КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/13969/2019

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 грудня 2019 року місто Київ

справа № 755/5424/19

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Ратнікової В.М., Левенця Б.Б.

за участю секретаря судового засідання - Савлук І.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 червня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Марфіної Н.В., повний текст рішення складено 19 червня 2019 року у справі за позовом Акціонерного товариства «ІНГ Банк Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кулініч Наталія Юріївна про визнання договору дарування недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2019 року АТ «ІНГ Банк Україна» звернувся до суду з позовом до відповідачів, в якому просив:

визнати недійсним договір дарування від 11 червня 2015 року, серія та номер:2347, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н.Ю. на підставі якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кулініч Н.Ю. від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:21994120 від 11 червня 2015 року на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 07 липня 2008 року між АБ «ІНГ Банк Україна», правонаступником якого є АТ «ІНГ Банк Україна» та ОСОБА_2 укладено договір іпотечного кредиту, за умовами якого банк надав позичальнику іпотечний кредит на фінансування будівництва чи придбання нерухомого майна в доларах США єдиною сумою у розмірі 200000 доларів США, зі сплатою 5% річних, з терміном погашення кредиту 29 червня 2023 року.

Вказував, що у зв`язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ІНГ Банк Україна» заборгованість за договором іпотечного кредиту від 07 липня 2008 року в сумі 165138,28 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 01 лютого 2013 складає 1319950,27 грн., пеню в розмірі 8186,86 грн. та судовий збір у розмірі 3441 грн.

Зазначав, що у зв`язку з невиконанням у добровільному порядку рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року у справі №755/2115/13-ц, 20 березня 2015 року позивачем було отримано виконавчий лист та 29 травня 2015 року старшим державним виконавцем ВДВС Дніпровського РУЮ у місті Києві прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження №47701409 на виконання виконавчого листа №755/2115/13-ц від 20 березня 2015 року.

Зауважував, що у зв`язку з тим, що ВДВС Дніпровського РУЮ у місті Києві в межах виконавчого провадження №47701409 протягом більше 3 років з ОСОБА_2 нічого не стягнуто, незважаючи на наявність у нього рухомого та нерухомого майна, у липні 2018 року позивач звернувся до державної виконавчої служби з заявою про повернення виконавчого документа без виконання з подальшою метою пред`явлення його до виконання приватному виконавцю виконавчого округу міста Києва Іванову А.В.

Посилався на те, що 01 серпня 2018 року банк звернувся до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Іванова А.В. з заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа №755/2115/13-ц від 20 березня 2015 року, виданого Дніпровським районним судом міста Києва.

01 серпня 2018 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Івановим А.В. прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження №56903787 з примусового виконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року по справі №755/2115/13-ц.

Вказував, що 05 березня 2018 року представник позивача ознайомився з матеріалами виконавчого провадження №56903787 та останнім було виявлено, що на час ухвалення рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року та на час відкриття виконавчого провадження №47701409 ВДВС Дніпровського РУЮ у місті Києві 29 травня 2015 року у власності ОСОБА_2 перебувала квартира за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою №156843005 від 19 лютого 2019 року, сформованою приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Івановим А.В.

Зазначав, що із вказаної довідки вбачається, що 11 червня 2015 року, тобто через два тижні після відкриття виконавчого провадження №156843005, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н.Ю. прийнято рішення від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 21994120 на підставі якого право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_1 .

Вказував, що підставою для прийняття рішення від 11 червня 2015 року став договір дарування від 11 червня 2015 року, серія та номер: 2347, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н.Ю., укладений між відповідачами, за умовами якого ОСОБА_2 подарував вказану квартиру своїй дружині ОСОБА_1 .

Позивач вважає, що договір дарування від 11 червня 2015 року є недійсним правочином, а рішення від 11 червня 2015 року підлягає скасуванню, оскільки факт відчуження ОСОБА_2 вказаної квартири унеможливлює звернення стягнення на неї з метою виконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року, а також свідчить про фіктивність договору дарування, так як після укладення договору дарування ОСОБА_2 продовжує проживати у квартирі та в ній зареєстрований.

Посилався на те, що факт відчуження квартири після відкриття виконавчого провадження свідчить про наміри ОСОБА_2 ухилитись від виконання рішення суду по справі №755/2115/13-ц.

Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19 червня 2019 року позов АТ «ІНГ Банк Україна» задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 11 червня 2015 року, серія та номер: 2347, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н.Ю., на підставі якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кулініч Н.Ю. від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 21994120 від 11 червня 2015 року, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АТ «ІНГ Банк Україна» судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору по 2401 грн. з кожного.

Додатковим рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19 липня 2019 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АТ «ІНГ Банк Україна» судові витрати пов`язані з розглядом справи по 16932,50 грн. з кожного.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 06 серпня 2019 року заяву відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 червня 2019 року залишено без задоволення.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи просила скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити АТ «ІНГ Банк Україна» у задоволенні позовних вимог.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалася на те, що вона не була належним чином повідомлена про відкриття провадження та розгляд справи, а тому фактично була позбавлена доступу до правосуддя та можливості захистити свої права, подати докази та спростувати твердження позивача, які не відповідають дійсності.

Вказувала, що висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 є необґрунтованим, оскільки останній фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується актом фактичного місця проживання, скаладеним представниками ЖЕК та сусідами ОСОБА_2

Зауважувала, що власником особового рахунку квартири за адресою: АДРЕСА_1 є не відповідач ОСОБА_2 , а його рідний брат - ОСОБА_2 , який колись проживав у ній.

Зазначала, що саме вона сплачує платежі за комунальні послуги, що надаються за адресою: АДРЕСА_1 .

Посилалася на те, що обидві сторони договору дарування спірної квартири бажали настання правових наслідків, які породжуються цим договором, оскільки ОСОБА_2 здійснив відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_1 на її користь для того, щоб вона могла здавати зазначену квартиру в оренду та мати від цього додаткове джерело прибутку.

Вказувала, що дії сторін договору дарування від 11 червня 2015 року не були спрямовані на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, оскільки у власності ОСОБА_2 на момент відкриття виконавчого провадження перебувало інше майно, за рахунок якого можна було задовольнити вимоги кредиторів.

Також зауважувала, що кредитний договір, укладений між ОСОБА_2 та АТ «ІНГ Банк Україна» був забезпечений іпотекою квартири за адресою: АДРЕСА_3 , належної на праві власності боржнику, що підтверджується копією договору іпотеки.

Вважає, що АТ «ІНГ Банк Україна» пропустив строк позовної давності звернення до суду з даним позовом, оскільки банк міг дізнатися про відчуження спірної квартири ще у 2015 році з матеріалів виконавчого провадження та з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Від позивача АТ «ІНГ Банк Україна» до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 , в якому останній проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.

В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. При цьому, зазначив, що відповідач ОСОБА_2 після відкриття виконавчого провадження відносно нього відчужив рухоме та нерухоме майно, яке йому належало своїм близьким родичам - матері ОСОБА_3 та дружині ОСОБА_1 , з метою приховання нерухомого майна та ухилення від виконання рішення суду.

Відповідачі у судове засідання апеляційного суду повторно не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені через свого представника ОСОБА_4 , про причини неявки суду не повідомили.

Третя особа у судове засідання апеляційного суду не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи була належним чином повідомлена.

Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися у судове засідання відповідно до положень ч.2 ст.372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч.1, 2 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права виконавши всі вимоги цивільного судочинства вирішив справу згідно із законом.

Однак при ухваленні рішення судом першої інстанції не було дотримано норм процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, АТ «ІНГ Банк Україна» звернулося до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У позовній заяві банк вказав адресу проживання відповідачів як: АДРЕСА_1 .

