ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2019 року

м. Харків

Справа № 645/995/17

Провадження № 22-ц/818/4055/19

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - судді Бровченка І.О.,

суддів: Бурлака І. В., Колтунової А. І.,

за участю секретаря - Прокопчук І.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець Іван Олександрович,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року у складі судді Ульяніч І.В.

встановив:

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець І. О., у якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 18 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець І. О.; визнати за позивачем право власності на 1/2 частину вказаної квартири; вселити позивача в спірну квартиру.

Позовна заява мотивована тим, що з 1993 року по 2008 рік позивач перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . У період зареєстрованого шлюбу ними за спільні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстровано за ОСОБА_2 .

Так як в квартирі необхідно було проводити ремонт, були потрібні гроші на його проведення, а також синові відповідачки від першого шлюбу були потрібні гроші на навчання, то вони продали квартиру по АДРЕСА_2 , право власності на яку було зареєстровано на позивача, кошти отримані від продажу квартири вони поділили навпіл.

Позивач зареєструвався в квартирі АДРЕСА_1 , в якій вони проживали родиною.

У 2008 році їх шлюб було розірвано, проте вони продовжували спільно проживати у спірній квартирі. Приблизно в середині листопада 2016 року ОСОБА_2 із сином виїхали із спірної квартири, а позивач залишився проживати в ній.

19 лютого 2017 року приблизно о 10.00 годині позивач перебував вдома та в цей час до квартири прийшла його колишня дружина ОСОБА_2 із своїм представником, а також невідомий чоловік, який представився чоловіком нової власниці спірної квартири, чоловік який представився новим чоловіком ОСОБА_2 , а також незнайомий хлопець із відеокамерою, який здійснював відеозйомку. Під час розмови із присутніми особами, позивач зрозумів, що квартиру було продано без його відома новим мешканцям, які прийшли його виселити із квартири. Спірна квартира була відчужена відповідачкою ОСОБА_2 18 листопада 2016 року ОСОБА_3 та вона набула права власності згідно договору купівлі-продажу. Коли позивача фізично виселили із квартири, він викликав поліцію, за його зверненням було відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 190 КК України. Відповідач ОСОБА_2 , знаючи, що їй було відмовлено у задоволені позову про визнання майна особистою власністю, а саме зазначеної квартири, приховала від нотаріуса та нового власника той факт, що дана квартира знаходиться у спільній власності подружжя та може бути відчужена за згодою іншого співвласника квартири.

Посилаючись на те, що продаж квартири відбувся без його згоди, просив позов задовольнити.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, позивач подав письмові пояснення по позову (а.с.150). Представник позивача пояснив, що позивач перебував у зареєстрованому шлюбі із відповідачкою ОСОБА_2 з 1993 по 2008 роки. На ім`я відповідачки була оформлена спірна квартира, яка була придбана за спільні кошти. До укладання угоди в 1999 році по придбанню квартири за адресою: АДРЕСА_1 , у позивача була квартира, яку він продав та гроші пішли на придбання спірної квартири. Спірну квартиру позивач та відповідач ОСОБА_2 збирались продати разом та поділити гроші. В 2016 році позивача примусово виселили із квартири, після її продажу. Відповідач ОСОБА_2 , при укладені угоди, зазначила нотаріусу, що не була у зареєстрованому шлюбі, що квартира належить тільки їй та є її особистою власністю. В 2016 році ОСОБА_2 зверталась до суду із позовом про визнання даної квартири її особистою власністю, але їй у задоволені позову було відмовлено.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнав, надав відзив (а.с.35-36) на позов та пояснив, що позивачем не було надано доказів за чиї кошти була придбана квартира. Зазначив, що спірна квартира була придбана за особисті гроші відповідачки, за гроші отримані в дар, згідно договору дарування грошей від 04 червня 1999 року. Позивачу було відомо про продаж квартири відповідачкою. В даному випадку позивач має права лише на компенсацію вартості частини квартири.

В судовому засіданні представники відповідача ОСОБА_3 позов не визнали, надали відзив на позов (т.2 а.с.59) та пояснили, що відповідач є добросовісним набувачем і в даному випадку позивач має право на компенсацію.

Третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець І.О. в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи був сповіщений належним чином, про причини неявки суд не повідомив. На ухвалу суду від 06.04.2017 року про витребування доказів, нотаріус надав належним чином завірену копію договору купівлі-продажу спірної квартири та документи, що були надані для укладання угоди.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 березня 2017 року, в порядку забезпечення позову, за заявою представника позивача ОСОБА_5 заборонено вчиняти дії щодо відчуження квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 18 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємцем І.О.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 березня 2017 року в задоволені заяви ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову вжитих ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 березня 2017 року відмовлено.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 18.11.2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець Іваном Олександровичем, р-р-№ 6060. Визнано за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановою апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 задоволено. Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким ОСОБА_1 відмовлено в задоволені позову. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Додатковою постановою Харківського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року доповнено постанову Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2018 року наступним абзацом: «У зв`язку із повною відмовою у задоволенні позову ОСОБА_1 - скасувати заходи забезпечення позову ц цивільній справі № 645/995/17, які були вжиті ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 березня 2017 року, а саме: заборону вчинити дії щодо відчуження квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 18 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємцем І.О».

Постановою Верховного Суду від 03 липня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2018 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Пунктом 20 постанови пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 № 14 «Про судові рішення у цивільних справах» передбачено, що у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

Таким чином, на час розгляду справи судом апеляційної інстанції позов ОСОБА_1 забезпечено ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 березня 2017 року.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 08 серпня 2019 року заяву ОСОБА_7 про приєднання до апеляційної скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2019 року залишено без розгляду.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог просять відмовити у повному обсязі. Посилаються на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Апеляційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що судом не вірно встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 разом придбали спірну квартиру, оскільки ОСОБА_2 , придбала вказану квартиру за власні кошти. Також посилається на те, що сам по собі факт придбання майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Отже спірна квартира є приватною власністю ОСОБА_2 , а позивач не має жодного відношення до вказаної квартири. Також суд помилково зазначив, що позивач не був обізнаний, щодо продажу спірної квартири, оскільки позивач надав усну згоду на продаж квартири та не заперечував проти продажу квартири, коли ОСОБА_2 разом з рієлтором приводили покупців для огляду квартири.

Апеляційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що висновок суду щодо недобросовісності відповідача ОСОБА_3 при укладенні договору купівлі-продажу виходить за межі позовних вимог, оскільки вказані обставини не були предметом позову. Також судом не було застосовано позовну давність.

Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 надав до суду відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в якій просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем, оскільки ані вона, ані нотаріус не звернули уваги на довідку з місця проживання про склад сім`ї та прописку, яка міститься в матеріалах нотаріальної справи. Також посилається на те, що до спірних правовідносин не може бути застосований Сімейний кодекс України, який набув чинності тільки з 01 січня 2004 року, оскільки застосуванню підлягає Кодекс про шлюб та сім`ю, який діяв на час придбання квартири 04 червня 1999 року. Неприпустимим є вказівка у запереченнях представника відповідача- 1 на те, що ст. 60 СК України кореспондується із ст. 22 КпШС України, оскільки ці кодекси по-різному визначали майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова встановлено, що з 2000 року ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 перестали вести спільне господарство та підтримувати шлюбно-сімейні відносини. У зв`язку із чим, квартира, яка була придбана у 1999 році, є спільною сумісною власністю подружжя. Також зазначає, що за правилами КпШС України не можливо вважати особистою власністю чоловіка або дружини майно придбане ними за особисті кошти. Така можливість з`явилася тільки з набранням чинності СК України, а тому в договір дарування грошей не має абсолютно ніякого значення.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що 23 квітня 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 липня 2008 року.

Квартира АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбана у період зареєстрованого шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 04 червня 1999 року, зареєстрованого біржею нерухомості та основних фондів «Україна». Право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 .

Після розірвання шлюбу в 2008 році до листопада 2016 року позивач проживав у спірній квартирі та вільно користувався майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності із ОСОБА_2 .

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 06 червня 2016 року відмовлено ОСОБА_2 у задоволені позову до ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю, предметом якого була вказана квартира. Рішення набрало законної сили.

Належних та допустимих доказів того, що спірна квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_2 матеріали справи не містять.

Відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного 18 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , остання придбала у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 3.2 договору продавець свідчить та гарантує, що предмет цього договору є його особистою власністю, нерухоме майно, що відчужувалось, було придбано ним за власні кошти, оскільки у шлюбі він не перебував та не перебуває, однією сім`єю без реєстрації шлюбу ні з ким не проживав та не проживає, про що нотаріусом доведено до відома покупця.

Згідно заяви, поданою ОСОБА_2 нотаріусу Ємець І. О. , перед укладанням угоди, відповідач ОСОБА_2 свідчила, що в зареєстрованому та незареєстрованому шлюбі не знаходилась, майно, що відчужується, є її особистою власністю.

З довідки з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію від 19 листопада 2016 року, виданої КП «Жилкомсервіс», вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 - власник, ОСОБА_9 - син, ОСОБА_1 - чоловік.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що сторонами договору купівлі-продажу від 18.11.2016 року не було додержано в момент вчинення правочину вимог ст. 203 ЦК України, даний правочин суперечить ЦК України та порушує право власності позивача на спірну квартиру, тому даний договір має бути визнаний недійсним. У разі поділу майна подружжя, що є об`єктом спільної сумісної власності,частки майна дружини, чоловіка є рівними, тому підлягаю задоволенню вимоги позивача щодо визнання за ним права власності на 1/2 частину спірної квартири.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

У справі, яка переглядається, спір між сторонами виник з приводу визнання недійсним договору купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1 , укладеного 18 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Позивач ОСОБА_1 стороною наведеного вище правочину не був.

Відповідно до статей 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що спірна квартира придбана ним та ОСОБА_2 у період зареєстрованого в установленому порядку шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору купівлі-продажу вимагалася нотаріальна засвідчена його згода як співвласника майна. Проте такої згоди він не надавав, що в силу положень статті 203 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Підстави припинення права власності визначення законом.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Спірне майно придбано подружжям до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому для визначення правового режиму спірного нерухомого майна при вирішенні справи підлягають застосуванню положення КпШС України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю, що діяв на час придбання спірної квартири - майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права на володіння, користування і розпорядження цим майном.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, є недійсним.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.

Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, відчужено без згоди іншого співвласника, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність такого договору актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК України, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядженням майно, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє.

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оспорити договір з підстав його недійсності.

Частиною 3 статті 65 СК України передбачено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Наявні в матеріалах справи докази не мають нотаріально засвідченої згоди позивача на укладання спірного договору купівлі-продажу.

З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції обґрунтовано ухвалив рішення про вселення позивача до спірно квартири.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 , що до укладання спірного правочину вона не була знайома з ОСОБА_2 , при укладанні договору покладалась на фахівців, висновків суду першої інстанції про задоволення позовних вимог не спростовують.

Дійсно, з наявних в матеріалах справи доказів не вбачається, що ОСОБА_3 є родичкою сторін або знаходилась з ОСОБА_2 у дружніх стосунках. У пошуках квартири та оформленні оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_3 покладалася на фахівців.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у якому Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких зазначено, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 щодо придбання відповідачем спірної квартири за особисті кошти у повній мірі повторюють заперечення на позовну заяву, яку суд надав оцінку відповідно до вимог ст. 89 ЦК УПК України. Належних та допустимих доказів того, що спірна квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_2 матеріали справи не містять. Суд першої інстанції надав вірну оцінку договору дарування грошей від 04 червня 1999 року, який за формою не відповідає вимогам закону.

Посилання, що законодавством не встановлено недійсність правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, є помилковими та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства України.

Колегія суддів не вбачає підстав для застосування до спірних правовідносин вимог ч. 2 ст. 72 СК України про що зазначає ОСОБА_3 в своїй апеляційній скарзі та її представник під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Судовим розглядом встановлено, що шлюб між сторонами був розірваний в 2008 році, але після розірвання шлюбу та до листопада 2016 року позивач мешкав в спірній квартирі та вільно користувався майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності із відповідачкою ОСОБА_2 , як придбаним в період шлюбу за спільні кошти. Про своє порушене право на спірну квартиру позивач дізнався тільки в лютому 2017 року, після продажу спірної квартири, та його примусового незаконного виселення, тому строк позовної давності для позивача обчислюється саме з цього моменту, а саме коли він дізнався про продаж квартири та своє порушене право на неї.

Інші доводи апеляційних скарг висновків судів не спростовують, на законність рішень не впливають.

У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» (Заява N 4909/04) від10 лютого 2010 року зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, пункт 29).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України суд, -

постановив:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 22 листопада 2019 року.

Головуючий - І.О. Бровченко

Судді : І.В. Бурлака

А.І. Колтунова