ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" листопада 2019 р. Справа№ 910/4391/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Дикунської С.Я.

при секретарі судового засідання Костяк В.Д.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Пустовіта Григорія Олександровича та Фізичної особи-підприємця Пустовіта Павла Олександровича

на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019

у справі №910/4391/19 (суддя Бойко Р.В.)

за позовом: 1. Фізичної особи-підприємця Пустовіта Григорія Олександровича

2. Фізичної особи-підприємця Пустовіта Павла Олександровича

до Акціонерного товариства «Альфа-Банк»

про стягнення 4 015 650,40 грн

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2019 року Фізична особа-підприємець Пустовіт Григорій Олександрович та Фізична особа-підприємець Пустовіт Павло Олександрович звернулись до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Альфа-Банк" про стягнення 4 015 650,40 грн у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань за договором оренди (найму) від 19.06.2014, посвідченим приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Ченцовою Н.А. та зареєстрованим за №1664, з яких: заборгованість з оплати за користування орендованим майном у період з 01.09.2014 по 30.04.2016 у розмірі 2 184 230,40 грн, орендна плата у подвійному розмірі на підставі ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України у зв`язку неповерненням відповідачем у період з 01.05.2016 по 29.09.2016 орендованого майна після розірвання зазначеного договору в сумі 1 140 356,76 грн, а також сума інфляційних втрат у розмірі 1 168 487,35 грн та 3% річних у розмірі 96 714,31 грн станом на 01.04.2019, які позивачі просять стягнути на їх користь з відповідача у рівних частинах.

02.05.2019 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позов, в якому останній не визнав позовні вимоги та просив застосувати до частини вимог наслідки спливу позовної давності. Крім того, відповідач вказав на неспівмірність та недоведеність заявлених до відшкодування витрат на правничу допомогу.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 у справі №910/4391/19 позов задоволено частково, стягнуто з Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на користь Фізичної особи-підприємця Пустовіта Г.О. борг у розмірі 346 781,85 грн, 3% річних у розмірі 28 926,67 грн, інфляційні втрати у розмірі 130 652,55 грн, судовий збір у розмірі 7 595,42 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 609,69 грн, стягнуто з Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на користь Фізичної особи-підприємця Пустовіта П.О. борг у розмірі 346 781,85 грн, 3% річних у розмірі 28 926,67 грн, інфляційні втрати у розмірі 130 652,55 грн, в іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд виходив з того, що направлення позивачами та одержання відповідачем у квітні 2015 року повідомлення від 02.04.2015 про відмову від договору не мало своїм наслідком його розірвання та припинення дії, а відтак і виникнення у АТ "Альфа-Банк" обов`язку з повернення об`єкту оренди, через неукладення нотаріально посвідченої угоди про розірвання договору оренди, що виключає правомірність нарахування неустойки в порядку ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України та вказує на чинність договору оренди в період часу після одержання відповідачем від позивачів такого повідомлення. Разом з тим, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості нарахування відповідачеві орендної плати за користування орендованим майном у період з квітня по вересень 2016 року, оскільки відповідач продовжував користуватись об`єктом оренди на підставі договору, в тому числі у спірний період - з 01.09.2014 до 30.09.2016, відтак був зобов`язаний сплачувати орендні платежі. Суд також погодився з тим, що позивачами було пропущено строк позовної давності в частині вимог про стягнення з відповідача орендних платежів за користування приміщенням у період з 01.09.2014 по 31.03.2016 з огляду на визначений пунктом 3.5 договору строк їх внесення.

Разом з тим, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх грошових зобов`язань за договором в частині своєчасної сплати орендних платежів протягом квітня-вересня 2016 року з відповідача на користь позивачів судом стягнуто інфляційні втрати у розмірі 261 305,10 грн, 3% річних у розмірі 57 853,34 грн, повернуто з державного бюджету Фізичній особі-підприємцю Пустовіту Григорію Олександровичу 7 595,42 грн на підставі п. 2 ч. 1 ст. 129, ч. 1 ст. 130 ГПК України, а іншу частину судового збору у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України покладено на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Крім того, місцевий суд, зважаючи на наявність клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, та на доведеність останнім неспівмірності таких витрат, керуючись ч. 5 ст. 126 ГПК України, дійшов висновку про зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги адвоката, який підлягає покладенню на Акціонерне товариство "Альфа-Банк" на 80%, тому судом покладено на відповідача 20% витрат позивача-1 на оплату послуг адвоката пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, що становить суму 12 609,69 грн.

