ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 524/528/17 Номер провадження 22-ц/814/2078/19Головуючий у 1-й інстанції Нестеренко С.Г. Доповідач ап. інст. Триголов В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2019 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області у складі:

Головуючого: судді Триголова В.М.,

Суддів: Дорош А.І., Лобова О.А.

секретар: Ачкасова О.Н.

з участю адвоката Горбульова Д.В.,

розглянула у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Автозаводського районного суду м.Кременчука Полтавської області від 10 квітня 2019 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Прокоп Денис Олександрович, про визнання договору дарування квартири недійсним, стягнення боргу по орендній платі, оплаченої вартості житлово-комунальних послуг, скасування та вилучення всіх записів про реєстрацію права власності на квартиру та

за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Лінькова Ірина Борисівна, про визнання договору купівлі-продажу удаваним,

треті особи у справі: ОСОБА_5 , виконавчий комітет Кременчуцької міської ради, служба у справах дітей Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради,-

В С Т А Н О В И Л А :

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до місцевого суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири недійсним, стягнення боргу по орендній платі, оплаченої вартості житлово-комунальних послуг. У позові посилався на те, що він є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ліньковою І.Б. 29 липня 2011 року. За договором оренди квартири від 25 червня 2015 року він надав її у найм ОСОБА_3 , який повідомив, що проживатиме там разом із сином ОСОБА_4 . За даним договором ОСОБА_3 повинен був сплачувати йому (позивачу) щомісячну плату в розмірі 2900 грн. та всі комунальні платежі. Починаючи з березня 2016 року ОСОБА_3 почав порушувати умови договору та затримувати щомісячну сплату орендного платежу. За договором оренди мав отримати грошові кошти в розмірі 58 000 грн., а отримав 43 463 грн. Борг складає 14 537 грн. Крім того, він (позивач), дізнався про існування боргу по сплаті вартості комунальних платежів у розмірі 12 985,39 грн. Звернувшись до ОСОБА_3 за тим, щоб він звільнив квартиру, дізнався, що в квартирі проживає лише його син ОСОБА_4 . При зверненні по телефону до ОСОБА_4 дізнався, що той став власником квартири і щоб він (позивач) по всіх питаннях звертався до адвоката Більди В.В.

Після отримання інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно він дізнався, що 01 листопада 2016 року приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Прокопом Д.О. був посвідчений договір дарування квартири, згідно якого ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_4 прийняв у дар квартиру. Позивач вважає, що дарування квартири було сплановане, щоб позбавити його права користування та розпорядження власністю. Зазначає, що у 2011 році той же відповідач ОСОБА_2 продав спірну квартиру йому (позивачу) і таким чином ввів нотаріуса Прокопа Д.О. в оману.

У позові ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 01.11.2016 року. Стягнути пропорційно з відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на його користь витрати у зв`язку з договором оренди у розмірі 14 537,00 грн. та заборгованість по сплаті вартості комунальних послуг у розмірі 12 985,39 грн. Стягнути з ОСОБА_2 на його користь сплачений судовий збір в розмірі 640 грн.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про збільшення позовних вимог (т. 1 а.с. 98-100), у якій позивач просив скасувати та вилучити всі записи в реєстрі прав власності на нерухоме майно щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 1045843653104, які були зареєстровані після купівлі квартири, а саме 29.07.2011 року та стягнути з відповідача ОСОБА_2 на його користь судовий збір в розмірі 640 грн.

30 жовтня 2017 року до суду ОСОБА_2 було подано зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу удаваним (т. 1 а.с. 105-108).

В обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_2 зазначав, що у 2011 році, у зв`язку із сімейними обставинами, він, разом із дружиною ОСОБА_5 домовилися з ОСОБА_1 про отримання у нього в борг грошових коштів в розмірі 3000 доларів США з кінцевою датою повернення до 29 грудня 2012 року, під заставу квартири, яка належала ОСОБА_2 , на умовах сплати боргу та відсотків щомісяця в розмірі 2500 грн.

29 липня 2011 року у приватного нотаріуса Лінькової І.Б. ОСОБА_2 з дружиною надав оригінали документів на квартиру. Поки нотаріус оформляла документи, його дружина ОСОБА_5 написала розписку на ім`я ОСОБА_1 про отримання 3000 доларів США під заставу квартири та взяла гроші. Після підписання документів у нотаріуса, ОСОБА_1 забрав оригінали документів та оригінал розписки і повідомив, що після повернення грошових коштів він поверне розписку та нотаріальний договір позики та застави.

Зазначає, що в подальшому він з дружиною повертав грошові кошти ОСОБА_1 відповідно до умов договору позики щомісячно в різних частках, повернення грошей відмічали на зворотній стороні розписки, де ставили свої підписи. Остаточно повернули грошові кошти у 2012 році та вважали, що виконали умови договору. Сам ОСОБА_1 повідомив їм, що жодних заборон на їх квартиру не накладено і що ОСОБА_2 є власником своєї квартири.

У подальшому, у 2015 році, ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 та повідомив, що він винен йому гроші за розпискою та у зв`язку із збільшенням курсу долара США до «21» він винен йому грошову різницю і якщо борг не буде повернуто, подасть в суд та відбере квартиру. Позивач вказує, що погодився на умови сплати щомісячно 2900 грн., оскільки повернути одразу всієї суми не міг. Його син - ОСОБА_3 вів перемовини та вони домовились про сплату грошей на картку ОСОБА_1 , ніби-то за оренду квартири. Виплативши грошові кошти ОСОБА_1 , ОСОБА_2 попросив повернути документи та розписку, на що ОСОБА_1 відмовився.

В подальшому дізнався, що ОСОБА_1 у 2011 році замість договорів позики та застави підписав з ними договір купівлі-продажу квартири за 92 000 грн. Зазначає, що грошові кошти в сумі 92 000 грн. ні він сам, ні його дружина не отримували, наміру продавати квартиру не мали, гроші брали виключно в борг. Позивач вказує, що на момент укладення удаваного договору купівлі-продажу вартість трикімнатної квартири була значно більшою та за ринковою вартістю складала 30-32 тис. доларів США. Вважає, що правочин було вчинено поза їх волею і в самому договорі зазначено невідповідну вартість майна, яку вони не отримували та наміру продавати не мали, так як це було їх спільне майно подружжя. Звертає увагу, що на момент укладення договору купівлі-продажу у квартирі був зареєстрований онук ОСОБА_4 , який на той момент був неповнолітнім і нотаріус не мав права посвідчувати оспорюваний договір купівлі-продажу квартири. Вважає, що ОСОБА_1 ввів його та його дружину в оману.

У позові ОСОБА_2 просив визнати договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ліньковою І.Б. 29 липня 2011 року за реєстровим №4564276 удаваним.

Рішенням Автозаводського районного суду м.Кременчука Полтавської області від 10 квітня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири недійсним, стягнення боргу по орендній платі, оплаченої вартості житлово-комунальних послуг, скасування та вилучення всіх записів про реєстрацію права власності на квартиру.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу удаваним - задоволено частково.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 29 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ліньковою Іриною Борисівною, зареєстровано в реєстрі за № 3014, - удаваним договором застави у забезпечення договору позики грошових коштів у розмірі 3000 доларів США, укладеного 29 липня 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 кошти у повернення сплаченого судового збору у розмірі 1535,69 грн.

З рішенням не погодився ОСОБА_1 , який, посилаючись на необґрунтованість рішення місцевого суду, порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, подав на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , а його позов задовольнити.

В обґрунтування доводів скарги зазначає, що при вирішенні даного спору суд першої інстанції обмежився лише розглядом позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири удаваним, за розглядом яких дійшов суперечливих висновків; остаточно не визначившись із правовою природою укладеного договору дарування квартири від 01.11.2016 року. Звертає увагу, що договір дарування містить розбіжності у відомостях щодо набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру та щодо відсутності прав інших осіб на дане майно.

Вказує, що договір купівлі-продажу від 29.07.2011 року було укладено на підставі вільного волевиявлення сторін, нотаріусом було роз`яснено та надано для ознайомлення перед підписанням текст договору, ОСОБА_2 письмово підтвердив, що в спірній квартирі неповнолітні особи або інші члени сім`ї не проживають і не зареєстровані. ОСОБА_2 та ОСОБА_5 свідомо вчиняли договір купівлі-продажу квартири, отримали від ОСОБА_1 повний розрахунок за цим договором. Вказує, що у 2011 році намагався зареєструвати договір купівлі-продажу, однак реєстратором було відмовлено, у зв`язку із наявністю обтяжень на дане майно, накладених в ході розгляду судом справ по боргових зобов`язаннях ОСОБА_2 , ОСОБА_5

Скаржник вважає неналежним доказом копію розписки від імені ОСОБА_5 про отримання від ОСОБА_1 коштів, оскільки оригіналу розписки ОСОБА_2 , ОСОБА_5 надано не було, що свідчить про те, що її взагалі не існує, що виключає наявність позикових відносин.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, дійшла висновку про відхилення апеляційних скарг з наступних підстав.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 24 березня 2008 року Кременчуцькою міською Радою Полтавської області із реєстрацією в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 24 березня 2008 року, рішення про реєстрацію права власності від цього ж числа реєстратора КП «Кременчуцьке МБТІ», реєстраційний номер 22614125 , номер запису: 52 в книзі 5 (т. 2 а.с. 37-38).

29 липня 2011 року між ОСОБА_2 , за згодою ОСОБА_5 , та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ліньковою І.Б., зареєстровано в реєстрі за № 3014 (т. 2 а.с. 33-36).

Відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Після укладення 29 липня 2011 року договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_1 всупереч вимогам ст. 182 ЦК України державну реєстрацію квартири не здійснив.

Цього ж дня, ОСОБА_5 отримала у позику від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3000 доларів США, які вона зобов`язувалася повернути до 29 грудня 2012 року, що постає з пояснень ОСОБА_2 і ОСОБА_5 та із копії розписки від 29 липня 2011 року (т. 1 а.с. 112). Також у копії розписки зазначено, що у заставу чоловік ОСОБА_5 передає квартиру АДРЕСА_1 , договір застваи підписаний у нотаріуса Лінькової І.Б.

ОСОБА_2 , ОСОБА_5 пояснювали, що оригінал розписки ОСОБА_5 знаходиться у ОСОБА_1 . Дані кошти ОСОБА_5 взяла у позику з метою погашення боргів перед іншими фізичними та юридичними особами, які виникли внаслідок здійснення нею підприємницької діяльності. Про наявність скрутного фінансового стану ОСОБА_5 , був обізнаний і ОСОБА_1 , що ним не заперечувалося.

Крім того, в ході розгляду справи ОСОБА_3 пояснив, що упродовж 2014-2015 років за проханням своєї матері ОСОБА_5 та на вимогу ОСОБА_1 сплатив останньому грошові кошти на суму 40 000 грн. в остаточне погашення заборгованості ОСОБА_5 з урахуванням коливання курсу гривні до долара США.

ОСОБА_1 та його представником ОСОБА_9 дані обставини не були спростовані. Натомість, ОСОБА_1 підтвердив факти зустрічей з ОСОБА_3 з метою вирішення фінансових питань.

Відповідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики). Договір позики є укладеним з моменту передання грошей. У відповідності до ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно ст. ст. 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

У ч. 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Статтями 626, 627 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 р. за № 9 звернуто увагу суддів на те, що за удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним (п. 25 постанови).

Таким чином, воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає вставленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме.

За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до ст. 17 ЦК України іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Враховуючи пояснення учасників процесу і сторін з приводу правовідносин, що виникли між ними саме у зв`язку з передачею в борг коштів ОСОБА_1 та наступними діями сторін, які виразилися в укладення правочинів, підтвердження самим ОСОБА_1 існування у ОСОБА_5 , ОСОБА_3 фінансових труднощів та надання раніше ним коштів у борг, а також беручи до уваги, що ОСОБА_1 протягом 2011-2016 років не вчинив дій, які б свідчили про бажання набути право власності на квартиру, зокрема, державної реєстрації такого права на підставі договору, місцевий суд прийшов до вірного висновку про визнання договору купівлі-продажу квартири, укладеного 29 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 удаваним договором застави (іпотеки) у забезпечення договору позики грошових коштів у розмірі 3000 доларів США, укладеного 29 липня 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 .

Згідно ч. 1 ст. 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

ОСОБА_1 надав суду копію договору оренди спірної квартири, який датовано 25 червня 2015 року, зі строком в один рік (т. 1 а.с. 12).

Проте, надані докази вірно не прийняті до уваги місцевим судом, оскільки передача житла у найм може здійснюватися тільки його законним володільцем. Оскільки на 25.06.2015 року відсутні відомості про те, що ОСОБА_1 на законних підставах володів, користувався або мав у зареєстрованій власності квартиру АДРЕСА_1 , то і підстав для стягнення заборгованості по орендній платі за договором оренди житла немає.

Окрім того, зміст наданого договору носить суперечливий характер, оскільки з нього незрозуміло з якою саме особою укладено ОСОБА_1 договір оренди квартири, зокрема, орендарем вказано « ОСОБА_10 », місце поживання якого із тексту договору також встановити неможливо.

Згідно довідки ЖБК від 25 жовтня 2016 року у спірній квартирі були зареєстровані ОСОБА_11 (син ОСОБА_2 ) та ОСОБА_4 (онук ОСОБА_2 ), (т. 2 а.с. 11). Станом на день розгляду справи у квартирі проживає та є зареєстрованим ОСОБА_4 .

Також, ОСОБА_1 не надано переконливих доказів того, що він сплачував податок з доходів фізичної особи внаслідок отримання ним орендної плати

Судом також встановлено, що 01 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування спірної квартири, який було посвідчено приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Прокопом Д.О. та зареєстровано в реєстрі за № 1575 (т. 2 а.с. 2-30).

Згідно ч.1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як вбачається із тексту договору він повністю відповідає вимогам чинного законодавства, зокрема, ст. 203 ЦК України, волевиявлення сторін на його укладення підтверджено, належність предмета дарування на праві власності ОСОБА_2 також доведена інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За таких обставин, суд першої інстанції також вірно відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання договору дарування квартири недійсним.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що оспорюваний договір дарування містить суперечності щодо набуття дарувальником права власності на майно, не заслуговують на вагу, оскільки належність квартири підтверджена належним чином, зокрема, інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно №71919056 від 01.11.2016 року, сформованою приватним нотаріусом Прокопом Д.О. (т.2 а.с. 3).

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо неможливості здійснити державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за договором купівлі-продажу від 29.07.2011 року, також на увагу не заслуговують, оскільки ОСОБА_1 не було надано належних доказів неможливості здійснення такої реєстрації або відмови у її здійсненні, або встановлення перешкод у здійсненні реєстрації з боку інших осіб на протязі тривалого часу - 2011-2016 років.

Доводи щодо неналежності копії розписки про передання у борг ОСОБА_1 ОСОБА_5 коштів у сумі 3000 доларів США є неспроможними, оскільки наявність боргових зобов`язань та правовідносин сторін з цього приводу правильно встановлена місцевим судом на підставі матеріалів справи, а тому суд вірно визнав її копією з оригіналу розписки.

Інші доводи апеляційних скарг не ґрунтуються на нормах закону, жодних фактів доказування, які б спростовували висновки місцевого суду, в них не наведено.

Суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дослідив надані сторонами докази, на підставі яких дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

За таких обставин підстав для скасування рішення місцевого суду з мотивів, викладених в апеляційних скаргах, колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.368, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Автозаводського районного суду м.Кременчука Полтавської області від 10 квітня 2019 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

ГОЛОВУЮЧИЙ В . М. Триголов

СУДДІ А.І. Дорош

О.А. Лобов