КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 755/5095/23 Головуючий у 1 інстанції: Гончарук В.П.

провадження №22-ц/824/2121/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

05 березня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Гаращенка Д.Р., Сушко Л.П.,

при секретарі: Курченко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про стягнення шкоди, нанесеної здоров`ю, моральної шкоди, шкоди у зв`язку з приниженням честі та гідності та стягнення упущеної вигоди, -

в с т а н о в и в :

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним, в якому просив суд стягнути з відповідача заподіяну шкоду протиправними діями та бездіяльністю, з урахуванням індексу інфляції у розмірі: моральну шкоду у розмірі 2 134 855 грн, нанесені збитки, шкоду здоров`ю у розмірі 456 215 грн, упущену вигоду у розмірі 274 342 грн, що в загальному становить 2 865 412 грн.

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що клопіт та поневіряння з відповідачем розпочались ще у грудні 2011 року, коли він став у повній відповідності до Постанов КМУ від 21 жовтня 1995 року №848 та №1156 від 27 липня 1998 року потребувати житлової субсидії. З того часу, починаючи від січня 201 року, тобто вже дванадцятий рік поспіль веде безперервне листування та судові процеси з вказаним підрозділом відповідача, адже позивачу, порушуючи всі норми Законів, Постанови КМУ, тощо у наданні субсидії відмовляли.

Вказував, що позивач неодноразово пропонував врегулювати спір у досудовому порядку та пояснював відповідачу де саме він порушує вимоги законів, вказував на положення Постанов КМУ, якими відповідач мав би керуватись у своїй діяльності, це №42 від 17.06.2015 року, №848 від 21.10.1998 року, №621 від 14.07. 2010 року та №790 від 30.05.2007 року, Наказу Мінсоцполітики №1296 від 04.11.2016 року, тощо, проте все дарма.

Безліч копій звернень знаходяться у матеріалах судових справ, які позивач проситиме приєднати до цього позову, це ще далеко не всі звернення, адже більшість їх за цей час просто не збереглось. Але замість надання соціальної допомоги та субсидії, фактично відповідач займався брутальним нападом на позивача, позбавляючи, таким чином, права, передбаченого ст.46 Конституції України, та ще отримує за це зарплатню, грабуючи таким чином держбюджет. Окрім безпосередньо до відповідача, позивач мав звертатись по допомогу і до інших державних установ міністерств та Прем`єра, поліції, органів прокуратури, тощо. Таким чином позивач замість того аби вести нормальне приватне та активне громадське життя, був щільно задіяний у пояснювальній роботі та відновленні своїх прав.

Після кожної протиправної дії, яких було безліч на тривалий час втрачав нормальний сон, у позивача погіршувався настрій та самопочуття, був не в стані займатися науковою роботою - працювати над текстами своїх статей та книг. У позивача порушувались нормальні життєві зв`язки і через це він не мав можливості продовжувати активне громадське життя. Також, порушувались стосунки з оточуючими людьми, тощо.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позовні вимоги задовольнити.

Скарга обґрунтована тим, що суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, що у відповідності до вимог п.7 ч.3 ст.376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Вважає, що він був позбавлений права на справедливий і відкритий судовий розгляд, гарантований ст.4 ЦПК України та ст.6 Європейської Конвенції з прав людини.

У відзиві на апеляційну скаргу Соя О.В. - представник Управління соціального захисту населення Дніпровської районної у м.Києві державної адміністрації проситьзалишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Вказує, що враховуючи підстави та предмет позову, а також характер спірних правовідносин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вказана справа може бути розглянута в порядку спрощеного позовного провадження.

Крім того, враховуючи вимоги цивільного процесуального законодавства, Управління вважає, що позивач не був позбавлений подати докази безпосередньо до суду, а абстрактні твердження позивача, що свідок може підтвердити саме його страждання від завдання моральної шкоди Управлінням без зазначення конкретних часових проміжків перебування з нею у цивільному шлюбі та зазначення конкретної дати, з якої ОСОБА_3 проживає разом з позивачем, є нічим не підтверджені, отже, позивачем не дотримано вимоги закону щодо обов`язку доказування та подання доказів.

Також зазначає, що надані позивачем до суду копії рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13.10.2022 у справі №755/4395/22 та касаційної скарги на постанову Київського апеляційного суду від 29.03.2023 року у справі №755/4395/22 жодним чином не підтверджують завдання моральної шкоди Управлінням позивачу.

Вказує, що Управління соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін, а твердження позивача в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені позивачем вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 134 855 грн, нанесених збитків, шкоди здоров`ю у розмірі 456 215 грн, за невиконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18 грудня 2018 року у справі №755/14175/16-а, є нереалістичним, та є відвертим зловживанням позивачем його процесуальним правом, невиконанням обов`язку керуватися завданням цивільного судочинства та використання позивачем свого права не за призначенням.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції зазначеним вище вимогам закону відповідає не повністю.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Судом встановлено, що згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 18.12.2018 року у справі №755/14175/16-а, яке залишене без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.05.2019 року, визнано дії та бездіяльність Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації щодо ненадання ОСОБА_1 субсидії у повному обсязі за період від 20 березня 2016 року - протиправними. Зобов`язано Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації надати ОСОБА_1 субсидію в повному обсязі, починаючи від 20 березня 2016 року.

Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 04.02.2022 року відкрите виконавче провадження №68487022 з примусового виконання виконавчого листа №755/14175/16-а, виданого 18.03.2021 року Дніпровським районним судом м. Києва про зобов`язання Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації надати ОСОБА_1 субсидію в повному обсязі, починаючи з 20.03.2016 року.

Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 09.06.2022 року закінчене виконавче провадження №68487022 на підставі п.9 ч.1 ст.39, ст.40 Закону України «Про виконавче провадження».

У вказаній постанові зазначено, що згідно отриманої відповіді з Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації рішення суду виконане.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі №346/5428/17 (провадження № 61-8102св21) зазначено, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі

№752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19), вказано, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави Україна, не є обов`язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною.

У постанові Верховного Суду 07 вересня 2022 року в справі №289/2110/21 вказано, що відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. Отже, незалучення до участі у справі Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не може бути самостійною підставою для відмови в позові про відшкодування шкоди, заподіяної державою.

Статтею 2 ЦК України встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до частини першої статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

В силу частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем у цивільному процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

За змістом положень статті 58 ЦПК України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або через представника.

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді.

Аналогічний за змістом висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №761/35803/16 (провадження №14-316цс19) та від 25 березня 2020 року у справі №641/8857/17 (провадження №14-514цс19).

З урахуванням наведеного, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді орган, діями якого завдано шкоду.

В силу вимог частини першої статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.

Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Неможливість особою домогтися виконання судового рішення, винесеного на її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі №750/1591/18-ц (провадження №14-261цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 29 червня 2004 року (справа Жовнер проти України) Суд відзначив, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін.

За статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі №216/3521/16-ц (провадження №14-714цс19) зроблено висновок, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно або окремо.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені у статтях 1173 та 1174 ЦК України.

Зокрема статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України).

Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Подібний висновок щодо застосування зазначених норм матеріального права викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі №686/10710/18 (провадження №61-125св19), від 20 вересня 2021 року у справі №686/8422/20 (провадження №61-2846св21), від 25 жовтня 2021 року у справі №686/27099/20 (провадження № 61-6880ск21), від 15 листопада 2021 року у справі №686/24617/20 (провадження № 61-10922св21).

Також, підставою для застосування цивільно-правової відповідальності є наявність в діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтями 1173, 1174 ЦК України, є заподіяна шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між ними.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди. Відсутність будь-якого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов`язки.

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження №12-208гс18) зазначено, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акту: по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі.

За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач посилався на те, що відповідач тривалий час вчиняв щодо нього протиправні дії та бездіяльність, не виконував рішення суду у справі №775/14175/16-а, тому йому завдано моральної шкоди.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вказувалось вище, відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява №40450/04, п.64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Таким чином, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, у зазначеній справі суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним з ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).

Отже, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст.ст.3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі №750/6330/17, неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про порушення державою головного обов`язку перед людиною - утвердження та забезпечення її прав.

Згідно зі ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Отже, неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі №752/17832/14-ц дійшла висновку, що, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

На підставі вищевикладеного, суд не вбачав наявність порушення державним органом прав позивача, оскільки протиправність дій та бездіяльності відповідача щодо позивача була встановлена рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 18.12.2018 року у справі №755/14175/16-а та підтверджена постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.05.2019 року, яка в свою чергу була виконана відповідачем, що підтверджується постановою державного виконавця від 09.06.2022 року про закінчення виконавчого провадження №68487022.

Разом з тим, порушуючи питання про відшкодування моральної шкоди в розмірі 2 134 855 грн, нанесені збитки, шкоду здоров`ю у розмірі 456 215 грн, суд першої інстанції вірно зазначав, що позивач не надав суду належних, достатніх, достовірних та допустимих доказів щодо спричинення йому моральної шкоди в саме цьому розмірі, на підставі яких позивач оцінив свої моральні страждання, а також не довів причинно-наслідкового зв`язку між неправомірними діями відповідачів і заподіяною шкодою. Позовна заява містить лише загальні посилання на наявність підстав, на думку позивача, для відшкодування моральної шкоди, та посилання на моральні страждання.

Крім того, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частини другої цієї ж статті суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Неприпустимість зловживання процесуальними правами є однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 11 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуального права дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.

У справі «Kupiec v. Poland» ЄСПЛ зазначив, що позов, який подано до суду для розгляду, вважається справжнім та серйозним у випадку, коли відсутні очевидні показники протилежного, які можуть стати підставою для висновку, що позов є безпідставним або сутяжницьким, або йому з інших підстав бракує обґрунтованості. Виходячи з обставин справи, ЄСПЛ зауважив, що навіть беручи до уваги той факт, що спір був «справжнім та серйозним» у розумінні практики ЄСПЛ, він вважає, що компенсація, про яку просив позивач (1 400 000 польських злотих), уявляється надзвичайно завищеною та нереалістичною.

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, з яким погоджується і апеляційний суд, що заявлені позивачем вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 134 855 грн, нанесених збитків, шкоди здоров`ю у розмірі 456 215 грн, за невиконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18.12.2018 року у справі №755/14175/16-а, є нереалістичними, та є відвертим зловживанням позивачем його процесуальним правом, невиконанням обов`язку керуватися завданням цивільного судочинства та використання позивачем свого права не за призначенням, що суперечать основним засадам (принципам) цивільного судочинства, а також його завданню, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи та підтверджується доводами самого позивача у позові, що позивач вже звертався до суду з аналогічними позовами про відшкодування моральної шкоди за невиконання того самого судового рішення у справі №755/14175/16-а протягом різних незначних переодів часу. Зазначене свідчить про відверте зловживання позивачем правом та використання його не за призначенням.

Крім того, оскільки суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 2 134 855 грн, нанесених збитків, шкоду здоров`ю у розмірі 456 215 грн, за невиконання судового рішення у справі №755/14175/16-а, то вимоги позивача про стягнення з відповідача упущеної вигоди у розмірі 274 342 грн. теж не підлягали до задоволення.

Проте, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, виходячи з наступних обставин.

Згідно п.7 ч.3 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

При цьому, відповідно до частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є: справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); справи про розірвання шлюбу; справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ч.ч.1-4 ст.274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Як убачається з позовної заяви (з урахуванням додаткової вимоги), ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача заподіяну йому шкоду протиправними діями та бездіяльністю, з урахуванням індексу інфляції у розмірі: моральну шкоду в розмірі 2 134 855 грн, нанесені збитки, шкоду здоров`ю у розмірі 456 215 грн, упущену вигоду у розмірі 274 342 грн, що в загальному становить 2 865 412 грн та значно перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що станом на 01 січня 2023 року становить 2 684 грн (2 684 грн * 100=268 400 грн).

Виходячи з наведеного, вказана цивільна справа підлягала розгляду лише за правилами загального позовного провадження, тому колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, розглянуто справу в порядку спрощеного позовного провадження, що є підставою для скасування рішення, як це передбачено п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України.

Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2023 року скасувати і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2023 року скасувати і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 25 березня 2024 року.

Головуючий:

Судді: