Постанова

Іменем України

27 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 345/4385/17

провадження № 61-48126св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач за первинним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі за первинним позовом (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Максюти І. О., Матківського Р. Й.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у житловому будинку і виселення з житлового будинку.

Позовні вимоги мотивовано тим, що він проживає у будинку по АДРЕСА_1 . У цьому будинку також проживають його колишня дружина - ОСОБА_2 (шлюб розірвано рішенням Калуського міськрайонного суду від 11 квітня 2012 року) та син - ОСОБА_3

Вказаний будинок на праві приватної власності належав його батькові - ОСОБА_4 , який 28 липня 2016 року подарував його позивачу ОСОБА_1 .

Посилаючись на те, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продовжують проживати у його будинку по даний час без його згоди, хоча житлова площа складає тільки 16,1 кв. м, у зв`язку з чим він змушений проживати у нежитлових приміщеннях будинку, що є порушенням його прав власника, які встановлені статтями 319, 321 ЦК України, ОСОБА_1 просиввизнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у жилому будинку АДРЕСА_1 , а також виселити їх з даного будинку.

У квітні 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом, посилаючись на те, що ОСОБА_1 до грудня 2017 року проживав у фактичних шлюбних стосунках із ОСОБА_2

22 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним вище позовом, і саме з цього часу почали виникати конфлікти щодо користування домоволодінням по АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 зазначала, що 17 квітня 2018 року відповідач ОСОБА_1 без будь-якого на те рішення суду вигнав її із сином з будинку, в якому вони постійно проживали, змінив замок і, погрожуючи фізичною розправою, не впускає їх до постійного місця проживання та реєстрації. Також ОСОБА_1 не дає їм змоги забрати особисті речі з будинку.

За фактом вчинення перешкод в користуванні будинком вони звернулися в поліцію, але це не дало жодного результату.

З огляду на вказане ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили суд зобов`язати ОСОБА_1 не чинити їм перешкод в користуванні домоволодінням по АДРЕСА_1 , шляхом вселення в дане домоволодіння та шляхом зобов`язання ОСОБА_1 забезпечити їм вільний доступ до житлового будинку, що знаходиться в зазначеному домоволодінні, надати ключі від вхідних дверей цього будинку.

Ухвалою Калуського міськрайонного суду від 08 травня 2018 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у житловому будинку і виселення з житлового будинку об`єднано для розгляду в одному провадженні із справою за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом та присвоєно спільний номер 345/4385/17.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 08 серпня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено. Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 перешкоди в користуванні домоволодінням по АДРЕСА_1 , шляхом вселення в домоволодіння по АДРЕСА_1 та шляхом зобов`язання ОСОБА_1 забезпечити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 вільний доступ до житлового будинку, що знаходиться в зазначеному домоволодінні та надати їм ключі від вхідних дверей цього будинку.

Відмовляючи у задоволенні первинного позову та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зареєстровані у домоволодінні по АДРЕСА_1 ще з того часу, коли воно належало на праві власності ОСОБА_4 , і їх вселення, як членів сім`ї, відбулося за згодою власника. ОСОБА_1 став власником домоволодіння 28 липня 2016 року, проте з позовом про виселення звернувся лише 26 грудня 2017 року, що свідчить про надання ним згоди на проживання у належному йому на праві власності будинку своєму сину ОСОБА_3 та колишній дружині ОСОБА_2 . Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє права користування займаним приміщенням. Крім того, матеріали справи не містять даних про те, що відповідачі-позивачі мають інше місце постійного проживання.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Калуського міськрайонного суду 08 серпня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право на проживання в жилому будинку АДРЕСА_2 . Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з жилого будинку АДРЕСА_2 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 і відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , виходив з того, що з моменту переходу права власності на спірне домоволодіння від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 відповідачі-позивачі втратили право користування даним житлом, як члени сім`ї власника житла, оскільки з новим власником - ОСОБА_1 між ними не було домовленості щодо порядку користування будинком.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У грудні 2018 року до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року, в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не звернув уваги, що апеляційна скарга подана з пропуском строку на апеляційне оскарження і клопотання про поновлення строку не заявлялось, проте суд відкрив апеляційне провадження у справі. Також судом не враховано, що ОСОБА_3 є рідним сином ОСОБА_1 , власника спірного житлового будинку, в якому проживав з часу свого народження, а тому він є членом сім`ї власника будинку і не може бути позбавлений права користуватися цим будинком. Крім того ОСОБА_2 постійно проживала з власником будинку ОСОБА_1 і вела з ним спільне господарство.

