Постанова

Іменем України

26 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 705/7055/16-ц

провадження № 61-15266св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 травня 2019 року у складі судді Коваля А. Б. та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 16 липня 2019 року у складі колегії суддів: Василенко Л. І., Єльцова В. О., Карпенко О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

16 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частку нерухомого майна та зміну черговості одержання права на спадкування.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Умані Черкаської області у віці 62 років в урологічному відділенні КП «Уманська міська лікарня» помер ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який був її цивільним чоловіком і з яким вона проживала разом та вела спільне господарство з травня 2001 року.

Після його смерті відкрилася спадщина на все належне йому майно, зокрема на 49/100 частин жилого будинку АДРЕСА_1 , що розташована на присадибній земельній ділянці розміром 600 кв.м.

Спадкоємцями першої черги після смерті спадкодавця ОСОБА_4 є його дві рідні дочки від першого шлюбу - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Шлюб з їх матір`ю спадкодавець ОСОБА_4 розірвав ще у травні 2001 року.

Позивач вказує, що юридично шлюб з цивільним чоловіком ОСОБА_4 так і не зареєстрували, а тому відповідно до приписів статті 1264 ЦК України, як особа, що проживала зі спадкодавцем однією сім`єю більше п`яти років до часу відкриття спадщини, вона є спадкоємцем четвертої черги.

Спадкова справа № 5931486 (у нотаріуса № 243/216) після смерті ОСОБА_4 відкрита Уманською міською державною нотаріальною конторою, куди вони разом з відповідачами звернулися із заявами про прийняття спадщини.

Позивач зазначає, що вказані 49/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 були придбані нею разом зі спадкодавцем за спільні сімейні кошти. Проте, перехід права власності на це майно було оформлено на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 26 жовтня 2001 року, щоб уникнути права привілейованої купівлі цієї частини будинку сусідом - тобто іншим його співвласником, якому належала 51/100 його частина.

Обдарованим за цим договором виступав її цивільний чоловік ОСОБА_4 , хоча купували вони його як подружжя, за спільні кошти.

Позивач вважає, що має право на половину їх спільної з ОСОБА_4 частини будинку АДРЕСА_1 .

Її цивільний чоловік ОСОБА_4 23 березня 2006 року одержав тяжку травму, поєднану з переломом хребта, через що довго лікувався. У серпні 2006 року він отримав інвалідність ІІ групи з приводу вказаної травми. ОСОБА_4 також страждав на ішемічну хворобу серця - атеросклеротичний кардіосклероз, серцева недостатність ІІ ступеня, хронічний бронхіт курця. А у 2014 році йому було поставлено діагноз «рак сечового міхура», з цього приводу він був прооперований. У липні 2016 року його стан здоров`я істотно погіршився, а тому 11 липня 2016 року ОСОБА_4 був направлений на стаціонарне лікування в урологічне відділення КП «Уманська міська лікарня», де ІНФОРМАЦІЯ_1 помер (причина смерті - хронічний тубуло-інтерстиціальний нефрит).

Її чоловік ОСОБА_4 був інвалідом ІІ групи, тяжко хворів, після травми хребта тривалий час зовсім не пересувався, через тяжку хворобу був у безпорадному стані, потребував постійного піклування, стороннього догляду та матеріальної допомоги, особливо у післяопераційні періоди.

Допомоги, у зв`язку з цим, йому ніхто, крім неї, не надавав, хоча його рідні дочки (спадкоємці) мали таку можливість.

Враховуючи, що покійний спадкодавець помер у віці 62 років, отримав каліцтво внаслідок ушкодження хребта та був онкохворим, а його матеріальним забезпеченням, доглядом та піклуванням займалася виключно вона, то вважає, що у її випадку маються всі правові підстави для застосування наслідків, передбачених статтею1259 ЦК України.

З урахуванням викладених обставин, просила суд встановити факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу у період з травня 2001 року по день смерті останнього - ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати за нею, внаслідок удаваності договору дарування, право власності на 49/200 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що розташований на присадибній земельній ділянці розміром 600 кв.м; змінити черговість спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Умані Черкаської області у віці 62 років, надавши їй, ОСОБА_1 , право на спадкування разом із спадкоємцями першої черги.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 травня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою суду не надано належних та допустимих доказів на обґрунтування доводів своєї позовної заяви.

Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 подала до суду апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 16 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 травня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У серпні 2019 року до Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 травня 2019 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 16 липня 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивачка просила оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції ухвалені рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

12 вересня 2019 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду у складі колегії суддів: Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Курило В. П.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у віці 62 років, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданого Уманським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Черкаській області, актовий запис № 523.

На підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Очеретяною В. В., укладеного 26 жовтня 2001 року, зареєстрованого в реєстрі № 6235, ОСОБА_4 набув право власності на 49/100 житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу виданого 06 листопада 2001 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розірвано 23 травня 2001 року.

У відповідності до витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі, після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , Уманською міською державною нотаріальною конторою відкрита спадкова справа № 5931486.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 256 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу може бути встановлений у судовому порядку.

Аналогічні норми містить пункт 5 частини першої статті 315 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішень судами попередніх інстанцій).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , посилаючись на те, що вона шлюб з ОСОБА_4 не зареєструвала, проте як особа, яка проживала із спадкоємцем однією сім`єю більше п`яти років до відкриття спадщини, є спадкоємцем четвертої черги. Також стверджує, що спірну частину будинку було придбано за спільні сімейні кошти її та ОСОБА_4 . При цьому, як на підставу звернення, вказує на частину першу статті 17 Закону України «Про власність», яка регулює спірні правовідносини.

Згідно частини першої статті 24 КпШС України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містять пункти 1, 2 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України).

Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року N 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 07 лютого 1991 року N 697-XII «Про власність», відповідних норм Цивільного кодексу Української та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно статті 17 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР (в редакції, чинній на час момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток (аналогічне положення містить і частина перша статті 368 ЦК України).

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 01 січня 2004 року особами, які проживали однією сім`єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі, в разі його доведеності, не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.

Оскільки позивачка посилається на набуття спірної частини житлового будинку саме 26 жовтня 2001 року, то виходячи зі змісту наведеної норми права і з урахуванням вимог статей 10, 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) вона, на підтвердження заявлених нею вимог, зобов`язана була довести, що спільна сумісна власність членів сім`ї її та ОСОБА_4 - частина житлового будинку придбана за рахунок спільної праці, трудової участі чи спільних доходів.

Проте, як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, таких доказів матеріали справи не містять.

Разом з тим, позивачем заявлені вимоги про визнання удаваним договору дарування від 26 жовтня 2001 року та у зв`язку з цим визнання укладеним договору купівлі-продажу з тих підстав, що спірна частина будинку була придбана нею та ОСОБА_4 за спільні сімейні кошти, проте перехід права власності на це майно було оформлено на підставі нотаріально посвідченого договору дарування, щоб уникнути права привілейованої купівлі цієї частини іншим співвласником будинку.

Відповідно до статті 58 ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

За положеннями статті 243 ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених статтею 27 ЦПК УРСР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засобами доказування, якщо інше не передбачено законом.

Оспорюваний договір дарування нерухомого майна від 26 жовтня 2001 року укладено у письмовій формі та нотаріально посвідчено.

Разом із тим, судами встановлено, що належних та допустимих доказів на підтвердження обставин щодо удаваності правочину позивачкою не надано.

При цьому, згідно статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1264 ЦК України особи, які відносяться до четвертої черги спадкоємців за законом, повинні відповідати таким двом вимогам: вважатися членом сім`ї спадкодавця; проживати зі спадкодавцем однією сім`єю протягом п`яти років саме на день відкриття спадщини.

Згідно частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Вимогу про визнання права на спадкування за законом разом зі спадкоємцями першої черги, у відповідності до частини другої статті 1259 ЦК України, позивачка обґрунтувала тим, що ОСОБА_4 мав вік 62 роки, отримав каліцтво та був онкохворим, а його догляд та піклування здійснювала вона.

У абзаці 3 пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Судами факту знаходження ОСОБА_4 у безпорадному стані не встановлено, оскільки свідки в судому засіданні суду першої інстанції зазначали, що він дійсно лікувався після дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце, але стороннього догляду не потребував і міг здійснювати догляд за собою самостійно, що підтверджується наданими суду медичними довідками. Повідомлення КЗ «Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» від 02 листопада 2016 року вих. № 277 також підтверджує лише той факт, що ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , хворів, спостерігався у лікаря-уролога, проходив стаціонарне лікування та кожен рік з 2006 року по 2008 рік оформлявся на МСЕК. Інформація щодо безпорадності та потреби у сторонньому догляді у вказаних медичних документах не міститься.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов також висновку, що позивачкою не доведено і сам факт спільного її проживання з ОСОБА_4 однією сім`єю у вказаний у позові період часу, оскільки наявність у них спільного побуту, спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків не підтверджена належними та допустимими доказами.

Разом із тим, статтею 3 Сімейного кодексу встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

При таких обставинах суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 травня 2019 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 16 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

В. П. Курило