Постанова

Іменем України

23 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 566/693/16-ц

провадження № 61-30920св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя- доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 09 лютого 2017 року у складі судді Лободзінського А. С. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 25 травня 2017 року у складі колегії суддів: Григоренка М. П., Бондаренко Н. В., Шимківа С. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 07 березня 2014 року суд міста Кальярі Республіки Італія у справі № 724/2011 за його позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів ухвалив рішення, яким стягнув з ОСОБА_1 на його користь як адвоката за здійснення ним професійної діяльності 2 430,00 євро процентів, нарахованих з 21 грудня 2010 року, та судові витрати у розмірі 700,00 грн.

У жовтні 2015 року він звернувся до Млинівського районного суду Рівненської області із заявою про надання дозволу на примусове виконання рішення суду міста Кальярі Республіки Італія від 07 березня 2014 року, посилаючись на те, що ОСОБА_1 добровільно зазначене рішення суду не виконує.

Ухвалою Млинівського районного суду Рівненської області від 02 червня 2016 року клопотання ОСОБА_3 задоволено та надано дозвіл на примусове виконання рішення суду міста Кальярі Республіки Італія від 07 березня 2014 року.

Під час розгляду у судовому порядку його клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, а саме 11 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та її сином ОСОБА_2 був укладений договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Відчужуючи нерухоме майно на користь свого сина, ОСОБА_1 знала про наявність рішення іноземного суду про стягнення з неї боргу та про розгляд клопотання про надання дозволу на його виконання на території України, а тому передбачала негативні наслідки для себе у випадку примусового виконання рішення іноземного суду шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже, оспорюваний правочин є фіктивним.

Посилаючись на викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір дарування квартири, укладений 11 листопада 2015 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , та застосувати реституцію.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Млинівського районного суду Рівненської області від 09 лютого 2017 року у позові ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів наявність умислу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також попередньої їх домовленості, спрямованої на фіктивність укладення договору дарування квартири, без наміру створення дійсних правових наслідків для кожної зі сторін за договором. З урахуванням зазначеного суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним та застосування наслідків його недійсності.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 25 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , від імені якого діяла ОСОБА_7 , відхилено. Рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 09 лютого 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Моментом виникнення права власності на нерухоме майно за договором дарування є прийняття дарунку, а саме прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності (або символів речі), а обов`язковою умовою укладання такого договору є його укладення в письмовій формі і нотаріальне посвідчення. ОСОБА_2 прийняв від своєї матері подаровану квартиру і став нею користуватись, про що свідчать укладені ним відповідні договори про надання комунальних послуг, а також відсутність у нього іншого житла. Те, що ОСОБА_1 після відчуження спірної квартири продовжувала нею користуватися, не суперечить загальноприйнятим нормам поведінки фізичних осіб, оскільки обоє відповідачів перебувають у близьких родинних відносинах. Крім цього, сторона позивача не надала суду доказів співмірності розміру боргу з вартістю квартири, яка є предметом спірного договору дарування, та відсутності у ОСОБА_1 іншого майна, за рахунок якого можливо було б погасити борг перед ОСОБА_3. На підставі зазначеного суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у позові.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У липні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що він як адвокат представляв інтереси та захищав ОСОБА_1 у чотирьох різних цивільних, кримінальних та адміністративних справах, а також представляв її інтереси під час вирішення питання щодо її повернення в Італію у Квестурі і Префектурі міста Кальярі. 18 грудня 2010 року ОСОБА_1 відкликала повноваження ОСОБА_3 у зв`язку із тим, що під час перетину нею кордону їй було завдано незручності, однак адвокат їй не допоміг. Оспорюваний договір дарування є фіктивним та повинен бути визнаний недійсним, оскільки насправді цей правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, а вчинений умисно, з метою унеможливлення виконання рішення суду про стягнення боргу з відповідача ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3. ОСОБА_1 була обізнана про судове рішення про стягнення з неї заборгованості на корись позивача, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми процесуальними правами подати відзив на касаційну скаргу.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Млинівського районного суду Рівненської області.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 05 червня 2019 року справу передано судді-доповідачу Черняк Ю. В.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 07 березня 2014 року суд міста Кальярі Республіки Італія у справі № 724/2011 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів ухвалив рішення, яким стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 як адвоката за здійснення ним професійної діяльності 2 430,00 євро процентів, нарахованих з 21 грудня 2010 року, та судові витрати у розмірі 700,00 євро.

У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Млинівського районного суду Рівненської області із заявою про надання дозволу на примусове виконання рішення суду міста Кальярі Республіки Італія від 07 березня 2014 року, посилаючись на те, що ОСОБА_1 добровільно зазначене рішення суду не виконує.

Ухвалою Млинівського районного суду Рівненської області від 02 червня 2016 року у справі № 566/1172/15-ц клопотання ОСОБА_3 задоволено та надано дозвіл на примусове виконання рішення суду міста Кальярі Республіки Італія від 07 березня 2014 року.

Під час розгляду у судовому порядку його клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, а саме 11 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та її сином ОСОБА_2 був укладений договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

На підставі постанови виконуючого обов`язки начальника Млинівського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області від 11 серпня 2016 року відкрито виконавче провадження ВП № 51920431 щодо примусового виконання виконавчого листа № 566/1172/15-ц, виданого 11 липня 2016 року Млинівським районним судом Рівненської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу у розмірі 2 430,00 євро, що в еквіваленті 68 137,20 грн, та судових витрат у розмірі 700,00 євро, що в еквіваленті 19 628,00 грн.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час виникнення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15?ц. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) не відступила від цих висновків та зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що договір дарування квартири від 11 листопада 2015 року укладений між ОСОБА_1 та її сином ОСОБА_2 , який постійно проживав і є зареєстрованим у спірному нерухомому майні. Іншого житла для проживання він не має. Після відчуження нерухомого майна ОСОБА_1 продовжує користуватися зазначеною квартирою. Оспорюваний договір дарування було вчинено після ухвалення 07 березня 2014 року судом міста Кальярі Республіки Італія рішення у справі № 724/2011 про стягнення боргу з ОСОБА_1 та під час вирішення справи про надання дозволу на виконання цього рішення іноземного суду на території України у Млинівському районному суді Рівненської області.

Зазначений правочин був укладений з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_1 , тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу обох сторін правочину приховати справжні наміри його укладення, а саме вивести нерухоме майно з власності ОСОБА_1 під час існування майнового спору за її участю як боржника, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання на підставі рішення суду.

Під час вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій допущено неправильне тлумачення норм матеріального права, що призвело до помилкового висновку про відмову у позові ОСОБА_3 .

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання договору дарування, укладеного 11 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та її сином ОСОБА_2 , недійсним.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Врахувавши вищевикладене та положення підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції, крім іншого, має бути висновок про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з цим із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір за подання позову до суду першої інстанції - 551,20 грн, за подання апеляційної скарги - 606,32 грн та касаційної скарги - 661,44 грн, що у сукупності складає 1 818,96 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 09 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 25 травня 2017 року скасувати.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування, укладений 11 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Млинівського районного нотаріального округу Рівненської області Маслюком Володимиром Олександровичем.

Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір по 909 (дев`ятсот дев`ять) грн 48 коп. з кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк