25.11.19

22-ц/812/1626/19

Єдиний унікальний номер судової справи 489/7654/18

Номер провадження 22-ц/812/1626/19

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

25 листопада 2019 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,

за участі: відповідача ОСОБА_1 та її представників -

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_4 рішення, яке ухвалено Ленінським районним судом міста Миколаєва 19 липня 2019 року, під головуванням судді Коваленка І.В. в приміщені цього ж суду о 10 год. 28 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_4 до ОСОБА_6 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дочки - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим періщенням,

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2018 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_6 , яка діє в своїх інтересах та від імені і в інтересах малолітньої дочки - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим періщенням.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачі ОСОБА_5 та ОСОБА_4 є наймачами квартири АДРЕСА_1 , яка є неприватизованою та перебуває у комунальній власності.

Вказану квартиру, відповідно до ордеру №38 від 26 січня 1974 року, виконавчим комітетом Ленінської ради народних депутатів трудящих міста Миколаєва, надано у користування батьку позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_11 , з урахуванням його родини у складі 10 осіб.

На тепер у вищезазначеній квартирі, окрім позивачів, також зареєстровані відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_5, які більше десяти років не проживають у спірній квартирі без поважних причин.

Фактично у квартирі АДРЕСА_1 проживають лише позивачі.

Так ОСОБА_1 разом із дочкою ОСОБА_7 проживають у селі Чуква Самборівського району Львівської області.

ОСОБА_8 проживає в квартирі АДРЕСА_2 .

ОСОБА_9 та ОСОБА_10 згідно рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2005 року були усиновлені громадянами Іспанії, де проживають на теперішній час.

Відповідачі не приймають участі в утриманні житла й у добровільному порядку знятися з реєстраційного обліку не бажають.

Посилаючись на викладені обставини, позивачі ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , з підстав передбачених ст.72 ЖК України, просили визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ОСОБА_10 та ОСОБА_9 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та стягнути на їх користь судовий збір.

У червні 2019 року представник позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_12 , та представник позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_13 , подали до суду заяву, в якій уточнили позовні вимоги та просили:

усунути перешкоди у користуванні майном шляхом зобов`язання ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 не чинити позивачам перешкоди у користуванні житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ;

визнати відповідачів такими, що втратили право користування зазначеним житловим приміщенням;

зняти відповідачів з реєстрації місця проживання за вказаною адресою;

виселити відповідачів із зазначеної квартири;

судові витрати покласти на відповідачів.

Відповідач ОСОБА_1 надала до суду відзив, в якому просила в частині вимог до неї, її доньки ОСОБА_7 та матері ОСОБА_8 відмовити. Стверджувала, що позивач ОСОБА_5 в добровільному порядку не надає доступу до спірного житла, в наслідок чого між сторонами виникають спори. Так, відповідач змушена була звертатися до органів поліції із заявою про нанесення їй тілесних ушкоджень, у зв`язку із чим вироком Ленінського районного суду міста Миколаєва від 27 березня 2018 року ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.125 КК України. Крім того, рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року, ОСОБА_1 , її малолітню дитину ОСОБА_7 та її матір ОСОБА_8 вселено у спірну квартиру. ОСОБА_1 та її малолітній дочці виділено у користування житлову кімнату літ.19, площею 17.2 кв.м, а ОСОБА_8 - житлову кімнату літ.18, площею 12.2 кв.м. У спільне користування виділено кімнату (кухню) літ.15, площею 7.6 кв.м, санвузол літ.14, ванну кімнату літ.13, площею 2.7 кв.м та коридор літ.16, площею 9.0 кв.м. В іншій частині вимог відмовлено. Постановою про закінчення виконавчого провадження від 08 травня 2019 року вказані особи вселені у вказані приміщення та на сьогоднішній день ними здійснюється оформлення всіх документів для проведення реєстрації права власності на нерухоме майно.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 липня 2019 року залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_5 та ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 в частині вимог про зобов`язання відповідачів не чинити перешкоди в користуванні квартирою, зняття їх з реєстраційного обліку та виселення.

Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 липня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано ОСОБА_9 , ОСОБА_10 такими, що втратили право користування спірним майном.

У іншій частині позовних вимог відмовлено. При цьому, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі ОСОБА_8 , ОСОБА_1 та її малолітня дитини ОСОБА_7 не проживали за місцем реєстрації у зв`язку із неприязними стосунками з позивачем ОСОБА_5 та перешкоджанням останнім користуватися квартирою, що стало наслідком звернення відповідачів до суду із позовом про вселення. Суд першої інстанцій дійшов висновку, що вказані обставини вказують на поважність причин непроживання відповідачів у вказаному жилому приміщенні, тому дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання відповідачів ОСОБА_8 , ОСОБА_1 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та від імені і в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_7 , та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в цій частині, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права та неповне з`ясування усіх обставин справи.

Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині без змін, оскільки суд ухвалив його з додержанням норм матеріального та процесуального права.

При цьому, у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновки щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Так, рішення суду в частині позовних вимог ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про визнання ОСОБА_9 і ОСОБА_10 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, не є предметом апеляційного перегляду.

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

У відповідності до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

За положеннями ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Аналогічні положення закріплені у ст.9 ЖК України, за якою ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

За ст.270 ЦК України фізична особа, серед іншого, має право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на недоторканість житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування.

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява №19009/04, п.50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява №30856/03, п.41.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом.

За положеннями ч.1,2 ст.61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору (ч.1 ст.64 ЖК України).

Статтями 71,72 ЖК України передбачено можливість визнання осіб такими, що втратили право на користування жилим приміщенням лише у разі їх відсутності понад шість місяців і така відсутність має бути зумовлена неповажними причинами.

У пункті 11 постанови пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» вказано, що суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої статтею 71 або статтею 107 ЖК України.

При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд обов`язково повинен з`ясувати, з яких причин особа відсутня, чи не чиняться особі перешкоди у користуванні (наприклад, вчинення власником перешкод у користуванні квартирою такій особі), чи є причини відсутності поважними, чи дійсно особа втратила право користування.

З матеріалів справи вбачається, що 26 січня 1974 року Виконавчим комітетом Ленінської ради народних депутатів трудящих міста Миколаїв квартиру АДРЕСА_1 на підставі ордеру №38 було надано багатодітній сім`ї у складі 10 осіб: ОСОБА_11 (основний квартиронаймач), ОСОБА_14 (дружина), ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_15 , ОСОБА_8 , ОСОБА_16 (доньки), ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_17 (сини) (а.с.7-8).

Згідно довідки Комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Зоря» від 20 вересня 2018 року за №1212 в квартирі АДРЕСА_1 , окрім основного квартиронаймача ОСОБА_11 , який помер в 1994 році та на ім`я якого відкрито особовий рахунок, зареєстровані члени його сім`ї: дочка ОСОБА_8 , онука ОСОБА_1 з правнучкою ОСОБА_7 , син ОСОБА_5 разом із позивачем ОСОБА_4 (а.с.9).

Відповідно до відомостей Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради відповідачі ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 (а.с.195-197).

Згідно довідки Служби у справах неповнолітніх №293/06 від 26 липня 2007 року рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2005 року ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , усиновлені громадянами Іспанії (а.с.12).

Відповідно до листа №02-09/277 від 18 червня 2018 року Чукв`янської сільської ради Самбірського району Львівської області ОСОБА_1, проживає (без реєстрації) разом із чоловіком ОСОБА_20 та дочкою ОСОБА_7 у житловому будинку АДРЕСА_3 (а.с.14).

Вироком Ленінського районного суду міста Миколаєва від 27 березня 2018 року відповідача ОСОБА_5 визнано винним у вчинені кримінального правопорушення за заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_1 , яка перебувала у квартирі АДРЕСА_1 (а.с.97-99).

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року вищевказаний вирок змінено. ОСОБА_5 звільнено від покарання у зв`язку із закінченням строків давності. В іншій частині вирок залишено без змін (а.с.100-105).

Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2018 року, яке залишено без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року, ОСОБА_21 , її малолітню дитину ОСОБА_7 та її матір ОСОБА_8 вселено у спірну квартиру.

ОСОБА_21 та її малолітній дочці виділено у користування житлову кімнату літ.19, площею 17.2 кв.м, а ОСОБА_8 - житлову кімнату літ.18, площею 12.2 кв.м. У спільне користування виділено кімнату (кухню) літ.15, площею 7.6 кв.м, санвузол літ.14, ванну кімнату літ.13, площею 2.7 кв.м та коридор літ.16, площею 9.0 кв.м. В іншій частині вимог відмовлено (а.с.106-111,112-118).

Цим рішенням також встановлено, що ОСОБА_10 та ОСОБА_9 були усиновлені громадянами Іспанії в 2005 році, в зв`язку із чим виїхали на постійне місце проживання за межі України та не претендують на проживання у спірній квартирі, що підтверджується заявами їх батьків.

Рішенням Миколаївського міськвиконкому від 24 вересня 2004 року №1840 вищевказана спірна квартира була закріплена за ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та її рідними братами та сестрами.

Рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради № 264 від 24 лютого 2010 року над ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , як малолітньою особою на той час, та її майном призначено опікуна ОСОБА_2 , яка є її тіткою.

16 березня 2010 року за актом прийому-передачі Служба у справах дітей Адміністрації Ленінського району ВК ММР передала опікуну ОСОБА_2 неприватизовану шестикімнатну квартиру АДРЕСА_4 , яка фактично складалася з двох об`єднаних квартир.

ІНФОРМАЦІЯ_3 року відповідач ОСОБА_1 досягла повнолітнього віку.

Між сторонами існує конфлікт з приводу користування спірним майном.

Зі змісту судового рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2018 року, залишеного без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року та пояснень ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 встановлено, що ОСОБА_8 неодноразово зверталась в поліцію з приводу того, що її брат ОСОБА_5 не впускав її та дочку в спірну квартиру. Аналогічні звернення ОСОБА_8 щодо неправомірної поведінки позивачів ОСОБА_5 та ОСОБА_4 до поліції мали місце також у грудні 2009 року та в жовтні 2018 року.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, на думку колегії суддів, ОСОБА_8., ОСОБА_21., яка діє в своїх інтересах та від імені і в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_7 , не втрачали інтересу до спірної квартири, а їх відсутність викликана поважними причинами, пов`язаними з конфліктною ситуацією, що виникла між сторонами, що вірно констатував і суд першої інстанції.

Зокрема, вирішуючи спір суд першої інстанції повно і всебічно з`ясувавши обставини справи та установивши, що відповідачі ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_7 , відсутні за місцем реєстрації у вищевказаній квартирі понад передбачені ст.71 ЖК України строки з поважних причин, якими є неприязні стосунки з позивачами, створення останніми перешкод відповідачам у користуванні квартирою, внаслідок чого вони були позбавлені можливості вільно та безперешкодно користуватись спірним житлом, але при цьому, не втрачали інтересу до спірної квартири, і вказані обставини також були встановлені попереднім судовим рішенням, що набрало законної сили, та дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог до ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

Доводи позивачів про не проживання відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у спірній квартирі більше десяти років без поважних причин є безпідставними, оскільки сам факт не проживання відповідачів у зазначеній квартирі не є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки відповідно до правил ст.71 ЖК України, підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є не проживання понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин. Проте переконливих доказів на підтвердження наведеного, позивачами суду не надано.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанцій в оскаржуваній частині містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Стосовно ж тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, про наявність процесуальних порушень при розгляді судом першої інстанції позову, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки більша частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мають місце, носять формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, то апеляційна скарга в силу ст.375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення в оскаржуваній частині без змін.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 липня 2019 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

П.П. Лисенко

Повний текст судового рішення

складено 28 листопада 2019 року