КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/14457/2019

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 листопада2019року місто Київ

справа № 754/9813/18

Київський апеляційний суду складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Ратнікової В.М., Левенця Б.Б.

за участю секретаря судового засідання - Савлук І.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 01 липня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Скрипки О.І., повний текст рішення складено 09 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя,-

В С Т А Н О В И В:

У липні 2018 року позивач ОСОБА_3 звернулася до Деснянського районного суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому просила визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

В обґрунтування вимог посилалася на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 на підстав договором купівлі-продажу від 29 травня 2009 року.

Зазначала, що у спрній квартирі зареєстровані: вона, відповідач та двоє їх неповнолітніх дітей.

Вказувала, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2017 року шлюб між нею та відповідачем було розірвано.

Посилалася на те, що відповідач не проживає в квартирі з початку 2017 року, не несе будь-яких витрат з утримання квартири та на оплату витрат по сплаті житлово-комунальних послуг, його особисті речі у квартирі відсутні.

Зазначала, що незважаючи на те, що у вказаній квартирі відповідач не проживає, зніматись з реєстраційного обліку останній не бажає, а наявність реєстрації відповідача у спірній квартирі створює для неї додаткові труднощі в здійсненні права власності на житло, оскільки доводиться сплачувати додаткові комунальні послуги, які нараховуються за кількістю зареєстрованих осіб.

У жовтні 2018 року відповідач ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом, в якому просив визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

В обґрунтування вимог посилався на те, що з 13 серпня 2005 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , який було розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2017 року.

Вказував, що 29 травня 2009 року за договором купівлі-продажу на ім`я ОСОБА_3 було придбано квартиру АДРЕСА_1 . До вказаного договору було долучено його нотаріально посвідчену заяву від 29 травня 2009 року, за якою він підтверджував, що ОСОБА_3 набуває вказану квартиру за особисті кошти та квартира є її особистою власністю.

Зазначав, що під час перебування у шлюбі та спільного проживання з ОСОБА_3 протягом 2010-2013 років у спірній квартирі за рахунок його трудових та грошових затрат було здійснено ремонт, який істотно збільшив цінність вказаної квартири.

Відповідач стверджує, що ремонт проводився ним за власні грошові кошти, як самостійними трудовими зусиллями, так і за допомогою участю третіх осіб, матеріали, використані під час ремонту, переважно не вітчизняного виробництва, придбавались за його рахунок.

Посилався на те, що про факт істотного збільшення вартості житла внаслідок проведеного за його рахунок ремонту свідчить те, що при укладенні договору купівлі-продажу від 29травня 2009 року квартирабула придбана за 50000 грн., а її балансова вартість становила 16573,85 грн., в той час, як згідно звіту №155/10-18 про оцінку майна від 08 жовтня 2018 року ринкова вартість спірної квартири становить 1520712 грн.

Вказував, що ОСОБА_3 жодної участі у ремонті квартири не брала, доходів (офіційних та неофіційних) не мала, оскільки на період проведення ремонту ніде не працювала, натомість, він був офіційно працевлаштований, отримував заробітну плату, з якої утримував позивача, їхніх спільних дітей та вкладав грошові кошти в ремонт та утримання квартири.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 01 липня 2019 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано ОСОБА_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору в розмірі 704,80 грн.

В задоволені зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 , а зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що відповідач висловлює у зустрічному позові вимогу щодо визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, зазначена вимога обґрунтована тим, що істотне збільшення вартості вказаної квартири відбулось внаслідок ремонту, проведеного у спірній квартирі протягом 2010-2013 років, зусиллями та за рахунок коштів відповідача.

Зазначав, що ці ж обставини покладені в основу заперечень відповідача проти вимог первісного позову, оскільки право користування є складовою права власності, відповідно визнання вказаної квартири спільною сумісною власністю робить безпідставними вимоги первісного позову.

Вказував, що факт проведення ремонту спірної квартири, вплив проведених ремонтних робіт на якісні характеристики квартири, який може бути з'ясований, зокрема, шляхом порівняння стану майна на момент його придбання та стану після проведення ремонту, мають значення для справи та підлягали встановленню під час судового розгляду в суді першої інстанції.

Посилався на те, що оригінал звіту №155/10/18 про оцінку майна від 08 жовтня 2018 року, яким було встановлено ринкову вартість вказаної квартири в судовому засіданні взагалі не досліджувався.

Зазначав, що при ухваленні рішення суд першої інстанції посилався на нічим недоведене припущення, що ринкова вартість спірної квартири є вищою від вартості, за яку її було придбано позивачем і яка чітко зазначені у договорі купівлі-продажу від 29 травня 2009 року, дійсність та достовірність якого не піддавалася сумніву ні під час розгляду справи, ні за будь-яких інших обставин поза даним судовим провадженням.

Вказував, що суд першої інстанції дійшов хибних висновків щодо відсутності доказів вартості спірної квартири до поліпшення та доказів, що підтверджують істотність збільшення вартості квартири, помилково вважав не доведеним обсяги та характер ремонтних робіт, участі відповідача (трудової та грошової), хоча під час судового засідання вони були підтверджені показаннями свідків, особистими поясненнями сторін, фотознімками стану квартири до та після ремонту.

Посилався на те, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин ст.405 ЦК України.

Відзиву на апеляційну скаргу відповідача до Київського апеляційного суду від не надійшло.

В судовому засіданні апеляційного суду відповідач та його представник апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити з вказаних підстав.

Позивач та її представник заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судове засідання, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 суд першої інстанції виходив з обґрунтованості та доведеності вказаних вимог.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 13 серпня 2005 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2017 року.

Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

29 травня 2009 року позивачем на підставі договору купівлі-продажу придбала квартируза адресою: АДРЕСА_2 .

На момент укладання вказаного договору, 29 травня 2009 року відповідачем було надано нотаріальну посвідчену заяву, в якій він заявляв, що його дружина ОСОБА_3 набуває вказану квартиру за особисті кошти та ця квартира, що набувається є її особистою власністю.

З витягів з реєстру територіальної громади міста Києва вбачається, що у спірній квартирі зареєстровано чотири особи: позивач, відповідач та їх неповнолітні діти.

Згідно акту, засвідченого начальником ЖЕД-302 від 17 січня 2018 року, він складений про те, що зі слів сусідів відповідач на цей час у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 не проживає.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалась на те, що відповідач у спірній квартирі не проживає з лютого 2017 року без поважних причин, зніматись з реєстраційного обліку останній не бажає, а наявність реєстрації відповідача у спірній квартирі створює для неї додаткові труднощі в здійсненні права власності на житло, оскільки доводиться сплачувати додаткові комунальні послуги, які нараховуються за кількістю зареєстрованих осіб.

Положеннями ст.16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97?ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме порушене право та з яких підстав.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.

У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

Частиною 2 статті 405 ЦК України передбачено, що член сім'ї власника житла втрачає право власності на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Таким чином, положення статей 405 ЦК України та 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.

Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В суді першої інстанції відповідач не заперечував факт того, що він не проживає у спірній квартирі з початку 2017 року. Вказував, що до моменту звернення позивача до суду з даним позовом він вільно відвідував квартиру, спілкувався та проводив ів ній час з дітьми. Зазначав, що з червня 2018 року позивач чинить йому перешкоди у користуванні вказаною квартирою, коли він приходить до дітей двері йому не відчиняють.

У суді апеляційної інстанції відповідач також зазначав, що він дійсно до розірвання шлюбу пішов із сім'ї до іншої жінки, а у квітні 2018 року зареєстрував другий шлюб. Вказував, що на даний час проживає у квартирі, право власності на яку оформлено на нього.

У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 зазначав, що він звертався до правоохоронних органів з приводу створення позивачем перешкод у користуванні квартирою та у створенні перешкод у спілкуванні з дітьми, однак доказів цього останній ні в суді першої, ні в суді апеляційної інстанції не надав.

Також відповідачвимог про усунення перешкод в судовому порядку не висував.

А відтак, встановивши, що відповідач не проживає у спірній квартирі без поважних причин з лютого 2017 року, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що останній відповідно до вимог ст.405 ЦК України втратив право користування даним житловим приміщенням.

Доказів на спростування вказаних обставин або наявності поважних причини непроживання у спірному житловому приміщенні понад один рік сторона відповідача суду не надала.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції виходив з недоведеності вказаних вимог.

Колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції ґрунтується на досліджених судом доказах та вимогах матеріального та процесуального закону, з огляду на наступне.

Звертаючись до суду з зустрічним позовом, ОСОБА_1 вказував на те, що під час перебування у шлюбі та спільного проживання з ОСОБА_3 протягом 2010-2013 років у спірній квартирі за рахунок його трудових та грошових затрат було здійснено ремонт, який істотно збільшив цінність вказаної квартири, а відтак вважає, що це є підставою для визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя на підставі ч.2 ст.62 СК України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачу на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 , яка була придбана нею під час шлюбу з відповідачем.

Відповідач не заперечував, що ОСОБА_3 набула вказану квартиру за особисті кошти та ця квартира, що набувається є її особистою власністю, про що відповідачем було складено нотаріально посвідчену заяву.

Згідно зпунктом 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» надано роз`яснення, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об'єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об'єкта, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об'єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкта.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі №6-1447цс17).

Отже, майно, що належало одному з подружжя в порядку статті 57 СК України не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом.

Відповідно до п.6 договору купівлі-продажу квартири від 29 травня 2009 року балансова вартість квартири за даними БТІ становила 16573,85 грн., а за погодженням сторін продаж квартири вчинено за 50000 грн. (п.3 договору).

З метою підтвердження істотності збільшення вартості спірної квартири за рахунок трудових та грошових затрат відповідача, останній посилався на звіт №155/10-18 про оцінку майна від 08 жовтня 2018 року, який складений суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «Експертна компанія «Укравтоекпертиза-Стандарт».

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказаний висновок не може бути взятий до уваги, з огляду на наступне.

Як вбачається зі звіту №155/10-18 про оцінку майна від 08 жовтня 2018 року ТОВ «Експертна компанія «Укравтоекпертиза-Стандарт» ринкова вартість об`єкта оцінки - квартири АДРЕСА_1 станом на дату проведення оцінки(08 жовтня 2018 року) становить 1520712,00 грн.

У вказаному звіті зазначено, що для проведення оцінки об`єкту суб`єктом оціночної діяльності було використано порівняльний підхід, тобто огляд спірної квартири суб`єктом оціночної діяльності не проводився.

Також у звіті №155/10-18 відсутні будь-які дані про те, яка вартість поліпшень спірної квартири, не зазначено перелік та вартість ремонтних робіт здійснених сторонами у справі чи особисто відповідачем, а також, що вартість квартири істотно збільшилась саме в наслідок їх проведення, а не в зв`язку з іншими чинниками, зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що у звіті №155/10-18 визначено ринкову вартість спірної квартири на час розгляду справи станом на 08 жовтня 2018 року.Однак даних про вартість об`єкта до та після поліпшення звіт не містить.

А відтак, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованого неврахування судом першої інстанції звіту №155/10-18 про оцінку майна від 08 жовтня 2018 року, оскільки суд першої інстанції відповідно до ст.89 ЦПК України та з урахуванням роз`яснень, наведених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» дав оцінку вказаному звіту.

Доводи апеляційної скарги про те, що звіт №155/10-18 свідчить про збільшення вартості спірної квартири, оскільки ринкова вартість квартири, яка у ньому зазначена 1520712,00 грн., більше ніж у 30 разів перевищує вартість спірної квартири на момент її придбання у 2009 році колегія суддів відхиляє, оскільки порівняння вартості квартири, яка зазначена у договорі із вартістю квартири на момент розгляду справи не може свідчити про істотне збільшення вартості майна внаслідок трудових або грошових затрат подружжя або одного з них.

У судовому засіданні позивач не заперечувала, що у квартирі було здійснено ремонт, однак вказувала, що ремонт робився за спільні кошти подружжя.

Також колегія суддів зазначає, що істотне збільшення є тією величиною, яка робить недостатнім застосування іншого способу захисту прав відшкодування понесених відповідачем витрат. Збільшення вартості майна має бути настільки відчутним, щоб доцільність трансформації приватної власності попереднього власника на це майно в спільну сумісну власність подружжя була очевидною та відповідала принципам розумності та справедливості.

Оскільки відповідачем пред`явлений зустрічний позов про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, яке належало другому з подружжя на праві особистої приватної власності, то саме він мав довести, що за час шлюбу цінність цього майна істотно збільшилася внаслідок його трудових або грошових затрат, що є його процесуальним обов`язком.

Покази свідка, а також надані фотознімки квартири до проведення ремонту, на які посилається відповідачне єналежними доказами, що підтверджують істотність збільшення вартості квартири.

В силу ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували, що вартість майна, яке є особистою приватною власністю позивача, істотно збільшилась саме за рахунок трудових або грошових затрат відповідача, а не тенденцій до загального подорожчання об`єктів нерухомості, а відтак колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінки показам свідка, фотознімкам; посилався на нічим недоведене припущення, що ринкова вартість спірної квартири є вищою від вартості, за яку її було придбано позивачем і яка чітко зазначені у договорі купівлі-продажу від 29 травня 2009 року; дійшов хибних висновків щодо відсутності доказів вартості спірної квартири до поліпшення та доказів, що підтверджують істотність збільшення вартості квартири, помилково вважав не доведеним обсяги та характер ремонтних робіт, участі відповідача (трудової та грошової), колегія суддів відхиляє, оскільки суд першої інстанції вірно встановив обставини справи, характер правовідносин та застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Крім того, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості.

Доводи апеляційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів, яким суд надав відповідну правову оцінку.

Рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 01 липня 2019 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 22 листопада 2019 року.

Головуючий:

Судді: