Постанова

Іменем України

26 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 372/6047/14-ц

провадження № 61-11423св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Товариство індивідуальних забудовників «Обрій-К», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Козинська селищна рада Обухівського району Київської області,

третя особа - Управління Держземагенства в Обухівському районі Київської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2018 року у складі судді Зінченко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

03 грудня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства індивідуальних забудовників «Обрій-К» (далі - ТІЗ «Обрій-К»), ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, третя особа - Управління Держземагенства в Обухівському районі Київської області про визнання недійсним рішень, державних актів на право власності на землю, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на земельну ділянку.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що в 2000 році позивач стала членом ТІЗ «Обрій-К», яке знаходиться на території Козинської селищної ради Обухівського району Київської області.

27 липня 2000 року рішенням Козинської селищної ради ОСОБА_1 була передана у приватну власність земельна ділянка для будівництва, обслуговування житлових будинків, що розташована на території АДРЕСА_1, загальною площею 0,150 га.

15 вересня 2000 року було встановлено на місцевості та погоджені зовнішні межі спірної земельної ділянки.

22 вересня 2000 року позивачу видано державний акт про право приватної власності на земельну ділянку площею 0,150 га, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 3977 та присвоєно кадастровий номер 3223155400:05:095:0020.

На підставі рішення правління ТІЗ «Обрій-К» 03 лютого 2002 року позивачку виключено з членів товариства і державний акт на право власності № 3977 на земельну ділянку для будівництва, обслуговування житлових будинків загальною площею 0,150га, що розташована на території смт. Козин, ТІЗ «Обрій-К» визнано таким, що втратив чинність.

28 лютого 2002 року земельну ділянку, кадастровий номер 3223155400:05:095:0020, площею 0,150 га, рішенням Козинської селищної ради народних депутатів № 36/402 передано у приватну власність ОСОБА_2 , на підставі чого вказаній особі було видано державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 6835.

14 листопада 2003 року ОСОБА_2 , не маючи жодного права на відчуження незаконно отриманої земельної ділянки, уклав договір її купівлі-продажу з ОСОБА_4 , на підставі якого 25 грудня 2003 року ОСОБА_4 отримав державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку для будівництва, обслуговування житлових будинків, загальною площею 0,150 га, що розташована на території смт. Козин, ТІЗ «Обрій-К», який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 9034.

Відповідно до повідомлення Управління Держземагентства в Обухівському районі Київської області від 10 лютого 2014 року позивачці стало відомо про те, що земельна ділянка, кадастровий номер 3223155400:05:095:0020 не обліковується за нею.

З урахуванням викладених обставин просила суд: визнати недійсним рішення ТІЗ «Обрій-К» від 03 лютого 2002 року про виключення її з членів товариства та визнання таким, що втратив чинність, державного акту на право приватної власності на землю реєстраційний № 3977; визнати недійсним рішення Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року про передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю від 11 травня 2002 року на ім`я ОСОБА_2 ; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю від 25 грудня 2003 року на ім`я ОСОБА_4 ; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_4 спірну земельну ділянку та визнати за позивачкою право власності на неї.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково.

Визнано недійсним рішення правління ТОВ «Обрій-К» від 03 лютого 2002 року про виключення ОСОБА_1 з членів товариства та про визнання таким, що втратив чинність державний акт від 22 вересня 2000 року № 3977 на право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,150 га, для будівництва, обслуговування житлових будинків, що розташована на території смт. Козин Обухівського району Київської області, ТІЗ «Обрій-К».

Визнано недійсним рішення Козинської селищної ради народних депутатів від 28 лютого 2002 року № 36/402 про передачу в приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, загальною площею 0,150 га, для будівництва, обслуговування житлових будинків, що розташована на території смт. Козин Обухівського району Київської області, ТІЗ «Обрій-К».

Визнано недійсним державний акт від 11 травня 2002 року № 6835 на право приватної власності виданий на ім`я ОСОБА_2 на земельну ділянку, загальною площею 0,150 га, для будівництва, обслуговування житлових будинків, що розташована на території смт. Козин Обухівського району Київської області, ТІЗ «Обрій-К».

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що правління ТІЗ «Обрій-К» при вирішенні питання про виключення ОСОБА_1 з членів товариства перевищило свої повноваження, оскільки прийняття такого рішення є правом Загальних зборів членів товариства, тоді як Загальні збори не делегували таких повноважень правлінню товариства, що свідчить про порушення процедури прийняття рішення. Рішення правління ТІЗ «Обрій-К» від 03 лютого 2002 про визнання таким, що втратив чинність державного акту на право приватної власності на землю від 22 вересня 2000 року на ім`я позивача є незаконним, оскільки власник не може бути позбавлений прав власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених ЗК та іншими законами України, а вирішення земельних спорів здійснюється виключно судами. Рішення Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року № 36/402, яким було передано земельну ділянку ОСОБА_2 визнано безпідставним та недійсним, оскільки цим рішенням було порушено права позивача, яке не було припинено. Визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю є похідним від визнання недійсним рішення Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року. Відмовляючи в задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вони не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.

Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 та представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подали до суду апеляційні скарги.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 - задоволено.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2018 року скасоване та постановлене нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ТІЗ «Обрій-К», ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, третя особа - Управління Держземагенства в Обухівському районі Київської області про визнання недійсним рішень, державних актів на право власності на землю, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на земельну ділянку залишено без задоволення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що, звернувшись до суду із даним позовом у грудні 2014 року, позивач пропустила установлений законом строк позовної давності, про застосування якого відповідачі просили суд, що є підставою для відмови у позові у даній справі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У червні 2019 року до Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2018 року (в частині відмови у задоволенні позовних вимог) та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення її позову у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції ухвалені рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2019 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

15 липня 2019 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду у складі колегії суддів: Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Курило В. П.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 22 липня 2000 року позивачка була прийнята в члени ТІЗ «Обрій-К».

На підставі рішення Козинської селищної ради від 27 липня 2000 року позивачці було передано у приватну власність земельну ділянку для будівництва, обслуговування жилого будинку в АДРЕСА_1 , розміром 0,150 га, та 22 вересня 2000 року видано державний акт на право приватної власності на землю 1-КВ № 072496.

Відповідно до протоколу засідання правління ТІЗ «Обрій-К» від 03 лютого 2002 року відносно ОСОБА_1 було прийнято рішення, яким позивачку виключено з членів товариства, державний акт про право приватної власності на землю від 22 вересня 2000 року, реєстраційний № 3977, оригінал якого знаходиться в правлінні товариства, визнано таким, що втратив чинність, направлено Козинській селищній раді виписку з цього рішення та оригінал державного акту на землю для його анулювання.

Рішенням Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року № 36/402 спірна земельна ділянка була передана у приватну власність ОСОБА_2 та видано відповідачу 11 травня 2002 року державний акт Ш-КВ № 000603№, реєстраційний № 6835.

14 листопада 2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки. 25 грудня 2003 року ОСОБА_4 було видано державний акт про право приватної власності на землю РЗ № 313686, реєстраційний № 9034.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частиною першою статті 16 ЦК України (тут і далі, в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 12 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), який вступив в силу в 2001 році, (тут і далі, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст, належить, зокрема, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Статтею 40 ЗК Українивизначено, що громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності (частина друга-третя статті 78 цього Кодексу).

Підстави набуття права власності на земельні ділянки громадянами України визначені в частині першій статті 81 цього ж Кодексу, а саме:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до частини першої-другої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою визначений у статті 141 ЗК України є вичерпним.

Відповідно до статті 143 ЗК України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства; конфіскація земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Частинами першою-другою статті 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз`яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

За положеннями частини першої-другої статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні.

Суди встановили, що внаслідок неправомірних дій правління ТІЗ «Обрій-К» позивачку було позбавлено права власності на земельну ділянку, а в подальшому належну їй земельну ділянку було розподілено ОСОБА_2 .

Таким чином, право позивачки, за захистом якого вона звернулася до суду, є порушеним.

Разом із тим, особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності.

Так, відповідно до положень статей 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини у справах «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» та «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність, а також захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в тому випадку, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбувалися в далекому минулому, спираючись на докази, які вже могли втратити достовірність та повноту із плином часу.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює правову дисципліну.

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Встановлено, що відповідачами до суду першої інстанції неодноразово подавались клопотання про застосування позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 .

Для правильного вирішення вказаної справи, зокрема, у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права.

За вказаних обставин визначальним є саме момент, коли позивачка довідалася або повинна була довідатися про порушення свого права.

Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18).

Апеляційним судом встановлено, що про порушення свого права щодо спірної земельної ділянки позивачка дізналася у лютому 2007 року.

Отже, саме вказаний час - лютий 2007 року є в розумінні частини першої статті 261 ЦК України початком перебігу позовної давності.

Крім того, апеляційний суд встановив, що листом № 27 від 17.01.2008 року Козинська селищна рада повідомила ОСОБА_1 про розподіл вказаної земельної ділянки ОСОБА_2 .

Однак до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 звернулася лише 03 грудня 2014 року, тобто поза межами трирічного строку позовної давності.

При таких обставинах, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що, звернувшись до суду із даним позовом у грудні 2014 року, позивачка пропустила установлений законом строк позовної давності, про застосування якого відповідачами подано заяву, та дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову за спливом позовної давності.

Посилання позивачки на незаконність рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог у такому разі не може бути прийняте до уваги, оскільки постановою Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року вказане рішення суду першої інстанції скасоване у повному обсязі.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

В. П. Курило