Постанова

Іменем України

23 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 201/10924/13-ц

провадження № 61-9646св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Кривцової Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач -ОСОБА_4 ,

треті особи:Жовтневий районний відділ у м. Дніпропетровську Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство № 42, районний відділ ЖРЕП Жовтневого району м. Дніпропетровська,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2013 року у складі судді Башмакова Є. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 рокуу складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2013 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позов мотивовано тим, що 11 квітня 1981 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, який 14 квітня 1992 року розірвано. Мають спільних дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зазначали, що вони та ОСОБА_4 були зареєстровані та проживали у квартирі АДРЕСА_1 .

Вказували, що на час звернення з цим позовом у квартирі постійно проживають лише вони, ОСОБА_4 не проживає у зазначеній квартирі, відповідач ще з грудня 2005 року за власним бажанням добровільно виселився, змінив своє місце проживання, вибувши в інше жиле приміщення, почав жити новою сім`єю з іншою жінкою і не брав, ніякої участі в утриманні спірного житла, проте добровільно зніматися з реєстрації відмовляється, чим чинить їм перешкоди.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування жилим приміщенням квартирою - АДРЕСА_1 ; зняти його з реєстраційного обліку за цією адресою та переоформити особистий рахунок № НОМЕР_1 та ордер № 1498 серії А від 29 вересня 1987 року з ОСОБА_4 на ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи: Жовтневий районний відділ у м. Дніпропетровську Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство № 42 (далі - КЖЕП № 42), районний відділ ЖРЕП Жовтневого району м. Дніпропетровська, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задоволено.

Визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .

Доручено Жовтневому районному відділу у м. Дніпропетровську Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Зобов`язано КЖЕП № 42 переоформити особовий рахунок № НОМЕР_1 та ордер від 29 вересня 1987 року № 1498 серії А з ОСОБА_4 на ОСОБА_3 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що згідно з актами від 12 серпня, 10 листопада 2011 року, 27 лютого 2012 року, складеними КЖЕП № 42, ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 , не проживає з грудня 2005 року та особистих речей у квартирі не має, тобто понад встановлений статтею 71 ЖК Української РСР шестимісячний строк, а тому втратив право користування жилим приміщенням.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2013 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач без поважних причин з 2005 року не проживає у спірній квартирі, тому втратив право користування жилим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою судді Верховного Суду від 02 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У липні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

У жовтні 2019 року згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа передана судді-доповідачеві.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального права, а саме: у статті 109 ЖК УРСР зазначено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Крім того, суди не надали належної оцінки тому, що ордер від 29 вересня 1987 року № 1498 серії А надано на ім`я ОСОБА_4 .

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2019 року до Верховного Суду надійшли заперечення на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , у яких вона просила залишити оскаржувані судові рішення без змін, оскільки вони прийняті при всебічному та повному з`ясуванні обставин справи, ґрунтуються на правильному застосуванні норм чинного законодавства України.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 квітня 1981 року між відповідачем ОСОБА_4 та позивачем ОСОБА_1 укладено шлюб (т. 1 а. с. 25).

Позивачі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є доньками позивача ОСОБА_1 та відповідача.

14 квітня 1992 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано (т. 1 а.с. 26).

Квартира АДРЕСА_1 на підставі ордера №1498 серії А від 29 вересня 1987 року була надана ОСОБА_4 на родину з п`яти осіб та відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 27).

Згідно з актами від 12 серпня, 10 листопада 2011 року, 27 лютого 2012 року, складеними КЖЕП № 42, підписаними сусідами та начальником КЖЕП № 42, ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 , не проживає з грудня 2005 року та особистих речей у квартирі не має (т.1 а.с. 29, 30, 31).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УPCP), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресування кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК УРСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Якщо тимчасова відсутність особи перевищила шість місяців, члени сім`ї, навіть колишні, а також наймодавець, мають право звернутись із позовом про визнання її такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил процесуального закону щодо оцінки доказів.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

У абзаці першому частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення) передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У частині другій статті 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року).

Згідно зі статтею 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Заперечуючи проти позову, звертаючись до апеляційного суду із апеляційною скаргою, відповідач поважних причин непроживання у спірній квартирі більше десяти років не навів, доказів того, що ним не було втрачено інтересу до спірного житла не надав, а зазначав, що у спірній квартирі не проживає з 2005 року, втім має іншу родину та дітей, яким наразі ніде проживати.

Вимоги про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою до позивачів не пред`являв. З будь-якими зверненнями з цього приводу в житлові органи, органи поліції, відповідач не звертався.

Суди попередніх інстанцій, на підставі сукупності зібраних у справі доказів дали належну оцінку тим обставинам, що ОСОБА_4 не проживав у спірній квартирі з 2005 року, у ній відсутні його особисті речі, квартирну плату та комунальні послуги не сплачував, інтересу до цього житла не мав, у зв`язку з чим дійшли обґрунтованих висновків про відсутність відповідача понад шість місяців без поважних причин у квартирі, що є підставою, відповідно до статті 71 ЖК УРСР для визнання його таким, що втратив право користування зазначеним житлом.

Аргументи касаційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального права при ухваленні заочного рішення є безпідставними та не впливають на правильність і обґрунтованість висновків судів про наявність правових підстав для задоволення позову.

Відповідач не був обмежений у праві доводити обставини, на які він посилається, заперечуючи проти позову. Доводи апеляційної скарги, викладені позивачем в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції, перевірені апеляційним судом належним чином, висновки щодо яких мотивовано викладено у постановленій ним ухвалі.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані рішення постановлені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2019 року було зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року. Оскільки касаційне провадження у справі закінчено, то виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, частиною третьою статті 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2013 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 рокузалишити без змін.

Поновити виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Кривцова

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк