Номер провадження: 22-ц/813/4722/19

Номер справи місцевого суду: 523/18252/18

Головуючий у першій інстанції Шепітко І.Г.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.12.2019 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого: Драгомерецького М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Дрішлюка А.І.,

Черевка П.М.,

розглянувши у спрощеному позовному провадженні цивільну справу заапеляційною скаргою Одеської міської ради на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 січня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про внесення змін до договору,-

В С Т А Н О В И В:

27 грудня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 та просив суд внести зміни до договору купівлі продажу №Р5018 від 13.11.2007р., укладеного між продавцем ОСОБА_2 та покупцями ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , додавши до нього пункт: «Кожна із сторін договору має право на повагу його честі і гідності», а також внести зміни до договору купівлі - продажу від 13.11.2007р., котрий посвідчений приватним нотаріусом та відомості внесено до реєстру за №4989, укладеного між продавцем ОСОБА_2 та покупцями ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , додавши до нього пункт: «Кожна із сторін договору має право на повагу його честі і гідності».

Свої вимоги позивач ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що протягом останніх десяти років після укладення вищевказаного договору відповідач продовжує принижувати його честь та гідність.

Відповідач у встановлений судом строк надала до суду відзив на позовну заяву, в якому з позовними вимогами не погодилась, просила відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, а також застосувати строк позовної давності, та справу розглядати за її відсутності.

Справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 січня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі Одеська міська рада просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог з інших правових підстав, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.

Згідно частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 05 грудня 2019 року.

Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна Одеської міської ради підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частині 2 статті 16 ЦК України.

У пункті 1 частини 2 статті 11 ЦК України зазначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

За вимогами статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Судом першої інстанції встановлено, що 13 листопада 2007 року ОСОБА_2 та покупці ОСОБА_1 і ОСОБА_3 уклали договір купівлі - продажу, за яким покупцями було отримано у спільну часткову власність 1/4 частки (по 1/8 частки кожному) нежитлової будівлі за адресою АДРЕСА_1 , договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В.Д., зареєстрований у реєстрі за №1992 й внесений у єдиний реєстр прав власності на нерухоме майно 16 січня 2008 року, номер запису: 850 в книзі: 73неж-52 (а. с. 12 - 14).

Одночасно, 13 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та покупцями ОСОБА_1 і ОСОБА_3 укладено договір купівлі - продажу, яким покупцями було отримано у спільну часткову власність земельну ділянку, площею 0,0936 га., кадастровий номер: 5110137600:31:009:0047, з цільовим призначенням для індивідуального дачного будівництва, за адресою АДРЕСА_1 , договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В.Д., зареєстрований у реєстрі за №5015 й внесений в єдиний реєстр прав власності на нерухоме майно 13 листопада 2007 року (а. с. 10, 11).

На підставі договору купівлі - продажу земельної ділянки, 26 листопада 2008 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 було отримано державні акти на право власності на земельну ділянку, площею 0,0936 га., кадастровий номер: 5110137600:31:009:0047, по 1/2 частці кожному, право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 лютого 2014 року, номер запису про право власності 4588388 (а. с. 15).

З приводу шахрайських дій покупців під час укладання договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 13 листопада 2007 року відповідачка ОСОБА_2 зверталася 27 листопада 2018 року із заявою про притягнення покупців до кримінальної відповідальності, кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018160490005349, однак постановою старшого слідчого від 14 грудня 2018 року кримінальне провадження було закрито у зв`язку з відсутністю складу злочину за п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України із посиланням на сплив строків давності (а. с. 7-9).

Тому, позивач просить внести зміни у вищевказані договори купівлі-продажу нерухомого майна доповнивши договір пунктом, що «Кожна із сторін договору має право на повагу його честі і гідності», зазначивши, що відповідачка ОСОБА_2 принижує його честь та гідність (а. с. 3-5).

Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірний договір купівлі-продажу було укладено 13 листопада 2007 року. Про обізнаність ОСОБА_1 щодо переходу у власність частини нежитлової будівлі та земельної ділянки не заперечується самим позивачем. Із зазначеним позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише 27 грудня 2018 року, тобто зі спливом 11 років після укладеного договору купівлі-продажу. Позивачем не надано до суду жодних доказів на підтвердження поважності причини пропущення строків позовної давності та з таким клопотанням він до суду не звертався. Тому, суд вважав, що ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності на захист свого порушеного права, що в силу частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наведеного.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з

основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно із пунктом 8 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007

у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано положеннями глав 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6

Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому

порядку та роль в ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність

між застосованими засобами та поставленого метою (Volovik v. Ukraine, №15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).

У частині 1 статті 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом зазначеної статті та правового висновку Верховного Суду України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі №6-885цс15, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують, або припиняють права або обов`язки цих осіб.

Отже, первинним для розгляду апеляційної скарги Одеської міської ради - особи, яка не брала участь у цій справі, є з`ясування апеляційним судом тієї обставини, чи суд оскаржуваним рішенням вирішив питання про права, інтереси та (або) обов`язки Одеської міської ради.

Судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо

стосуватися прав та обов`язків останньої або містити судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Дійсно, Одеська міська рада не була стороною договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 13 листопада 2007 року, не була залучена стороною у справі чи третьою особою.

Проте, Одеська міська рада в апеляційній скарзі стверджує, що заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 травня 2007 року по справі №2-3109/07 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 до ОСОБА_8 , Одеської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» та Одеської міської ради про усунення перешкод в здійснення права власності і визнання права власності на земельну ділянку, позов задоволено у повному обсязі.

Даним заочним рішенням визнано неправомірною відмову ОСОБА_8 про надання ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 згоди на приватизацію земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 , та визнано право власності, зокрема, за ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,0923 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення: для індивідуального дачного будівництва.

В подальшому на підставі зазначеного рішення суду ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 отримали державні акти на право власності на дані земельні ділянки та здійснили їх відчуження на користь подружжя ОСОБА_10 .

Не погоджуючись із заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 травня 2007 року, Одеська міська рада оскаржила його, остаточним рішенням, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних прав від 10 жовтня 2012 року по справі №6-18237св12, залишено в силі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 травня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 20 березня 2012 року лише в частині визнання за ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 право на безоплатну приватизацію земельних ділянок, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Однак, всупереч вимогам статей 12, 116, 122 ЗК України, пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 не звертались у встановленому порядку до Одеської міської ради щодо отримання у власність земельних ділянок шляхом їх приватизації й відповідного рішення Одеська міська рада не приймала.

Відповідно до Інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на теперішній час співвласниками вказаних земельних ділянок, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

З метою відновлення свого порушеного права Одеська міська рада звернулася до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом про витребування з чужого незаконного володіння вказаних вище земельних ділянок, зокрема, земельної ділянки, площею 0,0923 га, кадастровий номер: 5110137600:31:009:0047, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 287342251101, що вибули не з її волі, а іншим незаконним шляхом.

За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що у даному випадку може вважатися, що ухвалене судове рішення завдає Одеській міській раді шкоди, що виражається у несприятливих для неї наслідках й суд вирішив питання про права та обов`язки Одеської міської ради, тому у неї наявне право на апеляційне оскарження вказаного судового рішення.

Відповідно до статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов`язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, наявність правових підстав для зміни умов договорів купівлі-продажу нерухомого майна, а відповідачка - ті обставини, на які вона посилалася як на заперечення проти заявленого позову.

У абзаці 3 пункту 11 постанови Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Як зазначено у частинах 1 та 2 статті 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, частини 2 статті 651 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі №6-75цс13 дійшов до наступного правового висновку: «оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона».

За загальними положеннями ЦПК України обов`язок суду під час ухвалення рішення - вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач ОСОБА_1 послався на те, що з приводу шахрайських дій покупців під час укладання договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 13 листопада 2007 року відповідачка ОСОБА_2 зверталася 27 листопада 2018 року із заявою про притягнення покупців до кримінальної відповідальності, кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018160490005349, однак постановою старшого слідчого від 14 грудня 2018 року кримінальне провадження було закрито у зв`язку з відсутністю складу злочину за п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України із посиланням на сплив строк давності (а. с. 7-9).

Аналізуючи зазначені норми права, роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду України, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів не приймає до уваги наведений вище доказ й вважає, що позивачем з об`єктивністю та достовірністю не було доведено питання істотності порушення відповідачкою умов договору купівлі-продажу та наскільки покупець позбавився того, на що він розраховував.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Проте, в судовому засіданні позивачем не доведено належними та допустимими доказами те, що відповідачка порушує, не визнає або оспорює його права, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

За таких підстав, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що вимоги ОСОБА_1 є незаконними, необґрунтованими й задоволенню не підлягають.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263, 264, 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, частини 2 статті 651 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову з інших правових підстав, а саме за їх необґрунтованістю.

В зв`язку з тим, що ціна позову в даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа згідно п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України є малозначною і в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) - г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 382-384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Одеської міської ради задовольнити частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 січня 2019 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про внесення змін до договору відмовити з інших правових підстав.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складено: 05 грудня 2019 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дрішлюк

П.М. Черевко