текст договору та нотаріусом було їй роз`яснено його зміст.

Згідно висновку посмертної комплексної судово-психіатричної експертизи від 17 березня 2017 року № 88, проведеної комісією у складі трьох судових експертів-психіатрів та судового експерта-психолога Тернопільської обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні на підставі ухвали Сихівського районного суду м. Львова від 26 грудня 2016 року, ОСОБА_5 на період укладення договору довічного утримання

11 вересня 2014 року не виявляла ознак психічного розладу, могла усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними та передбачати їх наслідки. Дані про її перебування на час укладення договору довічного утримання в емоційному стані, який би суттєво впливав на її дії, відсутні

(т. 3, а. с. 102-104).

Наявна в матеріалах справи медична документація ОСОБА_5 містить записи про те, що остання мала захворювання, зокрема: стабільна стенокардія ФК ІІ, атеросклеротичний кардіосклероз СН ІІ А ст., гіпертонічна хвороба ІІ ст.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно із статтею 744 Цивільного кодексу України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

За частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, частинами першою-третьою та п`ятою вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтями 218-235 ЦК України визначено окремі підстави для визнання правочину недійсним чи встановлені підстави нікчемності правочину.

Відповідно до положень статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) висловив правову позицію, відповідно до якої підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України, 2004 року, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до частини шостої статті 147 ЦПК України, 2004 року, висновок експерта для суду не є обов`язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 150 ЦПК України, 2004 року, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Аналогічні положення містять статті 81, 110 113 ЦПК України, чинного на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, оскільки позивач не довів наявності підстав для визнання правочину недійсним, оскільки не надав належних доказів на підтвердження того, що у момент укладення оспорюваного договору довічного утримання ОСОБА_5 не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанцій безпідставно відмовив у призначенні повторної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи є необґрунтованими, оскільки, як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, експертам надавались всі матеріали, необхідні для складання висновку; висновок експертизи

від 17 березня 2017 року № 88 є повним, чітким та конкретним, експерти дослідили всі надані матеріали. Позивач, який по суті не погоджується з результатом експертизи, не довів, що висновок експертизи є недостатньо обґрунтованим чи суперечить іншим матеріалам справи, чи при його складанні істотно порушені норми процесуального права, які регламентують призначення і проведення судової експертизи. Аргументи касаційної скарги стосовно відхилення клопотання позивача про проведення повторної експертизи є аналогічними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які була надана судом апеляційної інстанції.

Посилання касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 є куратором Центру допомоги і соціального захисту пенсіонерів «Пенсіон», діяльність якої була предметом публікацій у засобах масової інформації, не спростовує психічного стану ОСОБА_5 в момент укладення спірного договору, та не впливає на її спроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до вказаних правовідносин норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог оскільки позивачем не доведено обставин, на які він посилався в обґрунтування заявлених позовних вимог.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій під час розгляду справи були порушені норми матеріального або процесуального права, не спростовують правильних по суті судових рішень, та у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 08 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 02 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович