УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №295/2888/18 Головуючий у 1-й інст. Перекупка І. Г.

Категорія 48 Доповідач Трояновська Г. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2019 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого – судді Трояновської Г.С.        

суддів: Павицької Т.М., Миніч Т.І.                

з участю секретаря судового засідання Ковальської Я.В.,        

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу № 295/2888/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним та поділ майна подружжя

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 – ОСОБА_4 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 09 серпня 2019 року, ухваленого під головуванням судді Перекупки І.Г. в м. Житомирі,

в с т а н о в и в:

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки «ВАЗ» моделі «210740» 2011 року випуску, д. н. з. НОМЕР_1 , укладений в територіальному сервісному центрі № 1841 м. Житомир регіонального сервісного центру МВС в Житомирській області від 20.07.2016 р. № 1841/2016/001647 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та здійснити поділ спільного майна подружжя, визнавши за нею право власності на 1/2 частину автомобіля марки «ВАЗ» моделі «210740» 2011 року випуску, д. н. з. НОМЕР_1 .

В подальшому позивачка збільшила позовні вимоги та просила визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки «ВАЗ» моделі «210740» 2011 року випуску, д. н. з. НОМЕР_1 , укладений в територіальному сервісному центрі № 1841 м. Житомир регіонального сервісного центру МВС в Житомирській області від 20.07.2016 р. № 1841/2016/001647 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; здійснити поділ спільного майна подружжя, визнавши за нею право власності в повному обсязі на автомобіль марки «ВАЗ» моделі «210740» 2011 року випуску, д. н. з. НОМЕР_1 ринковою вартістю 70 708грн. та визнавши за ОСОБА_2 у повному обсязі право власності на трактор колісний марки «ЮМЗ-6 КЛ» 1987 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_2 , заводський № НОМЕР_3 , № двигуна: НОМЕР_4 , з об`ємом двигуна 4935 см. куб., ринковою вартістю 80 166грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що за час перебування у шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 сторони придбали вищевказане рухоме майно. Рішенням Богунського районного суду від 26.01.2017 р. шлюб між нею та ОСОБА_2 було розірвано. Згідно довідки Регіонального сервісного центру МВС в Житомирській області, автомобіль «ВАЗ» 20.07.2016 р. було перереєстровано на нового власника. Оскільки дозволу на продаж автомобіля вона не давала, вважає, що вказаний правочин має бути визнаний недійсним в судовому порядку.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 09 серпня 2019 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки «ВАЗ» моделі «210740» 2011 року випуску, д. н. з. НОМЕР_1 , укладений в територіальному сервісному центрі № 1841 м. Житомир регіонального сервісного центру МВС в Житомирській області від 20.07.2016 р. № 1841/2016/001647, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Здійснено поділ спільного майна подружжя - визнано за  ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частку автомобіля марки «ВАЗ» моделі «210740» 2011 року випуску, д. н. з.  НОМЕР_1 ринковою вартістю 70 708 грн.

У решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

У поданій апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Ярош В.В., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просить рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що сама по собі відсутність згоди одного з подружжя на відчуження майна другим з подружжя не може бути підставою для визнання недійсним правочину.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити, надали відповідні пояснення аналогічні викладеному в апеляційній скарзі.

Позивачка ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5 проти доводів апеляційної скарги заперечили, надали пояснення, письмові пояснення долучили до матеріалів справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24 липня 2004 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 26.01.2017 року – розірвано.

У період шлюбу, а саме 15.04.2011 року на підставі довідки-рахунку від 14.04.2011 року за ОСОБА_2 зареєстровано автомобіль марки «ВАЗ 210740», н/з НОМЕР_1 (т. 1 а.с. 17-18).

На підставі договору купівлі-продажу від 20.07.2016 року ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_3 автомобіль марки «ВАЗ» моделі «210740» 2011 року випуску, д. н. з. НОМЕР_1 (т. 1 а.с. 46).

Також встановлено, що ОСОБА_1 згоди на відчуження вказаного автомобіля ОСОБА_2 не надавала.

Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) у яких Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що правочин суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути укладений письмово.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Посилання представника ОСОБА_2 ОСОБА_4 на необхідність застосування до спірних правовідносин правових позицій Верховного Суду та Верховного Суду України, які висловлені у раніше прийнятих постановах касаційної інстанції, не можуть бути враховані, оскільки зазначена судова практика не є законодавчим актом, який не має зворотної дії в часі, а положення ч.4 ст. 263 ЦПК України не обумовлюють іншого.

Отже, при відчуженні 20 липня 2016 року спірного автомобіля на користь ОСОБА_3 поділ майна подружжя проведений не був, а тому розпорядитися майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ОСОБА_2 міг лише за згодою позивача.

Посилання відповідача на те, що спірний автомобіль було продано його брату ОСОБА_3 за згодою дружини ОСОБА_1 , а кошти витрачені на потреби сім`ї спростовуються як матеріалами справи так і поясненнями самих сторін в суді апеляційної інстанції.

Встановлено, що договір купівлі-продажу спірного автомобіля було вчинено 20 липня 2016 року, шлюб між сторонами розірвано 26.01.2017 року.

ОСОБА_2 пояснив, що він перебував за кордоном. 9 червня 2016 року йому передзвонили і повідомили, що його дружина вивозить майно з дому. 23 червня 2016 року він приїхав додому і дізнався, що його дружина дійсно перейшла проживати в інше місце.

ОСОБА_1 пояснила, що з червня 2016 року вона почала проживати на орендованій квартирі і з цього часу спільного господарства із відповідачем не вела, про відчуження автомобіля у липні 2016 року вона не знала, згоди на продаж автомобіля не надавала та коштів не отримувала.

Факт проживання ОСОБА_6 ОСОБА_1 ) на орендованій квартирі підтверджується договором оренди квартири від 6 червня 2016 року (а.с.225).

Правильно встановивши фактичні обставини у справі та правильно застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову, а тому апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду – без змін.

При перегляді зазначеної справи апеляційний суд також врахував позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2019 року, справа №607/13289/16-ц, яка стосується подібних правовідносин.

В решті рішення суду першої інстанції не оскаржується, а тому не є предметом перегляду в апеляційному порядку.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390, 391 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну представника ОСОБА_2 – ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 09 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 29.11.2019.

Головуючий                        Судді