К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 лютого 2024 року місто Київ

справа № 363/2829/19

апеляційне провадження № 22-ц/824/732/2024

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача - Головачова Я.В.,

суддів: Нежури В.А., Невідомої Т.О.,

за участю секретаря судового засідання: Осінчук Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Вишгородського районного суду Київської області у складі судді Котлярової І.Ю. від 21 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державного нотаріуса Першої київської нотаріальної контори Губко Юлії Володимирівни, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та визнання права власності в порядку спадкування за законом,

в с т а н о в и в :

Короткий зміст обставин справи

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до державного нотаріуса Першої київської нотаріальної контори Губко Ю.В., ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є рідною донькою ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Листом від 29 травня 2015 року № 4428/02-14 державний нотаріус Першої київської державної нотаріальної контори повідомила позивача, що остання не закликається до спадкування щодо майна померлої ОСОБА_5 , оскільки померла залишила заповіт на все майно на ім`я ОСОБА_3 .

6 червня 2014 року ОСОБА_3 отримала свідоцтва про право на спадщину на частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; на земельну ділянку площею 0,1292 га з кадастровим номером: 3221882201:21:023:0175; на земельну ділянку площею 0,1031 га з кадастровим номером 3221882201:21:023:0154. В подальшому частину будинку № 48 ОСОБА_3 відчужила ОСОБА_4 .

ОСОБА_1 вказує, що згідно статей 1241, 1261 ЦК України вона має право на спадкування на частину всього спадкового майна після смерті матері ОСОБА_5 , оскільки на момент відкриття спадщини і станом на даний час, вона є непрацездатною особою з інвалідністю, що підтверджується довідкою, виданою державним органом Королівства Бельгія та являється єдиною особою першої черги спадкування після смерті матері.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане 6 червня 2014 року, № 18-503 , на земельну ділянку площею 0,1292 га з кадастровим номером: 3221882201:21:023:0175; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане 6 червня 2015 року, № 18-432 , на земельну ділянку площею 0,1031 га з кадастровим номером 3221882201:21:023:0154; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане 6 червня 2014 року, № 18-501 , на частину житлового будинку з відповідними будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за позивачем право власності в порядку спадкування за законом на частину всього спадкового майна після смерті ОСОБА_5 , а саме на: частину житлового будинку з відповідними будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,1292 га з кадастровим номером: 3221882201:21:023:0175 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); земельну ділянку площею 0,1031 га з кадастровим номером 3221882201:21:023:0154.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 21 червня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження у неї інвалідності згідно законодавства України, тобто наявності права на обов`язкову частку в спадщині, а тому підстав для визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними та визнання за позивачем права власності на частину спадкового майна немає.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та її узагальнені доводи

У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що згідно з інформацією від 27 жовтня 2004 року, розміщеної на сайті Міністерства Юстиції України, уряд

Королівства Бельгія відкликав застереження щодо незастосування у відносинах з Україною Конвенції 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів. В результаті зняття застережень, офіційні документи на території України та Бельгії більше не потребують консульської легалізації. Як і в стосунках з іншими державами - учасницями Конвенції єдиною формальною вимогою буде проставлення спеціального штампу (апостилю), який засвідчує справжність підпису особи під документом і автентичність відбитку печатки або штампа, яким скріплено відповідний документ.

Відповідно до свідоцтва про визнання інвалідності, виданого 17 серпня 2020 року Федеральною державною службою соціального забезпечення Королівства Бельгія, на якому проставлено апостиль, ОСОБА_1 з 1 вересня 2009 року відповідає критерію зниження здатності заробляти (працездатності) до однієї третини або менше від того, що може заробити здорова особа у тій же або іншій сфері діяльності (професії) на загальному ринку праці (66% зниження здатності заробляти (працездатності). Згідно із листом Київського міського центру медико-соціальної експертизи від 19 липня 2023 року № 683 втрата працездатності на 66 % є значним обмеженням працездатності особи та відноситься до ІІ групи інвалідності. Наведені докази свідчать про інвалідність позивача і як наслідок наявності права на обов`язкову частку у спадщини.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Відзиви на апеляційну скаргу до суду не надходили.

Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції підтримав апеляційну скаргу з наведених в ній підстав та просив її задовольнити.

Представник Першої київської державної нотаріальної контори в судове засідання не з`явився, однак в матеріалах справи наявне клопотання завідувача Першої київської державної нотаріальної контори Супліченко М. про розгляд справи у відсутність представника. Крім того, зазначає, що нотаріус не є належним відповідачем у справі.

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилися про дату, час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином. З урахуванням положень частини 2 статті 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом установлено, що згідно копії свідоцтва про народження від 22 лютого 1966 року Серії НОМЕР_4 ОСОБА_6 є донькою ОСОБА_5 та ОСОБА_7 (том ІІ а.с. 72).

11 березня 2011 року ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Глібівської сільської ради Вишгородського району Київської області ОСОБА_8 та зареєстрований в реєстрі за № 4, згідно якого заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, а також все те, що їй належатиме на день смерті і на що за законом матиме право, ОСОБА_9 (онука) (том ІІ а.с. 155).

22 жовтня 2010 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_9 зареєстровано шлюб, після чого вона змінила прізвище на " ОСОБА_11 " (том ІІ а.с.159).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 8 вересня 2011 року Серії НОМЕР_5 (том ІІ а.с. 152).

1 лютого 2012 року ОСОБА_3 звернулася до Першої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_5 . На підставі її заяви заведена спадкова справа № 97/2012 (том ІІ а.с. 151-236).

6 червня 2014 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 18-501, на частку житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 18-503, на земельну ділянку площею 0,1292 га з кадастровим номером: 3221882201:21:023:0175 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (том ІІ а.с. 182, 184). 9 червня 2015 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 18-432, на земельну ділянку площею 0,1031 га з кадастровим номером 3221882201:21:023:0154 (том ІІ а.с. 201).

29 травня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Першої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_5 (том ІІ а.с. 186).

Листом Першої київської державної нотаріальної контори від 29 травня 2015 року № 4428/02-14 ОСОБА_1 повідомлена, що вона не закликається до спадкування щодо майна померлої ОСОБА_5 , оскільки остання залишила заповіт на все своє майно на іншу особу (мається на увазі - ОСОБА_3 ), на ім`я якої вже видані свідоцтва про право на спадщину (том ІІ а.с. 190).

Відповідно до свідоцтва про визнання інвалідності, виданого 17 серпня 2020 року Федеральною державною службою соціального забезпечення Королівства Бельгія, на якому проставлено апостиль, ОСОБА_1 з 1 вересня 2009 року відповідає критерію зниження здатності заробляти (працездатності) до однієї третини або менше від того, що може заробити здорова особа у тій же або іншій сфері діяльності (професії) на загальному ринку праці (66% зниження здатності заробляти (працездатності) (том ІІ а.с. 22).

Позиція суду апеляційної інстанції

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

За змістом статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і

обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1219 ЦК України).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина 2 статті 1220 ЦК України).

Відповідно до частини 2 статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частиною 1 статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

Перелік осіб, які мають право на обов`язкову частку, визначений статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Розкриваючи зміст поняття "повнолітні непрацездатні діти", що використовується в частині 1 статті 1241 ЦК України щодо права на обов`язкову частку у спадщині, Конституційний Суд України у рішенні від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014 (справа про право на обов`язкову частку у спадщині неповнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця), виходив з положень частини 3 статті 75 СК України, яка відносить до категорії "непрацездатні" осіб з інвалідністю I, II та III групи, а також положень пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття "непрацездатний", а саме частину 4 статті 1 Закону України "Про

прожитковий мінімум" та абзацу 17 частини першої статті 1 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", та вирішив, що в аспекті конституційного звернення положення частини 1 статті 1241 ЦК України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов`язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані особами з інвалідністю в установленому законом порядку незалежно від групи інвалідності.

Непрацездатні громадяни - це особи, які досягли встановленого статтею 26 цього Закону пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону (стаття 1 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування").

Пунктом 5.9 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок), врегульовано, що право на обов`язкову частку у спадщині виникає у спадкоємця, передбаченого частиною 1 статті 1241 ЦК України, у випадках, якщо у заповіті містяться положення про усунення його від спадкування або цьому спадкоємцеві заповідана частка спадщини, яка є меншою від належної йому обов`язкової частки. Право на обов`язкову частку у спадщині не залежить від згоди інших спадкоємців, волі спадкодавця та не пов`язане зі спільним проживанням спадкодавця й осіб, які мають право на обов`язкову частку. Право на обов`язкову частку у спадщині має особистий характер та не може переходити в порядку спадкової трансмісії. Нотаріус має пояснити спадкоємцю, який має право на обов`язкову частку у спадщині, його право на одержання належної частки спадщини. Спадкоємець може відмовитися від права на обов`язкову частку у спадщині шляхом подачі нотаріусу заяви про те, що зі змістом заповіту він ознайомлений, зміст статті 1241 ЦК України йому роз`яснено і він не претендує на одержання обов`язкової частки у спадщині.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця право на спадщину (частина 1 і 3 статті 1269 ЦК України).

Згідно частиною 1 статті 1298 ЦК України, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

Свідоцтво про право на спадщину не створює ніяких нових прав у спадкоємців на майно, а тільки підтверджує вже існуюче право на нього, бо право на спадкове майно у них виникає з моменту відкриття спадщини.

При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для залучення до спадкування осіб, що подали заяву, склад спадкового майна. На підтвердження цих обставин витребовуються відповідні документи.

Нормами ЦК України також передбачена можливість оспорювання свідоцтва про право на спадщину.

Так, статтею 1301 ЦК України передбачена що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні, суд першої інстанції вважав, що позивач не довела, що була особою з інвалідністю на момент відкриття спадщини.

Як убачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_1 тривалий час проживає у Королівстві Бельгія.

Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.

Пунктом 2 частини 1 статті 1 Закон України "Про міжнародне приватне право" визначено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

За загальним правилом правовідносини щодо спадкування нерухомого майна регулюються за єдиним принципом, а саме: до правовідносин щодо спадкування нерухомого майна застосовується законодавство договірної сторони, на території якої знаходиться таке майно. Такий порядок закріплений у статті 71 Закону України "Про міжнародне приватне право", якою встановлено компетенцію застосування закону держави місця знаходження нерухомого майна незалежно від останнього місця проживання спадкодавця, крім майна, яке підлягає державній реєстрації, - правом України, тоді як стаття 70 цього Закону передбачає, що спадкові відносини регламентується особистим законом спадкодавця (правом держави, у якій він мав останнє місце проживання), якщо спадкодавець не обрав у заповіті право держави, громадянином якої він був.

За правилами статті 13 Закону України "Про міжнародне приватне право" документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Відповідно до свідоцтва про визнання інвалідності, виданого 17 серпня 2020 року Федеральною державною службою соціального забезпечення Королівства Бельгія, на якому проставлено апостиль, ОСОБА_1 з 1 вересня 2009 року відповідає критерію зниження здатності заробляти (працездатності) до однієї третини або менше від того, що може заробити здорова особа у тій же або іншій сфері діяльності (професії) на загальному ринку праці (66% зниження здатності заробляти (працездатності) (том ІІ а.с. 22).

Згідно із листом Київського міського центру медико-соціальної експертизи від 19 липня 2023 року № 683 втрата працездатності на 66 % є значним обмеженням працездатності особи та відноситься до ІІ групи інвалідності (том ІV а.с. 101).

Наведені обставини дають підстави для висновку, що на момент відкриття спадщини, ОСОБА_1 відносилася до категорії непрацездатних осіб (особа з ознаками інвалідності), а тому мала право на обов`язкову частку у спадковому майні.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем права на обов`язкову частку у спадщині.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на наступне.

За змістом статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальний строк позовної давності встановлюється тривалістю у три роки. Таким чином, протягом саме цього строку особа, чиї права порушені, має право звернутись до суду.

Строки позовної давності мають загальний характер.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Згідно з частиною 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3,4 статті 267 ЦК України).

Як убачається з матеріалів справи, листом Першої київської державної нотаріальної контори від 29 травня 2015 року № 4428/02-14 ОСОБА_1 була повідомлена, що вона не закликається до спадкування щодо майна померлої ОСОБА_5 , оскільки остання залишила заповіт на все своє майно на іншу особу ( ОСОБА_3 ), на ім`я якої вже видані свідоцтва про право на спадщину (том ІІ а.с. 190).

Наведена обставина свідчить, що останнім днем для звернення до суду з позовом про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними та визнання права власності на спадкове майно є 30 травня 2018 року, проте з даним позовом ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_12 звернулася до суду 4 липня 2019 року, тобто з пропуском строку позовної давності (том І а.с. 34).

Також колегія суддів враховує, що між сторонами вже тривалий час наявні спірні правовідносини щодо спадщини ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , що додатково свідчить про обізнаність ОСОБА_1 про порушення її прав.

Таким чином, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що у задоволенні позову слід відмовити у зв`язку з пропуском строку позовної давності, про що в суді першої інстанції було заявлено відповідачем ОСОБА_3 (том І а.с. 237).

Крім того, позовна вимога про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними не може бути звернена до державного нотаріуса Першої київської нотаріальної контори Губко Юлії Володимирівни, якого позивач визначив співвідповідачем.

У відповідності до частин 2, 4 статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до статті 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково; рішення суду змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 21 червня 2023 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги

безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді: