Постанова

Іменем України

18 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 761/23880/15-ц

провадження № 61-29625св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Енергобанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс»,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 березня 2016року у складі судді Притули Н. Г. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2017 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Слюсар Т. А., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Енергобанк» (далі - ПАТ «Енергобанк») в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Енергобанк» Брайка С. А. звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» (далі - ТОВ «Вердикт Фінанс»), про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 10 травня 2012 року між ПАТ «Енергобанк» та ТОВ «Вердикт Фінанс» було укладено договір про надання кредитної лінії № 1205-16 (далі - Кредитний договір), з додатковими угодами від 10 вересня 2012 року № 1, від 30 січня 2013 року № 2, від 22 квітня 2013 року № 3, від 19 червня 2013 року № 4, від 19 липня 2013 року № 5, від 01 жовтня 2013 року № 6, від 27 січня 2014 року № 7, від 05 червня 2014 року № 8, від 27 жовтня 2014 року № 9, на підставі якого позичальнику надано кредитні кошти у вигляді відкличної відновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості в розмірі 21 500 000 грн із сплатою 27 % річних на строк до 05 грудня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 30 січня 2013 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, з додатковими угодами від 22 квітня 2013 року, від 19 червня 2013 року, від 19 липня 2013 року, від 04 жовтня 2013 року, від 27 січня 2014 року, від 05 червня 2014 року, від 27 жовтня 2014 року, за умовами якого поручитель зобов`язався відповідати солідарно з позичальником перед банком за виконання в повному обсязі зобов`язань за Кредитним договором. У зв`язку з неналежним виконанням ТОВ «Вердикт Фінанс» своїх зобов`язань за Кредитним договором в нього станом на 11 серпня 2015 року утворилася заборгованість перед банком в розмірі 3 841 103,29 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом - 2 900 000 грн, заборгованості за процентами - 547 399,36 грн, пені за несвоєчасне повернення кредиту - 302 243,84 грн, пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом - 91 460,09 грн. 19 березня 2015 року банк направив відповідачу вимогу про необхідність негайно виконати свої зобов`язання шляхом сплати кредитної заборгованості. Однак вказана вимога не виконана. Враховуючи викладене, ПАТ «Енергобанк» просило стягнути з відповідача на свою користь зазначену заборгованість.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Енергобанк» заборгованість за Кредитним договором станом на 11 серпня 2015 року в сумі 3 841 103, 29 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позичальник не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань, у зв`язку з чим в нього утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з поручителя. Відповідач та представник третьої особи не надали доказів на підтвердження меншого розміру заборгованості чи її відсутності на час розгляду цієї справи.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 відхилено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У серпні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дали належної правової оцінки зібраним доказам і не перевірили, чи має відповідач заборгованість станом на 20 липня 2017 року. Наданий позивачем розрахунок заборгованості не підтверджено випискою з банківського рахунку, тому він є неналежним та недопустимим доказом. Крім цього, банком не враховано всі платежі на погашення кредиту, процентів та штрафних санкцій. Оскільки відповідач не має спеціальних знань та навиків у бухгалтерській та економічній сфері, то встановити суму заборгованості та правильність її нарахування можливо лише шляхом проведення судової економічної експертизи. Відповідач не зміг скористатися своїм правом та заявити клопотання про призначення такої експертизи у зв`язку з неналежним представництвом його інтересів у суді першої інстанції. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 проявила халатність та безвідповідальність, не вчинила жодних дій для захисту прав відповідача, а саме не була присутня в судових засіданнях, не подала заперечення, клопотання, докази, які були необхідні для правильного вирішення спору, внаслідок чого було порушено право відповідача на змагальність у цивільному судочинстві. Крім цього, з червня 2011 року ОСОБА_1 проживає однією сім`єю з ОСОБА_4 , вони мають спільну дитину, бюджет, майно, ведуть спільне господарство, і відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України мають взаємні права та обов`язки. Під час розгляду справи апеляційним судом представник відповідача заявила клопотання про залучення до участі у справі ОСОБА_4 як третю особу, яка хотіла заявити самостійні вимоги, однак суд відхилив зазначене клопотання, чим порушив права ОСОБА_4

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

23 травня 2018 року справу № 761/23880/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 10 травня 2012 року між ПАТ «Енергобанк» та ТОВ «Вердикт Фінанс» було укладено Кредитний договір, за умовами якого ТОВ «Вердикт Фінанс» надало позичальнику кредит у вигляді відкличної відновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості в розмірі 21 500 000 грн із сплатою 10 % річних на строк до 10 вересня 2012 року.

Додатковими угодами від 10 вересня 2012 року № 1, від 30 січня 2013 року № 2, від 22 квітня 2013 року № 3, від 19 червня 2013 року № 4, від 19 липня 2013 року № 5, від 01 жовтня 2013 року № 6, від 27 січня 2014 року № 7, від 05 червня 2014 року № 8, від 27 жовтня 2014 року № 9, укладеними між ПАТ «Енергобанк» та ТОВ «Вердикт Фінанс», до Кредитного договору вносилися зміни та доповнення.

За умовами додаткової угоди від 27 жовтня 2014 року № 9 кредит надається у вигляді відкличної відновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості в розмірі 3 345 683,70 грн до 05 грудня 2015 року, викладено в новій редакції графік зменшення ліміту кредитування на період з 27 жовтня 2014 року по 05 грудня 2015 року.

ПАТ «Енергобанк» у повному обсязі виконало взяті на себе зобов`язання за Кредитним договором, надавши позичальнику кредитні кошти в сумі 21 500 000 грн, що підтверджується меморіальним ордером від 10 травня 2012 року № 1068188.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

З метою належного виконання ТОВ «Вердикт Фінанс» взятих на себе зобов`язань 30 січня 2013 року між ПАТ «Енергобанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, з додатковими угодами від 22 квітня 2013 року, від 19 червня 2013 року, від 19 липня 2013 року, від 04 жовтня 2013 року, від 27 січня 2014 року, від 05 червня 2014 року, від 27 жовтня 2014 року, за умовами якого ОСОБА_1 зобов`язався відповідати солідарно з позичальником перед банком за виконання в повному обсязі зобов`язань за Кредитним договором із змінами та доповненнями до нього.

Визначення поняття зобов`язання міститься у частині перші статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частин першої та другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Пунктом 9.1 Кредитного договору передбачено, що за порушення строків погашення заборгованості за кредитом та/або строків сплати процентів за користування кредитом та/або комісій банк має право нараховувати позичальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожний день прострочення від суми простроченої заборгованості за кожний день прострочення.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Пунктами 5.2.3, 8.2 Кредитного договору передбачено, що банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення заборгованості за цим договором, зокрема у випадку прострочення сплати чергового платежу за кредитом та процентів за користування кредитом. Для реалізації цього права банк надсилає письмове повідомлення позичальнику з відповідною вимогою. Після спливу 30 (тридцяти) календарних днів та за умови, що порушення не усунуте, на 31 (тридцять перший) календарний день після отримання позичальником такої вимоги термін повернення кредиту вважається таким, що настав і позичальник зобов`язаний сплатити наявну заборгованість за Кредитним договором в повному обсязі.

За умовами пункту 3 договору поруки від 30 січня 2013 року відповідальність поручителя настає, якщо основне зобов`язання не буде виконане у строк, передбачений його умовами, в тому числі відсотки, пеня, штрафні санкції, інші платежі, що забезпечені порукою, не будуть повернені/сплачені у строки, встановлені основним зобов`язанням або достроково у випадку порушення умов основного зобов`язання.

З моменту настання строку виконання умов основного зобов`язання, в тому числі із сплати відсотків, пені, штрафних санкцій, інших платежів, або достроково у випадку порушення умов основного зобов`язання, кредитор надсилає поручителю вимогу про виконання умов основного зобов`язання та має право пред`явити позов до поручителя про стягнення всієї суми заборгованості за основним зобов`язанням (пункт 4 договору поруки від 30 січня 2013 року).

19 березня 2015 року ПАТ «Енергобанк» звернулося до ОСОБА_1 з повідомленням-вимогою щодо повернення протягом тридцяти днів повної суми заборгованості за Кредитним договором, загальний розмір якої станом на 17 березня 2015 року складав 3 163 326,49 грн.

Згідно з наданим банком розрахунком заборгованості ТОВ «Вердикт Фінанс» допустило прострочення виконання договірних зобов`язань, внаслідок чого станом на 11 серпня 2015 року утворилася заборгованість в розмірі 3 841 103,29 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом - 2 900 000 грн, заборгованості за процентами - 547 399,36 грн, пені за несвоєчасне повернення кредиту - 302 243,84 грн, пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом - 91 460,09 грн.

Внаслідок неналежного виконання ТОВ «Вердикт Фінанс» зобов`язань за Кредитним договором у серпні 2015 року банк звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до позичальника про стягнення заборгованості.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23 жовтня 2015 року у справі № 910/21845/15 позов ПАТ «Енергобанк» до ТОВ «Вердикт Фінанс» про стягнення коштів задоволено повністю. Стягнуто з ТОВ «Вердикт Фінанс» на користь ПАТ «Енергобанк» заборгованість за кредитом в розмірі 2 900 000 грн, заборгованість за процентами в розмірі 547 399,36 грн, пеню за несвоєчасне повернення кредиту в розмірі 302 243, 84 грн, пеню за прострочення сплати процентів за користування кредитом в розмірі 91 460,09 грн.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 лютого 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Вердикт Фінанс» залишено без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 23 жовтня 2015 року у справі № 910/21845/15 залишено без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про неналежне виконання ТОВ «Вердикт Фінанс» взятих на себе зобов`язань за Кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість. Оскільки ОСОБА_1 поручився за належне виконання позичальником умов Кредитного договору, то суди правильно виходили з наявності підстав для стягнення зазначеної заборгованості з поручителя на користь кредитора.

Статтею 57 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

За правилами статей 10, 60 ЦПК України 2004 року обов`язок доведення обставин, на які посилаються сторони, покладається на кожну із сторін.

За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі -- Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Таким чином, диспозитивність цивільного судочинства унеможливлює витребування доказів за ініціативою суду, а відповідач своїми правами бути присутнім в судових засіданнях, подавати заперечення, клопотання, докази щодо предмета спору, в тому числі щодо витребування доказів в суді першої інстанції, не скористався.

Частиною першою статті 38 ЦПК України 2004 року передбачено, що сторона, третя особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа (частина перша статті 44 ЦПК України 2004 року).

Посилання в касаційній скарзі на неналежне представництво інтересів відповідача його представником ОСОБА_3 є неспроможними, оскільки відповідач як особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 не скористався своїм правом заявити клопотання про призначення експертизи для визначення розміру заборгованості за Кредитним договором, власного розрахунку цієї заборгованості суду не надав, тобто не спростував належними та допустимими доказами визначений позивачем розмір заборгованості.

Визначаючи розмір заборгованості за Кредитним договором, суди правильно виходили з наданого позивачем розрахунку, а також врахували рішення Господарського суду міста Києва від 23 жовтня 2015 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 лютого 2016 року, у справі № 910/21845/15. Зазначеними судовими рішеннями було встановлено розмір заборгованості ТОВ «Вердикт Фінанс» за тілом кредиту, процентами та пенею станом на 11 серпня 2015 року.

Згідно з частиною першою статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Доводи касаційної скарги про необхідність перевірки в цій справі наявності заборгованості за Кредитним договором станом на 20 липня 2017 року не заслуговують на увагу, оскільки позивач не заявляв таких вимог, а просив стягнути заборгованість за Кредитним договором, яка утворилася станом на 11 серпня 2015 року. З огляду на те, що розмір заборгованості ТОВ «Вердикт Фінанс» за Кредитним договором встановлено судовим рішенням у господарській справі, яке набрало законної сили, посилання ОСОБА_1 та його представників на недоведеність цього розміру є необґрунтованими.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про незалучення до участі в справі ОСОБА_4 як третю особу є безпідставними, оскільки сторони, зокрема відповідач в суді першої інстанції не заявляли клопотання про залучення цієї особи відповідно до статті 35 ЦПК України 2004 року. ОСОБА_4 також не подавала відповідного клопотання. Під час судового розгляду місцевим судом не було встановлено осіб, на права та обов`язки яких може вплинути ухвалене у справі рішення, тому в суду не було підстав для залучення вказаної особи з власної ініціативи. Не було таких повноважень і в суду апеляційної інстанції.

У поданих до Верховного Суду додаткових поясненнях до касаційної скарги представники відповідача ОСОБА_6 та ОСОБА_7 посилалися на те, що банк надав суду лише копії додаткових угод до договору поруки, які не засвідчені належним чином, і оригінали цих угод судами не досліджувалися. Крім цього, порука ОСОБА_1 припинилася з підстав, передбачених частинами першою, четвертою статті 559 ЦК України.

Зазначені додаткові пояснення не можуть бути враховані Верховним Судом, оскільки вони подані за межами встановленого статтею 390 та частиною першою статті 398 ЦПК України строку на касаційне оскарження, а тому залишаються Верховним Судом без розгляду на підставі статті 126 цього Кодексу. Клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку особи, які подали додаткові пояснення до касаційної скарги, не заявляли.

Крім того, доводи цих додаткових пояснень не заявлялися в судах попередніх інстанцій і, відповідно, в силу принципу диспозитивності цивільного судочинства не були предметом судового розгляду, сторона відповідача не заперечувала як сам факт укладення сторонами додаткових угод до договору поруки, так і їх зміст та не заявляла клопотання про витребування оригіналів цих документів. Враховуючи вимоги вищенаведеної статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 липня 2017року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук

С. О. Карпенко

М. Ю. Тітов