Не погодившись із вищезазначеним рішенням, позивачі звернулись до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просять скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що наслідком надіслання відповідачеві повідомлення від 02.04.2015 є розірвання договору оренди, що підтверджується обставинами, встановленими у судовому рішенні у справі №910/7495/16 та відповідає вимогам ст. 782 ЦК України, а тому виконання інших вимог щодо односторонньої відмови від договору оренди у даному випадку законом не визначається, що підтверджується висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 08.05.2012 у справі №3-26гс12 та у постанові від 25.04.2018 у справі №911/3250/16; судом не було звернуто уваги на те, що відповідач у відзиві не заперечував проти позову з підстав відсутності нотаріального посвідчення повідомлення позивачів про відмову від договору оренди та визнав вимоги позивачів щодо стягнення орендної плати в подвійному розмірі за період 01.05.2016-29.09.2016; безпідставне відхилення доводів позивачів про припинення договору оренди з 06.04.2015 призвело до необгрунтованої відмови у стягнення з відповідача неустойки у формі подвійної орендної плати за період з 06.04.2015 по 30.09.2016 на підставі ч.2 ст.785 ЦК України; посилання суду першої інстанції на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 27.02.2019 у справі №913/661/17 є безпідставним, оскільки предметом вказаної справи є стягнення збитків, завданих використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів та при розгляді зазначеного спору судом не застосовувались ст.ст.209, 214, 651, 782 ЦК України; відхилення судом доводів позивачів про переривання строку позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості за період з 01.09.2014 по 30.04.2016 не грунтується на законі та є безпідставним, оскільки перебіг строку розпочався з 18.12.2018, коли позивачі довідалися про порушення своїх прав відповідачем, оскільки не могли бути певні, що їхні права порушено; суд безпідставно зменшив розмір витрат, понесених позивачем на правничу допомогу у розмірі 250 000,00 грн, так як їх розмір таких відповідає ринковій вартості на аналогічні послуги.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.08.2019 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Пустовіта Григорія Олександровича та Фізичної особи-підприємця Пустовіта Павла Олександровича на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 у справі №910/4391/19, розгляд апеляційної скарги призначено на 16.10.2019, встановлено Акціонерному товариству "Альфа-Банк" строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду 23.09.2019 від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив залишити вказану апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, відповідач наголошував на тому, що Верховний Суд у постанові від 18.12.2018 у справі №910/7495/16 не зазначав про факт розірвання договору оренди з 06.04.2015, як про це стверджують скаржники; направлення останніми повідомлення від 02.04.2015 свідчило лише про ініціювання процедури розірвання договору, а з огляду на те, що сторонами договір було укладено в письмовій формі з його нотаріальним посвідченням, правочин про його розірвання мав бути вчинений в аналогічному порядку - у письмовій формі з його нотаріальним посвідченням, чого здійснено не було; позиція позивачів щодо початку перебігу строку позовної давності з 18.12.2018 та про переривання такого строку не ґрунтуються на законі; доводи позивачів про ненадання відповідачем у відзиві достатніх мотивів стосовно прийняття рішення про зменшення заявленого позивачами розміру витрат на правничу допомогу не відповідають змісту відзиву є необгрунтованими.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2019 оголошено у розгляді справи №910/4391/19 перерву на 27.11.2019.

Через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду 26.11.2019 від позивачів надійшли пояснення щодо апеляційної скарги.

У судовому засіданні представник позивачів підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду в частині відмови у задоволенні позову скасувати та постановити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог.

Представник відповідача проти вимог апеляційної скарги заперечив, вважає її безпідставною та необґрунтованою, у зв`язку з чим просив суд апеляційної інстанції відмовити в її задоволенні, а судове рішення залишити без змін.

27.11.2019 у судовому засіданні колегією суддів апеляційного господарського суду було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга ФОП Пустовіта Г.О. та ФОП Пустовіта П.О. не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 19.06.2014 між Фізичною особою-підприємцем Пустовітом Григорієм Олександровичем (орендодавець1), Фізичною особою-підприємцем Пустовітом Павлом Олександровичем (орендодавець2) та Публічним акціонерним товариством "Альфа-Банк" (орендар) був укладений договір оренди, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Ченцовою Н.А. та зареєстрований в реєстрі за №1664, згідно з п.1 якого орендодавці надають, а орендар приймає у платне строкове користування (в оренду) нежитлове приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5, за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, будинок 97, загальною площею 145 кв.м., та які зазначені на по-поверховому плані приміщення (додаток №1 до договору).

Відповідно до п.1.4 договору приміщення належить орендодавцю1 та орендодавцю2 у рівних частинах на підставі договору дарування, посвідченого 20.09.2010 приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Восковець О.О. за реєстровим №5488, зареєстрованого в Комунальному підприємстві "Бюро технічної інвентаризації міста Донецька" 01.10.2010 в книзі №4чндк-157 за №395 та в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним №3945473.

Згідно з п.п.2.1, 2.2 договору сторони домовились, що передача приміщення в оренду за цим договором оформлюється актом прийому-передачі приміщення (дата початку строку оренди), який підписується орендарем та орендодавцем 01.07.2014, але не раніше набуття чинності цього договору. У момент підписання акта прийому-передачі приміщення орендодавець передає орендареві ключі від приміщення та необхідну технічну документацію до нього, після чого орендар одержує безперешкодний доступ до приміщення.

Згідно з п.2.10 договору нарахування орендної плати здійснюється щомісячно в розмірі відповідно до розділу 3 договору "Орендна плата та інші платежі", починаючи від дня підписання уповноваженими представниками сторін акта прийому-передачі приміщення та припиняється з дати підписання сторонами акту прийому-передачі приміщення при його поверненні орендодавцю, або на 10 (десятий) день з дати направлення на адресу орендодавця, що вказана в розділі 11 договору, двох примірників підписаного та скріпленого печаткою орендаря акту прийому-передачі приміщення, у випадку якщо орендодавець ухиляється від підписання акту приймання-передачі приміщення при його поверненні, за умови фактичного звільнення приміщення орендарем.

Відповідно до п.3.1 договору розмір орендної плати за один повний календарний місяць оренди, починаючи з дати підписання акту прийому-передачі і по 30.06.2015 включно, становить 53 765,63 грн без ПДВ, є фіксованим та не підлягає будь-якій індексації.

Згідно з пп.3.1.1 п.3.1 договору, починаючи з 01.07.2015 базовий розмір орендної плати за один повний календарний місяць оренди становить 53 765,63 грн без ПДВ, що є еквівалентом 4 555,05 доларів США за офіційно встановленим курсом НБУ станом на 10.06.2014, що становить 11,803521 грн за один долар США.

У випадку збільшення курсу долара США по відношенню до гривні розмір щомісячної орендної плати, передбачений п. 3.1.1 підлягає індексації відповідно до коефіцієнту зміни курсу долара США до гривні, встановленого НБУ.

Відповідно до п.3.3 договору орендар зобов`язався відшкодовувати орендодавцям витрати на оплату комунальних послуг та експлуатаційні витрати, пов`язані з забезпечення діяльності орендаря, тобто здійснювати компенсаційні виплати. Такі компенсаційні виплати здійснюються орендарем на користь орендодавців протягом 5 робочих днів з моменту отримання орендарем відповідного рахунку від орендодавця шляхом безготівкового перерахування відповідної суми грошових коштів на рахунок орендодавця ФОП Пустовіт Павла Олександровича.

Згідно з п.3.5 договору, орендна плата сплачується орендарем щомісячно в рівних долях орендодавцю1 та орендодавцю2 на підставі рахунків, які виставляються орендодавцем1 та орендодавцем2 орендареві у період з першого по п`яте число місяця за користування приміщенням, в якому вноситься орендна плата. Орендар має сплатити орендну плату не пізніше п`яти робочих днів з дати отримання відповідних рахунків від орендодавця1 та орендодавця2. Орендна плата вноситься шляхом безготівкового перерахування відповідної суми грошових коштів на рахунки орендодавця1 та орендодавця2, зазначені в даному договорі в розділі 11 "Реквізити і підписи сторін", або, в разі зміни банківських реквізитів, на поточний рахунок, вказаний у письмовому повідомленні орендодавця1 та орендодавця2.

Відповідно до п.8.1 договору, така угода набуває чинності з дня її підписання уповноваженими представниками сторін, нотаріального посвідчення, скріплення їх підписів печатками і діє до моменту повернення приміщення орендодавцю, що визначається з урахуванням умов розділу 2 цього договору. У випадку підписання сторонами акту приймання-передачі приміщення при поверненні приміщення договір припиняє чинність в дату, вказану у відповідному акті.

Згідно з п.8.2 договору строк оренди приміщення складає 5 років і обчислюється з дати надання приміщення орендодавцем орендарю за цим договором згідно з відповідним актом прийому-передачі приміщення. Строк оренди також є припиненим у дату дострокового розірвання (припинення дії) цього договору.

01.07.2014 позивачі (орендодавці) передали відповідачеві (орендарю) орендоване приміщення, що підтверджується актом прийому-передачі приміщення в оренду.

03.04.2015 позивачі направили на адресу відповідача повідомлення від 02.04.2015 про розірвання договору та про необхідність повернення приміщення і ключів від нього за актом приймання-передачі.

30.09.2016 АТ "Альфа-Банк" повернуло спірне приміщення та ключі від нього орендодавцям, що підтверджується актом прийому-передачі приміщення.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з рішенням суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог, а доводи апеляційної скарги вважає безпідставними та необґрунтованими, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 174 ГК України господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Надаючи оцінку правовідносинам, що склались між сторонами у даній справі, судом першої інстанції правильно встановлено, що укладений між сторонами у справі правочин за своїм змістом та правовою природою є договором оренди (найму), за яким, відповідно до ч. 1 ст. 283 ГК України, одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина 6 ст. 283 ГК України).

Згідно з ч. 1 ст. 761, ч. 1 ст. 762 ЦК України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Пунктами 1, 4 статті 285 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Договір найму укладається на строк, встановлений договором (ст. 763 ЦК України).

В позовній заяві позивачі вказують про наявність у відповідача заборгованості зі сплати орендних платежів у розмірі 2 184 230,40 грн за користування майном згідно договору у період з 01.09.2014 по 30.04.2016, а також орендної плати у подвійному розмірі на підставі ч.2 ст.785 Цивільного кодексу України у розмірі 1 140 356,76 грн у зв`язку з неповерненням майна та користування цим майном після розірвання договору в період з 01.05.2016 по 29.09.2016.

За твердженням позивачів, спірний договір відповідно до ст.782 Цивільного кодексу України є розірваним з 06.04.2015 у зв`язку з направленням останніми повідомлення про розірвання відповідного договору, отриманого відповідачем 06.04.2015.

Відповідно до ч.3 ст.291 Господарського кодексу України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.782 Цивільного кодексу України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Згідно з ч.ч. 1, 2, 3 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, передбачене ст.782 Цивільного кодексу України право наймодавця відмовитися від договору найму є за своєю суттю одностороннім правочином, спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків за двостороннім правочином, а саме, договором найму.

Згідно з ч.4 ст.202 Цивільного кодексу України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ст.654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Отже, у разі вчинення наймодавцем одностороннього правочину - відмови від договору найму, такий правочин повинен вчинятись у такій самій формі, що й договір.

Як вбачається зі спірного договору оренди (п.8.1. договору) останній укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений, а тому правочин, який спрямований на його розірвання, також підлягав вчиненню у письмовій формі з його нотаріальним посвідченням. Натомість надіслане позивачами повідомлення було викладене у простій письмовій формі.

Таким чином суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в даному випадку відсутні підстави вважати, що вчинений позивачами правочин щодо односторонньої відмови від договору вчинений в такій самій формі, що й договір, а відтак останній вчинений з недотриманням приписів ст. 654 Цивільного кодексу України та відповідно до ч.1 ст.219 Цивільного кодексу України є нікчемним.

За вказаних обставин, зважаючи на приписи ст. 654 Цивільного кодексу України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що направлене позивачами повідомлення про відмову від договору є лише волевиявленням на розірвання договору оренди, яке не має юридичного наслідку розірвання договору, оскільки сторонами у справі не вчинено дій, спрямованих на реалізацію вказаного волевиявлення та не укладено письмової нотаріально посвідченої угоди про розірвання договору оренди.

З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи скаржників стосовно того, що наслідком направлення останніми відповідачеві повідомлення від 02.04.2015 є розірвання договору оренди, що відповідає вимогам ст.782 ЦК України, та зазначає, що згадана норма визначає лише підстави та наслідки відмови від правочину, проте не визначає у даному випадку форму такого правочину. Водночас форма відмови від договору оренди має відповідати формі вчинення такого договору, про що правильно вказано судом в оскаржуваному рішенні.

Такий висновок місцевим господарським судом було зроблено з посиланням на аналогічний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 27.02.2019 у справі №913/661/17.

Доводи позивачів про безпідставність посилань на вищевказаний висновок суду касаційної інстанції, оскільки предметом у справі №913/661/17 є стягнення збитків, завданих використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів, при розгляді якої не застосовувались ст.ст. 209, 214, 651, 782 ЦК України, колегія суддів відхиляє, враховуючи наступне.

Як вбачається з постанови, в ній судом зроблено висновок стосовно форми правочину в контексті ст.654 Цивільного кодексу України, яку і було застосовано у даній справі судом першої інстанції, що підтверджує правовий висновок місцевого господарського суду щодо форми правочину та не стосується інших обставин даної справи.

Зі змісту повідомлення від 02.04.2015 слідує, що позивачі вимагали від відповідача з дня отримання ним листа негайно передати орендоване приміщення в належному стані, а також ключі від нього представникові орендодавців з одночасним підписанням акту прийому-передачі обома сторонами та оформленням договору про розірвання договору оренди на підставі ч.1 ст.782 Цивільного кодексу України у нотаріуса, для чого запропоновано орендареві узгодити дату й час для здійснення цих правочинів та виконати вимоги ч. 2 ст. 207 ЦК України.

Таким чином, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що вказане повідомлення позивачів не може розцінюватись як однозначне та чітке волевиявлення орендодавців на припинення договору, так як всі сумніви в цій частині мають тлумачитись на користь чинності договору, а не на його припинення, зважаючи на ті обставини, що такий правочин укладався за волею усіх учасників договору, з чітким розумінням його умов усіма учасниками, а не однією зі сторін, якою в односторонньому порядку ініціюється його припинення, а тому повідомлення позивачів свідчить про ініціювання останніми процедури розірвання договору.

Як правильно зазначив суд в оскаржуваному рішенні, обґрунтованість такої позиції підтверджується рішеннями, ухваленими у справі №910/7495/16, в якій позовні вимоги про виселення та про зобов`язання вчинити дії (передати ключі) були вмотивовані тим, що позивачі, у зв`язку з істотним порушенням орендарем умов договору, на підставі ст.782 ЦК України реалізували своє право на розірвання договору оренди з відповідачем в односторонньому порядку та про надання доступу до приміщення.

Місцевим господарським судом слушно зауважено, що позов в межах вищевказаної справи №910/7495/16 був поданий позивачами до Господарського суду м. Києва у квітні 2016 року та розглядався за правилами ГПК України в редакції, що діяла до 15.12.2017, при цьому спірне орендоване приміщення відповідачем фактично було повернуто позивачам 30.09.2016, то у разі обгрунтованості вимог позивачів щодо реалізації ними права на розірвання укладеного з відповідачем договору оренди в односторонньому порядку, передбаченому ст.782 ЦК України та за вимогами про виселення відповідача з приміщення і зобов`язання останнього повернути ключі, провадження у справі підлягало б припиненню у зв`язку з відсутністю предмета спору, який існував на момент пред`явлення позову, проте припинив своє існування під час розгляду справи. Втім, рішенням суду першої інстанції від 09.03.2017, яке переглядалось судами апеляційної та касаційної інстанції, було відмовлено у задоволенні позовних вимог, що вказує на необґрунтованість доводів позивачів в частині реалізації ними права на розірвання договору оренди.

Як зазначено судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні, позивачі самі вимагали від відповідача оформлення розірвання договору оренди на підставі ч. 1 ст. 782 Цивільного кодексу України у нотаріуса, що свідчить про усвідомлення орендодавцями того, що сам факт одержання відповідачем повідомлення про відмову від договору не має своїм безумовним наслідком його розірвання.

До того ж, з судових рішень у справі №910/7495/16 вбачається, що в жодному з них не встановлювалось обставин розірвання договору та не надавалось правової оцінки вчиненому позивачами 06.04.2015 правочину, у зв`язку з чим у суду відсутні підстави вважати обставини припинення договору з 06.04.2015 встановленими та доведеними.

Колегія суддів відхиляє аргументи позивачів, що вказаний висновок суду є безпідставним, оскільки судовими рішеннями у справі №910/7495/16 (рішенням Господарського суду міста Києва від 09.03.2017 та постановою Київського апеляційного господарською суду від 18.09.2018), які набули статусу остаточних судових рішень, встановлено лише факт користування відповідачем орендованим приміщенням у період з 01.07.2014 по 30.09.2016, що відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України не потребує повторного доказування.

За вказаних обставин, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що направлення позивачами та одержання відповідачем у квітні 2015 року повідомлення від 02.04.2015 про відмову від договору не мало своїм наслідком розірвання такого договору та припинення його дії, а відтак і виникнення у відповідача обов`язку з повернення об`єкту оренди орендодавцям. Отже, договір оренди не був припинений сторонами в установленому законом порядку та був чинний, в тому числі, після одержання відповідачем повідомлення позивачів від 02.04.2015.

З огляду на встановлені судом обставини, у задоволенні вимог позивачів про стягнення з відповідача неустойки, передбаченої ч. 2 ст. 785 ЦК України, місцевим господарським судом правомірно відмовлено у зв`язку з тим, що договір оренди у зазначений період був чинним.

Судом встановлено, що відповідач користувався об`єктом оренди на підставі договору, в тому числі у спірний період з 01.09.2014 до 30.09.2016, проте не виконував свої зобов`язання, визначені п.3.5 договору, належним чином, внаслідок чого у відповідача наявна заборгованість за користування з 01.09.2014 до 30.09.2016 орендованим згідно договору майном у розмірі 2184230,40 грн (2291761,66 грн - 107531,26 грн).

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Як вбачається з матеріалів справи, у своєму відзиві на позов відповідачем викладено заяву про застосування наслідків пропуску строку позовної давності.

Відповідно до ст.ст. 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За приписами ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

В силу положень частини 4 та частини 5 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідач зазначає, що позивачі пропустили строк позовної давності, заявляючи вимоги про стягнення орендної плати за користування майном з 01.09.2014 по 31.03.2016, оскільки вони достеменно знали про наявність у них порушеного права, проте не звертались протягом трьох років до суду за його захистом.

В свою чергу, позивачі вказують, що мало місце переривання строку позовної давності щодо вимоги про стягнення орендної плати за користування спірним майном з 01.09.2014 по 31.03.2016, оскільки останні звертались до суду в межах справи №910/7495/16, предметом якої є, зокрема, стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на заборгованість АТ "Альфа-Банк" з орендної плати, яка виникла у період з 01.09.2014 по 30.04.2016.

Згідно з ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до ст.264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Таким чином, позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №523/10225/15-ц.

Як правильно зазначено місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні в межах справи №910/7495/16 позивачами було заявлено лише 2 грошові вимоги до відповідача: 1) про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суму боргу з орендної плати; 2) про стягнення заборгованості за компенсаційними виплатами (спожитою електроенергією за грудень 2014 року - березень 2015 року).

Жодних інших грошових вимог за договором, зокрема щодо стягнення заборгованості по орендній платі, позивачами в межах справи №910/7495/16 не заявлялось. Вказане свідчить про те, що пред`явлення позову про стягнення 3% річних та інфляційних витрат не зумовлює переривання строку позовної давності за основною вимогою, оскільки дані вимоги (стягнення боргу та стягнення 3% річних та інфляційних витрат) є окремим предметом позову.

Аналогічний висновок щодо застосування положень ч. 2 ст. 264 Цивільного кодексу України також викладено в постановах Верховного Суду від 29.05.2018 у справі №911/4235/16 та від 26.10.2018 у справі №922/4099/17.

За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовна давність за вимогами про стягнення заборгованості за орендними платежами не переривалась у зв`язку з пред`явленням позову в межах справи №910/7495/16.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо переривання строку позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за період з 01.09.2014 по 30.04.2016, оскільки такі не грунтуються на законі, є безпідставними, адже системний аналіз ст.ст.256-266 ЦК України дає підстави стверджувати, що «вимога», про яку йдеться в ч.2 ст.264 ЦК України, має характеризуватися однорідністю. Вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат є самостійними вимогами, що мають різну правову природу, хоча і можуть бути пов`язані з вимогою про стягнення основного боргу.

Місцевим господарським судом встановлено, що позов про стягнення заборгованості по орендній платі згідно договору надійшов до суду 05.04.2019, відтак, з огляду на визначений п.3.5 договору строк внесення орендних платежів (з першого по п`яте число місяця за користування приміщенням), позивачами було пропущено строк позовної давності стосовно вимог про стягнення орендних платежів за користування відповідачем приміщеннями у період з 01.09.2014 по 31.03.2016.

Також скаржниками наголошується на тому, що перебіг строку позовної давності розпочався з 18.12.2018, тобто в час, коли останні довідалися про порушення своїх прав відповідачем і не могли бути впевненими, що їхні права порушено.

Стосовно наведеного суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що такі аргументи мають бути відхилені, зважаючи на те, що про порушення своїх прав відповідачем за договором позивачі достеменно знали, що підтверджується, зокрема, повідомленням про розірвання договору від 02.04.2015, в якому останні вказували на неналежне виконання орендарем зобов`язань за договором оренди.

За наведених вище обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в задоволенні позову про стягнення з АТ "Альфа-Банк" орендної плати за користування приміщенням згідно договору у період з 01.09.2014 по 31.03.2016, відповідності до приписів ч.4 ст. 267 Цивільного кодексу України, має бути відмовлено, оскільки позивачі звернулись до суду з даним позовом з пропуском строку позовної давності, а відповідачем заявлено у письмовій формі про застосування наслідків пропуску строку позовної давності.

Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме в частині стягнення заборгованості по орендній платі за період користування приміщенням протягом квітня 2016 року по вересень 2016 року, що становить суму 693 563,70 грн.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх грошових зобов`язань за договором оренди в частині вчасної сплати орендних платежів позивачем заявлено до стягнення нараховані 3% річних у розмірі 96 714,31 грн та інфляційні втрати у розмірі 1 168 487,35 грн за період з 11.06.2016 по 01.04.2019.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Здійснивши перерахунок заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що правомірним буде стягнення з відповідача за порушення ним своїх грошових зобов`язань зі сплати орендних платежів за користування орендованим майном протягом квітня-вересня 2016 року інфляційних втрат у розмірі 261 305,10 грн. та 3% річних у розмірі 57 853,34 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачами було заявлено до стягнення з відповідача заборгованість у розмірі 4 015 650,40 грн. В свою чергу, з відзиву АТ "Альфа-Банк" вбачається, що відповідачем визнано наявність у нього заборгованості перед позивачами щодо якої ними не було пропущено строку позовної давності.

Частиною ч.1 ст. 130 ГПК України передбачено, що у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

За вказаних обставин, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, що на підставі п. 2 ч. 1 ст. 129, ч. 1 ст. 130 Господарського процесуального кодексу України з державного бюджету підлягає поверненню ФОП Пустовіту Григорію Олександровичу 7 595,42 грн, а інша частина судового збору у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем1 також заявлено до стягнення у якості судових витрат витрати на правничу допомогу в розмірі 250 000,00 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 124 Господарського процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з ч. 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч. 5 ст.129 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та витрат, які позивач очікує понести в майбутньому на професійну правничу допомогу, позивачем1 було надано суду договір про надання правничої допомоги №01-03/2016 від 26.03.2019 та додаток №1 до нього, складені ФОП Пустовітом Григорієм Олександровичем (клієнт) та Адвокатським об`єднанням "Юрисенс", за умовами якого вартість послуг адвокатського об`єднання за підготовку та ведення даної справи складає 250 000,00 грн, оплату яких клієнт здійснює двома платежами - 50 000,00 грн сплачується після підготовки позовної заяви та схвалення її клієнтом, а решта гонорару у розмірі 200 000,00 грн сплачується клієнтом після ухвалення господарським судом міста Києва рішення по суті спору.

Разом з тим, зазначені позивачами витрати на правничу допомогу є необгрунтованими, позивачами не подано суду доказів щодо обсягу фактично наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, доказів оплати таких послуг, як того вимагає ч.2 ст.126 ГПК України, тобто не доведено розміру понесених витрат на правничу допомогу (не надано розрахунків та обгрунтувань визначеного розміру витрат на правничу допомогу).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України).

У своєму відзиві на позов відповідач вказав, що заявлені позивачем до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг).

За вказаних обставин, суд апеляційної інстанції погоджується із висновком місцевого господарського суду про неспівмірність заявлених позивачем витрат на послуги адвоката із складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також що розмір таких витрат є необґрунтованим та не підтверджений належними доказами.

З огляду на наведене, приймаючи до уваги наявність клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, керуючись ч. 5 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції погоджується з місцевим господарським судом про наявність підстав для зменшення розміру цих витрат на 80%, а тому на відповідача покладається до відшкодування 20% витрат позивача1 на оплату послуг адвоката пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, що становить суму 12 609,69 грн.

Колегія суддів відхиляє доводи скаржників про те, що витрати на правничу допомогу у розмірі 250 000,00 грн відповідають ринковій вартості на аналогічні послуги. При цьому, позивачі наводять приклади закупівель юридичних послуг через систему закупівель «Prozorro».

Так, зазначені позивачами та закуплені через систему «Prozorro» юридичні послуги не можуть бути визнані аналогічними, оскільки у даному випадку неможливо порівняти кількість витраченого часу на юридичний супровід, його зміст та обсяг наданих послуг, категорію та складність справ.

Суд апеляційної інстанції відхиляє твердження позивачів стосовно того, що місцевим господарським судом було порушено норми процесуального права з огляду на те, що у відзиві на позовну заяву відповідач визнав позовні вимоги позивачів, однак господарський суд, в порушення ч.4 ст.191 ГПК України, не прийняв у зв`язку із вказаним процесуального рішення.

Відповідно до ч.4 ст.191 ГПК України у разі визнання відповідачем позову, суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Як вбачається з відзиву відповідача, останній визнав наявність заборгованості, проте не її конкретний розмір, а суму заборгованості, не охоплену періодом, до якої застосовуються наслідки пропуску строку позовної давності, з огляду на що, місцевий господарський суд, встановивши розмір дійсної заборгованості відповідача перед позивачами, прийняв рішення про задоволення вимог позивачів у цій частині, що відповідає вимогам ч.4 ст.191 ГПК України.

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Разом з тим, враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи сторін, викладені в апеляційній скарзі та у відзиві на неї, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права

За таких обставин, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 у справі №910/4391/19 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Пустовіта Григорія Олександровича та Фізичної особи-підприємця Пустовіта Павла Олександровича має бути залишена без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянтів.

Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Пустовіта Григорія Олександровича та Фізичної особи-підприємця Пустовіта Павла Олександровича на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 у справі №910/4391/19 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 у справі №910/4391/19 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/4391/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 10.12.2019.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

С.Я. Дикунська