Відзив до суду касаційної інстанції не подано

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 345/4385/17 з Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області. Зупинено виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року до закінчення касаційного провадження.

У липні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2019 року справу № 345/4385/17 призначено до розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 04 червня 1994 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2012 року шлюб між ними розірвано.

Із копії будинкової книги для прописки громадян вбачається, що відповідачі - позивачі ОСОБА_2 (колишня дружина) та ОСОБА_3 (син, ІНФОРМАЦІЯ_1 ) прописані за адресою: АДРЕСА_1 ( ОСОБА_2 з 14 березня 2001 року, ОСОБА_3 з 21 серпня 2015 року).

За даними довідки про склад сім`ї, виданої Центром надання адміністративних послуг Калуської міської ради від 17 липня 2018 року, у домоволодінні за адресою; АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Згідно довідки головного архітектора м. Калуша від 22 березня 2016 року №03-03/438 житловому будинку, який знаходився в АДРЕСА_1 надано нову адресу - АДРЕСА_1.

З копії договору дарування від 28 липня 2016 року вбачається, що ОСОБА_4 (батько позивача) подарував синові - ОСОБА_1 житловий будинок під АДРЕСА_2 , а також земельну ділянку, на якій знаходиться зазначене домоволодіння, площею 0,0847 га. Згідно пункту 2 договору домоволодіння має загальну площу 41 кв. м та житлову площу - 16,1 кв. м.

За даними інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру власності на нерухоме майно, право власності ОСОБА_1 на подароване домоволодіння зареєстроване 28 липня 2016 року, номер запису про право власності: 15689761.

На час реєстрації ОСОБА_3 та ОСОБА_2 власником вказаного вище будинку був батько позивача ОСОБА_4 , а з 28 липня 2016 року власником цього будинку є позивач ОСОБА_1 .

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Колегія суддів вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, сам факт переходу права власності на житловий будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Позивач був обізнаний, що місце проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстроване у спірному будинку, тобто міг передбачити характер та вагу обтяження майбутньої нерухомості, проте фактично погодився набути право власності на цей будинок з тими обтяженнями, які існували у попереднього власника.

Такі висновки у подібній справі виклала Велика Палата Верховного Суду

у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження

№ 61-298цс19.

Задовольняючи позов про виселення, суд апеляційної інстанції формально підійшов до встановлення фактичних обставин справи, не врахував необхідність дотримання наведених вище вимог національного законодавства, наведених конвенційних норм та прецедентної практики Європейського суду з прав людини. Не врахував, що матеріали справи не містять даних про те, що відповідачі-позивачі мають інше місце постійного проживання, ніж спірний будинок.

По суті, суд виходив лише з одного факту, що ОСОБА_1 є новим власником житлового будинку, а відповідачі не є членами її сім`ї й мали похідне право на проживання від прав колишнього власника,

тому підлягають автоматичному виселенню.

Разом з тим, суд першої інстанції правильно виходив з того, що вселення відповідачів-позивачів відбулося за згодою попереднього власника, позивач ОСОБА_1 при набутті права власності на дане домоволодіння не заперечував щодо їх проживання, спільно проживав із ними, при їх вселенні не було окремої угоди щодо умов проживання, у зв`язку із чим ОСОБА_2 (колишня дружина) та ОСОБА_3 (син позивача) набули право на користування будинком по АДРЕСА_1 нарівні з позивачем.

При цьому, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє права користування займаним приміщенням.Крім того, матеріали справи не містять даних про те, що відповідачі-позивачі мають інше місце постійного проживання.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання їх такими, що втратили право на проживання у житловому будинку та виселення, та задоволення позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житлом.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року скасувати, а рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 08 серпня 2018 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов

Судді:В. С. Жданова

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук

М. Ю. Тітов