03 квітня 2019 року Дніпровський районний суд міста Києва надіслав запити до електронного реєстру територіальної громади міста Києва «ГІОЦ/КМДА» для отримання відомостей про реєстрацію місця проживання відповідачів: ОСОБА_1 та ОСОБА_2

04 квітня 2019 року з електронного реєстру територіальної громади міста Києва «ГІОЦ/КМДА» надійшли відомості, згідно яких відповідач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , а відповідач ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05 квітня 2019 року було відкрито провадження по справі та постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного провадження без повідомлення сторін.

Відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на адресу: АДРЕСА_1 були направлені повідомлення про проведення розгляду справи у порядку спрощеного провадження без виклику сторін з копією ухвали про відкриття провадження та копією позовної заяви з додатками. Однак, вказані повідомлення повернулися на адресу суду без вручення відповідачам із зазначенням причини повернення «за закінченням встановленого строку зберігання», що не свідчить про відмову відповідачів від одержання вказаних повідомлень.

Разом з тим, Дніпровським районним судом міста Києва повідомлення ОСОБА_1 направлялося лише на адресу, вказану в позовній заяві: АДРЕСА_1 , а на адресу місця реєстрації: АДРЕСА_3 повідомлення судом першої інстанції направлено не було.

У пунктах 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №752/11896/17-ц (провадження № 14-507цс18) вказано, що приписи ЦПК України не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Окрім того, за змістом висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду (пункт 31 постанови від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц).

Таким чином, судом першої інстанції порушено право відповідачів знати про відкриття провадження у справі та про її розгляд за правилами спрощеного провадження без повідомлення сторін, що унеможливило відповідача ОСОБА_5 подати відзив на позовну заяву та/або клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін, що є порушенням права на доступ до правосуддя та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Віктор Назаренко проти України» від 03 жовтня 2017 року та у справі «Лазаренко та інші проти України» від 27 червня 2017 року).

Тобто судом першої інстанції при ухваленні рішення були порушені норми процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду відповідно до п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України.

Як вбачається з матеріалів справи, 07 липня 2008 року між АБ «ІНГ Банк Україна», правонаступником якого є АТ «ІНГ Банк Україна» та ОСОБА_2 укладено договір іпотечного кредиту, за умовами якого банк надав позичальнику іпотечний кредит на фінансування будівництва чи придбання нерухомого майна в доларах США єдиною сумою у розмірі 200000 доларів США, зі сплатою 5% річних, з терміном погашення кредиту 29 червня 2023 року.

У зв`язку з невиконанням позичальником умов кредитного договор, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року у справі №755/2115/13-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ІНГ Банк Україна» заборгованість за договором іпотечного кредиту від 07 липня 2008 року в сумі 165138,28 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 01 лютого 2013 складає 1319950,27 грн., пеню в розмірі 8186,86 грн. та судовий збір у розмірі 3441 грн.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

На виконання вказаного рішення суду 20 березня 2015 року Дніпровським районним судом міста Києва було видано виконавчий лист.

29 травня 2015 року старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у місті Києві Урбаном Д.Д. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №47701409 з примусового виконання виконавчого листа №755/2115/13-ц, виданого Дніпровським районним судом міста Києва 20 березня 2015 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ІНГ Банк Україна» заборгованості у розмірі 1331578,13 грн.

11 червня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

Постановою головного державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Макаренком С.В. від 01 серпня 2018 року повернуто виконавчий лист №755/2115/13-ц, виданий Дніпровським районним судом міста Києва 20 березня 2015 року стягувачеві на підставі його заяви про повернення виконавчого документа без виконання.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Івановим А.В. відкрито виконавче провадження ВП №56903787 з примусового виконання виконавчого листа №755/2115/13-ц, виданого Дніпровським районним судом міста Києва 20 березня 2015 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ІНГ Банк Україна» заборгованості за договором іпотечного кредиту від 07 липня 2008 року в сумі 165138,28 доларів США, пеню в розмірі 8186,86 грн. та судовий збір у розмірі 3441,00 грн.

Позивач вказував, що 05 березня 2018 року представник банку ознайомився з матеріалами виконавчого провадження №56903787 та останнім було виявлено, що на час ухвалення рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року та на час відкриття виконавчого провадження №47701409 Відділом державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у місті Києві у власності ОСОБА_2 перебувала квартира за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою №156843005 від 19 лютого 2019 року, сформованою приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Івановим А.В.

З інформаційної довідки №156843005 від 19 лютого 2019 року вбачається, що 11 червня 2015 року, тобто через два тижні після відкриття виконавчого провадження №156843005, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н.Ю. прийнято рішення від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 21994120, на підставі якого право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_1 .

Підставою для прийняття рішення від 11 червня 2015 року зазначено договір дарування від 11 червня 2015 року, серія та номер: 2347, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н.Ю.

З листа Відділу державної реєстрації актів цивільного стану управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 14 серпня 2018 року №2887/03-01-44 вбачається, що проведеною перевіркою виявлено актовий запис про шлюб ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , складений Дніпровським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві 19 червня 2003 року за №724, в якому відмітка про розірвання шлюбу відсутня. Інших актових записів по місту Києву не виявлено.

Згідно листа Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 15 серпня 2018 року №7466/34/4/103 за інформацією, яка міститься в реєстрі територіальної громади міста Києва за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані чотири особи: ОСОБА_2 з 30 квітня 1992 року; ОСОБА_1 з 25 вересня 2015 року; ОСОБА_6 з 25 вересня 2015 року; ОСОБА_6 з 25 вересня 2015 року.

Як вбачається зі змісту наявної в матеріалах справи копії пояснень ОСОБА_2 датованих 27 лютого 2019 року, останній з приводу відчуження квартири АДРЕСА_2 пояснив, що вказана квартира була подарована ним своїй дружині 11 червня 2015 року. Проте, станом на момент відчуження зазначеної квартири він ще не був обізнаний про відкриття виконавчого провадження, тому не міг мати наміру перешкоджати виконанню рішення суду. Крім того, під час нотаріального посвідчення договору дарування від 11 червня 2015 року нотаріусом був сформований витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відповідно до якого жодних арештів та заборон на відчуження на квартиру накладено не було. За таких обставин, ОСОБА_2 вважає, що дії стосовно відчуження квартири не підтверджують факту ухилення від виконання рішення суду.

Звертаючись до суду з даним позовом, АТ «ІНГ Банк Україна» посилався на те, що оспорюваний ним договір дарування квартири слід визнати недійсним у зв`язку із його фіктивністю, оскільки він укладався з метою приховання майна ОСОБА_2 від кредитора.

Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції Цивільного кодексу України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч.ч.2, 3 ст.234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Відповідно до змісту вказаної статті фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створити юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження №6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу №369/11268/16-ц, не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.

Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_2 відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 після набрання чинності рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року у справі №755/2115/13-ц про стягнення з нього заборгованості та через два тижні після винесення старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у місті Києві Урбаном Д.Д. постанови про відкриття виконавчого провадження ВП №47701409 з примусового виконання виконавчого листа №755/2115/13-ц, виданого Дніпровським районним судом міста Києва 20 березня 2015 року, отже відповідач ОСОБА_2 міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.

Крім того, як вбачається зі змісту рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, однак про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином, тож відповідачу було відомо про вимоги банку до нього про стягнення заборгованості у розмірі 165138,28 доларів США.

При цьому, як вбачається з оскаржуваного договору дарування, він укладений між близькими особами, а саме - подружжям, договір є безвідплатним, і сторони вказаного договору не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином, а їх дії були спрямовані на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близької людини, з метою приховати майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

А тому заслуговують на увагу посилання позивача на те, що відповідач ОСОБА_2 уклав оспорюваний правочин з метою ухилення в подальшому від виконання зобов`язань за рішенням суду про стягнення з нього заборгованості.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, в тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимог іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Припинення права власності на квартиру за договором дарування не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, уникаючи сплату боргу та відчужуючи належне йому майно на підставі договору дарування квартири, укладеного зі своєю дружиною діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно кредитора, оскільки припинення права власності ОСОБА_2 на належне йому майно порушує майнові інтереси кредитора АТ «ІНГ Банк Україна» і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі №654/1528/17, від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на це майно при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості перед банком. Дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних прав на виконання рішення суду за рахунок належного позичальнику нерухомого майна, а тому договір дарування квартири від 11 червня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 слід визнати недійсним.

Посилання апелянта на те, що обидві сторони договору дарування спірної квартири бажали настання правових наслідків, які породжуються цим договором, оскільки ОСОБА_2 здійснив відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 для того, щоб вона могла здавати зазначену квартиру в оренду та мати від цього додаткове джерело прибутку колегія суддів відхиляє, оскільки як вбачається з матеріалів справи на час укладення оскаржуваного договору дарування у ОСОБА_2 були невиконані зобов`язання за рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 січня 2014 року у справі №755/2115/13-ц.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 після укладення договору дарування від 11 червня 2015 року не продовжував фактично володіти та користуватися спірною квартирою, що підтверджується актом про фактичне місце проживання та договором оренди та про те, що ОСОБА_1 сама сплачує платежі за комунальні послуги, що надаються за адресою: АДРЕСА_1 колегія суддів відхиляє, оскільки вказані дії не спростовують позицію позивача щодо відчуження ОСОБА_2 квартири з метою унеможливлення звернення стягнення на неї на виконання рішення суду про стягнення з нього заборгованості.

Посилання апелянта на те, що позивач пропустив строк звернення до суду з даним позовом, що є підставою для відмови у задоволенні позову колегія суддів вважається безпідставними, виходячи з наступного.

За правилами статей 256-257ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст.253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Частиною 1 ст.261 ЦК Українивизначено, що за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В позовній заяві позивач АТ «ІНГ Банк Україна» вказував на те, що про порушення свого права він дізнався 05 березня 2019 року після ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження №56903787, в яких містилася Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформована приватним виконавцем Івановим А.В. 19 лютого 2019 року, у якій відображено факт дарування 11 червня 2015 року відповідачем ОСОБА_2 спірної квартири ОСОБА_1 .

З даним позовом АТ «ІНГ Банк Україна» звернувся до суду 22 березня 2019 року, тобто в межах строку визначеного статтею 257 ЦК України.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач також просив скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кулініч Н.Ю. від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:21994120 від 11 червня 2015 року на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Колегія суддів вважає, що вказані вимоги також підлягають задоволенню, з огляду на наступне.

Як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, в ньому наявний запис про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за відповідачем ОСОБА_1 .

Відповідно до ч.1 ст.236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина перша статті 216 цього Кодексу).

За змістом статті 216 цього Кодексу наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину. Разом з тим частиною третьою цієї статті передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Такі особливості встановлено, зокрема, частиною другою статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за змістом якої записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відповідно до ч.2 ст.31-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно примірника такого судового рішення.

З наведеного вбачається, що Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено вичерпний перелік рішень суду, на підставі яких здійснюється державна реєстрація прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме набуття, зміна або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяження таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора.

Таким чином, згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення суду щодо недійсності правочину не зумовлює виникнення обов`язку скасування рішення про державну реєстрацію права власності на відповідний об`єкт.

Запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру речових прав саме на підставі рішення суду про скасування рішення про державну реєстрацію прав. За відсутності такого рішення суду реалізувати рішення суду про визнання правочинів недійсними, тобто відновити порушені права позивача, буде неможливо.

Таким чином, з метою захисту та відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів позивача наявні правові підстави для скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію за відповідачем ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_2 .

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

При цьому, слід зазначити, що оскільки колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для скасування рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 червня 2019 року, а відтак додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 липня 2019 року також підлягає скасуванню.

Крім того, позивач АТ «ІНГ Банк Україна» просив стягнути з відповідачів на його користь судовий збір за подачу позовної заяви та заяви про забезпечення позову, а також витрати на правову допомогу, понесені банком у суді першої та апеляційної інстанції.

