Постанова

Іменем України

09 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 367/1585/15-ц

провадження № 61-2383св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І, Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом)- ОСОБА_2 ,

третя особа - Ірпінська міська Рада,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 04 серпня 2016 року у складі судді Мікуліна А. В. та рішення апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Сушко Л. П., Сліпченка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою.

Позов мотивовано тим, що 21 січня 2000 року між сторонами було укладено шлюб.

22 січня 2002 року ОСОБА_1 придбав за договором купівлі-продажу земельну ділянку загальною площею 0,0683 га по АДРЕСА_1 .

28 березня 2003 року ОСОБА_1 отримав державний акт на право приватної власності на землю.

12 травня 2009 року шлюб між сторонами було розірвано.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 28 листопада 2011 року визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,0683 га по АДРЕСА_1 .

Порядок користування земельною ділянкою площею 0,0683 га по АДРЕСА_1 між сторонами визначено таким чином, що земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що перебуває у користуванні ОСОБА_2 складає 0,0345 га, земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що перебуває у користуванні ОСОБА_1 складає 0,0338 га.

Просив суд визначити порядок користування земельною ділянкою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до схеми розподілу земельних ділянок.

Виділити в натурі ОСОБА_1 земельну ділянку, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0338 га.

Виділити в натурі ОСОБА_2 земельну ділянку цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,0345 га.

У червні 2015 року ОСОБА_3 ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Ірпінська міська Рада, про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності.

Зустрічний позов мотивовано тим, за час шлюбу сторонами була придбана та приватизована земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

На зазначеній земельній ділянці розташований об`єкт незавершеного будівництва, садибний (індивідуальний) житловий будинок, який складається : А-1 - житловий будинок, а-1 - прибудова, Б - вбиральня, Г - душ, №1 огородження та споруди.

Готовність зазначеного об`єкта нерухомості для ведення в експлуатацію складає 95%.

З урахуванням уточнених позовних вимог просила суд визнати об`єкт нерухомості садибний (індивідуальний) житловий будинок загальною площею 89,3 кв. м., житловою площею 33,3 кв. м., розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на частину садибного (індивідуального) житлового будинку загальною площею 89,3 кв.м., житловою площею 33,3 кв.м., який розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 04 серпня 2016 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою.

Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд виходив з того, позивачем за первісним позовом не було надано належних та допустимих доказів встановлення в натурі на місцевості меж спірної земельної ділянки, що у свою чергу позбавило фактичної можливості визначитись з її місцезнаходженням та конфігурацією.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_5 не було надано доказів того, що у неї виникло право власності на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , і це право зареєстровано у порядку, встановленому ст.331 ЦК України. Крім того, ОСОБА_2 не надала суду фактичних доказів втрати нею документа, який засвідчує її право власності на вказаний житловий будинок.

Крім того, визнання права власності на незавершений об`єкт самочинного будівництва не допускається, оскільки це суперечить, змісту як частини третьої статті 376 так і статті 331 ЦК України. Тобто право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають особи, які здійснили це будівництво, й таке майно за своєю правовою природою не є об`єктом права власності і не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування в судовому порядку.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Не погодившись з рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 04 серпня 2016 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, ОСОБА_2 подала до апеляційного суду Київської області апеляційну скаргу.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 04 серпня 2016 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності задоволено частково.

Визнано об`єкт нерухомості незавершений будівництвом садибний (індивідуальний) житловий будинок готовністю 95% загальною площею 89,3 кв. м., житловою площею 33,3 кв.м., розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом садибного (індивідуального) житлового будинку готовністю 95% загальною площею 89,3 кв.м., житловою площею 33,3 кв.м., розташованого на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог за зустрічним позовом відмовлено.

В решті рішення Ірпінського міського суду Київської області від 04 серпня 2016 року залишено без змін.

Задовольняючи зустрічний позов, суд виходив з того, що за період шлюбу сторони розпочали будівництво спірного будинку, який на момент розлучення і на момент розгляду справи має стан готовності 95 %.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ірпінського районного суду Київської області від 04 серпня 2016 року та рішення апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2016 рок, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що спірний житловий будинок було збудовано за його особисті кошти. За згодою між ним та ОСОБА_5 було переплановано будинок на дві окремі квартири з окремими входами. В його власність перейшла квартира № 1 , а у власність ОСОБА_5 квартира № 2 . Протягом 6 років кожна із сторін користується належною частиною будинку, будь-яких претензій не виникало, а тому вважає, що ОСОБА_5 пропустила трирічну позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України. Суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні його позову, так як позивач надав до суду всі необхідні документи для вирішення спору по суті.

Позиція інших учасників справи

У лютому 2017 року ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, у якій просить касаційну скаргу відхилити.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 20 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу.

У березні 2017 року матеріали цивільної справи 367/1585/15-ц надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Підпунктом 4 пунктом 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У статті 388 ЦПК України зазначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року матеріали цивільної справи 367/1585/15-ц надійшли до Верховного Суду.

05 червня 2019 року матеріали цивільної справи передані судді-доповідачу Дундар І. О.

Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2019 року дану справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Судами встановлено, що 21 січня 2000 року між сторонами було укладено шлюб, який розірвано 12 травня 2009 року.

22 січня 2002 року ОСОБА_1 придбав за договором купівлі-продажу земельну ділянку загальною площею 0,0683 га по АДРЕСА_1 .

28 березня 2003 року ОСОБА_1 отримав державний акт на право приватної власності на землю.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 28 листопада 2011 року визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0683 га по АДРЕСА_1 .

У 2005 році сторони за спільні кошти та спільними зусиллями розпочали будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 , який станом на день розірвання шлюб і на час розгляду справи у суді незакінчений будівництвом, готовність його складає 95%.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 зроблено висновок, що новостворене нерухоме майно набуває правового режиму житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції не врахував, що визначення правового режиму об`єкту незавершеного будівництва не є тотожним поняттю самочинного будівництва.

За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано визнав спірний житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя та визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку із належними будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Стосовно доводів касаційної скарги про пропуск позовної давності колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права (у разі його порушення, невизнання або оспорювання) та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За відсутності порушення суб`єктивного права чи інтересу або ж за відсутності самого суб`єктивного права позовна давність застосовуватись не може.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В Постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) зазначено, що «виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її

Як вбачається із матеріалів справи, заяву про застосування позовної давності у суді першої інстанції ОСОБА_1 не подавав.

Згідно частини першої статті 303 ЦПК України (в редакції, яка діяла на момент апеляційного розгляду) під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційна скарга була подана ОСОБА_2 на рішення суду першої інстанції лише в частині відмови у задоволенні зустрічного позову.

З аналізу рішення апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2016 року вбачається, що апеляційний суд вийшов за межі апеляційного оскарження, переглянув цивільну справу в повному обсязі, залишив в решті рішення Ірпінського міського суду Київської області від 04 серпня 2016 року без змін, мотивуючи тим, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не надано належних, допустимих та беззаперечних доказів встановлення в натурі на місцевості меж спірної земельної ділянки, що фактично позбавляє суд можливості визначитись з її місцезнаходженням та конфігурацією.

У постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-841цс16 зроблено висновок, що при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Проте суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що в матеріалах справи наявні договір купівлі-продажу земельної ділянки, державний акт на право приватної власності на землю, в якому зазначений план зовнішніх меж земельної ділянки, схема розподілу земельних ділянок, мирова угода щодо розподілу земельної ділянки та не дав належної правової оцінки зазначеним доказам.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

У зв`язку з наведеним колегія судів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду апеляційної інстанції скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою і направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій частині рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2016 рокускасуватив частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою.

Справу №367/1585/15-ц в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2016 року залишити без змін

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

В. І. Журавель

Є.В. Краснощоков

М. М. Русинчук