ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
справа №2а-8305/09/1370
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 березня 2010 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Мартинюка В.Я.
при секретарі судового засідання Новосад В.М.
з участю представників:
від позивача – ОСОБА_1,
від відповідача – не з’явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до начальника УМВС України у Закарпатській області про визнання неправомірними дій суб’єкта владних повноважень, -
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА_2 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до начальника УМВС України у Закарпатській області про визнання неправомірними дій в частині ненадання інформації на повторний інформаційний запит від 09.11.2009 року; зобов’язання надати інформацію про кількість та місця де саме встановлені стаціонарні засоби відеоспостереження на території м.Ужгорода та кількість стаціонарних засобів відеоспостереження, встановлених як технічні засоби для фіксації порушень Правил дорожнього руху.
Позивач вважає, що відповідачем порушено гарантоване право на отримання інформації та не надано відповіді на його інформаційні запити.
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги з викладених підстав, просить останні задоволити.
Відповідач в запереченні на позов за №18/117-ю від 29.01.2010 року, посилаючись на норми ст.3, п.1 ч.1 ст.11 Закону України «Про міліцію», п.11 ч.1 ст.8, ч.12 ст.9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», ч.3 ст.2 Закону України «Про дорожній рух», ст.37 Закону України «Про інформацію» вважає, що інформація, яку просить надати позивач не підлягає розголошенню.
Відповідач явку уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив, хоча належним чином повідомлявся про час та місце судового розгляду (повідомлення про вручення поштового відправлення за №5740845), а тому справа розглядається за його відсутності.
Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, суд даючи правову оцінку спірним правовідносинам виходив з наступного.
У відповідності до вимог ст.40 Конституції України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Реалізація згаданого конституційного права, в даному випадку, визначається Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року №393/96-ВР, з наступними змінами та доповненнями, Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року №2657-XII, з наступними змінами та доповненнями, та обмежується Законом України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року №565-XII, з наступними змінами та доповненнями, Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року №2135-XII, з наступними змінами та доповненнями, Законом України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року №3353-XII, з наступними змінами та доповненнями.
Так, згідно ч.2 ст.32 Закону України «Про інформацію», громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документу, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених цим Законом..
Частиною 6 цієї ж статті передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадові особи зобов'язані надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб.
Стаття 37 цього ж Закону, встановлює обмеження права особи на інформацію, зокрема, не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі:
інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею;
конфіденційну інформацію;
інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи;
інформацію, що стосується особистого життя громадян;
документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, переписка між підрозділами та інше), якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;
інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Установа, до якої звернуто запит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення;
інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.
09.11.2009 року позивач у справі звернулась до Начальника ГУМВС України в Закарпатській області з інформаційним запитом, в якому просила повідомити кількість та місця де саме встановлені стаціонарні засоби відео спостереження на території м.Ужгорода та Закарпатської області; скільки стаціонарних засобів відео спостереження встановлені як технічні засоби для фіксації порушень Правил дорожнього руху.
Як вбачається з листа за №18/1795 від 23.11.2009 року відповідач відмовив позивачу у наданню такої інформації, оскільки така відноситься до оперативної інформації та не підлягає розголошенню.
Згідно із ч.2 ст.3 Закону України «Про міліцію», діяльність міліції є гласною. Вона інформує органи влади і управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення. За погодженням з міліцією засоби масової інформації можуть акредитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю.
Як передбачено п.11 ч.1 ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності при наявності передбачених статтею 6 цього Закону підстав надається право здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів.
При цьому, слід зазначити, що згідно з положеннями ч.1 ст.9 цього ж Закону, передбачено, що у кожному випадку наявності підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності заводиться оперативно-розшукова справа. Постанова про заведення такої справи підлягає затвердженню начальником органу внутрішніх справ, служби безпеки, Державної прикордонної служби України, охорони вищих посадових осіб, Служби зовнішньої розвідки України, оперативного підрозділу податкової міліції, органу, установи виконання покарань чи слідчого ізолятора, розвідувального органу Міністерства оборони України, розвідувального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону або його уповноваженим заступником.
Частиною 13 ст.9 даного Закону, передбачено, що не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передачу і розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини.
Таким чином, наведені норми обмежують право позивача на отримання інформації про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи.
Дана інформація у відповідності до вимог ч.3 ст.30 Закону України «Про інформацію» є власністю держави, стосовно якої, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ - надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.
Такий порядок регулюється Інструкцією про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 року №1893, з наступними змінами та доповненнями.
Не можна залишити поза увагою і норми Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року №3855-XII, з наступними змінами та доповненнями, згідно ст.1 якого державна таємниця (далі також - секретна інформація) - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Такий порядок передбачений ст.11 цього Закону.
Обставини щодо природи зазначеної в запиті інформації (підлягає чи не підлягає розголошенню) відповідачем не аналізувались, не вказувалось на те, що така є державною таємницею та чи відноситься вона для службового користування, з врахуванням наведених порядків.
Отже, суд вважає, що відповідач без достатніх на те правових підстав відмовив у наданні відповідної інформації повністю, без врахування того чи запитувана інформація становить державну чи службову таємницю та не підлягає розголошенню.
Що стосується вимог позивача про зобов’язання надати інформацію вказану в його запиті, то суд зазначає наступне.
Зі змісту ч.6 ст.35 Закону України «Про інформацію» вбачається, що якщо відмову або відстрочку визнано необгрунтованою, суд зобов'язує державну установу надати запитувачу змогу ознайомитися з офіційним документом.
Таким чином, згадані вимоги підлягають до задоволення, з врахуванням положень наведених норм, що обмежують право особи на інформацію.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов є обґрунтованим та підставним в частині вимог про визнання протиправних дій відповідача та про зобов’язання його надати запитувану інформацію, яка не становить державну чи службову таємницю і не підлягає розголошенню, а тому в цій частині підлягає до задоволення. В іншій частині в задоволенні позову належить відмовити.
Щодо судових витрат, то у відповідності до вимог ст.94 КАС України, такі належить присудити на користь позивача.
Керуючись ст.ст. 21, 69, 70, 160-163 КАС України, суд –
П О С Т А Н О В И В :
1. 1. Позов задовольнити частково.
2. 2. Визнати протиправними дії Начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області в частині ненадання ОСОБА_2 інформації на повторний запит від 09.11.2009 року.
3. 3. Зобов’язати Начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області надати ОСОБА_2 вказану в її запиті інформацію про кількість, місця де саме встановлені стаціонарні засоби відео спостереження на території м.Ужгорода і Закарпатської області та кількість стаціонарних засобів відео спостереження, встановлених як технічні засоби для фіксації порушень Правил дорожнього руху, за виключенням інформації, що становить державну чи службову таємницю (не підлягає розголошенню).
4. 4. В іншій частині в задоволенні позову відмовити.
5. 5. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2, що мешкає за АДРЕСА_1 сплаченого судового збору в розмірі 6 грн. 80 коп.
6. 6. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
7. 7. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Повний текст постанови виготовлений та підписаний 17 березня 2010 року.
Суддя В.Я.Мартинюк