Згідно з ч.ч.2-4 ст.137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Статтею 29 Закону України «Про адвокатуру» визначено, що дія договору про надання правової допомоги припиняється його належним виконанням. Договір про надання правової допомоги може бути достроково припинений за взаємною згодою сторін або розірваний на вимогу однієї із сторін на умовах, передбачених договором. При цьому клієнт зобов'язаний оплатити адвокату (адвокатському бюро, адвокатському об'єднанню) гонорар (винагороду) за всю роботу, що була виконана чи підготовлена до виконання, а адвокат (адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язаний (зобов'язане) повідомити клієнта про можливі наслідки та ризики, пов'язані з достроковим припиненням (розірванням) договору.

Згідно з ст.30 вказаного Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування позивачем надано: копію договору про надання юридичних послуг із Адвокатським Об'єднанням «КПД КОНСАЛТИНГ» від 30 липня 2018 року, копію заявки на надання послуг №2 до договору про надання юридичних послуг від 30 липня 2018 року, копію акту №1 надання послуг від 07 березня 2019 року до договору про надання юридичних послуг від 30 липня 2018 року, копію платіжного доручення №33367297 від 19 березня 2019 року, яким підтверджується сплата позивачем на користь Адвокатського Об'єднання «КПД КОНСАЛТИНГ» вартості наданих юридичних послуг у розмірі 33600,00 грн., копію акту №1 наданих послуг від 24 жовтня 2019 року до договору про надання юридичних послуг від 30 липня 2018 року, копію платіжного доручення №34478403 від 05 листопада 2019 року, яким підтверджується сплата позивачем на користь Адвокатського Об'єднання «КПД КОНСАЛТИНГ» вартості наданих юридичних послуг у розмірі 21600,00 грн.

При цьому, у заяві про ухвалення додаткового судового рішення, яка була подана до суду першої інстанції та у заяві про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, яка булла подана до суду апеляційної інстанції, позивач навів детальний опис наданих послуг із зазначення кількості витраченого часу.

Витрати сторони позивача на здійснення поштових відправлень в межах розгляду справи в повному обсязі підтверджуються наданими письмовими доказами, що були долучені до заяви про ухвалення додаткового рішення на загальну суму 265,00 грн.

Згідно з ч.ч.1, 2, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

А відтак, згідно з п.1 ч.2 ст. 141 ЦПК України колегія суддів приходить до висновку про стягнення з відповідачів на користь позивача фактично понесенівитрати на правничу допомогу у розмірі по 27600 грн. з кожного.

Також, виходячи з положень ч.13 ст.141 ЦПК України колегія суддів вважає необхідним стягнути з відповідачів на користь АТ «ІНГ Банк Україна» судові витрати за подання позовної заяви, заяви про забезпечення позову та витрат, пов`язаних з розглядом справи у розмірі по 2533,50 грн. з кожного.

Отже, загальна сума судових витрат, які підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача становить 30133,50 грн. з кожного.

Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 червня 2019 року та додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 липня 2019 року скасувати та ухвалити нове.

Позов Акціонерного товариства «ІНГ Банк Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кулініч Наталія Юріївна про визнання договору дарування недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 45,9 кв.м, житловою площею 29,7 кв.м від 11 червня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Наталією Юріївною, зареєстрований в реєстрі за №2347.

Скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кулініч Наталії Юріївни від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:21994120 від 11 червня 2015 року, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 на користь Акціонерного товариства «ІНГ Банк Україна», місцезнаходження: місто Київ, вул. Спаська, 30-А, ідентифікаційний код 21684818 судові витрати у розмірі 30133 грн. 50 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 на користь Акціонерного товариства «ІНГ Банк Україна», місцезнаходження: місто Київ, вул. Спаська, 30-А, ідентифікаційний код 21684818 судові витрати у розмірі 30133 грн. 50 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 06 грудня 2019 року.

Головуючий:

Судді: