Постанова

Іменем України

09 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 285/3677/14-ц

провадження № 61-27315св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Новоград-Волинська державна нотаріальна контора Житомирської області, приватний нотаріус Борисюк Лариса Миколаївна,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , неповнолітні: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Новоград-Волинського міського нотаріального округу Житомирської області Качан Вікторія Олександрівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області, у складі судді Савицької Л. Й., від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області, у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Жигановського О. С., Якухно О. М.,

від 10 квітня 2017 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Новгород-Волинська державна нотаріальна контора Житомирської області, приватний нотаріус Борисюк Л. М., про визнання договору дарування удаваним, визнання покупцями за договором купівлі-продажу, визнання права власності.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 2001 року вона проживала з ОСОБА_8 однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та жінка, вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство. У квітні 2002 року вона і ОСОБА_8 , з однієї сторони, та ОСОБА_9 , який згідно доручення діяв від імені та в інтересах ОСОБА_3 , з іншої сторони, обумовили умови договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , відповідно до якого вона передала ОСОБА_9 обумовлену суму вартості квартири у розмірі 3 тис. доларів США, про що останній склав розписку. Оскільки оформлення договору дарування коштувало дешевше, ніж оформлення договору купівлі-продажу, тому продаж квартири було здійснено шляхом укладання договору дарування, при цьому обдарованою стала мати ОСОБА_8 - ОСОБА_2 05 березня 2003 року між нею та ОСОБА_8 було укладено шлюб, від якого вони мають двох дітей. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер, а ОСОБА_2 висуває вимоги про виселення її разом із дітьми із спірної квартири.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила суд визнати договір дарування від 12 квітня 2002 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , щодо дарування квартири АДРЕСА_1 удаваним; визнати ОСОБА_8 та ОСОБА_1 (її дівоче прізвище) покупцями вищезазначеної квартири та визнати за нею право власності на 1/2 частку зазначеної квартири.

У червні 2016 року ОСОБА_2 пред`явила зустрічний позов до

ОСОБА_1 , неповнолітніх: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Новоград-Волинського міського нотаріального округу Житомирської області Качан В. О., про визнання договору дарування 1/2 ідеальної частки квартири недійсним, скасування державної реєстрації.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 10 грудня

2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 18 березня 2015 року, позов ОСОБА_1 було задоволено, визнано удаваним спірний договір дарування від 12 квітня 2002 року та визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири

АДРЕСА_1 . Однак ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року зазначені судові рішення скасовано та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вказувала, що відповідач ввела в оману нотаріуса, вказавши про відсутність спору щодо зазначеної квартири, та відчужила її частку своїм дітям на підставі договору дарування від 26 травня 2015 року. Крім того, відповідач безпідставно відчужила належну позивачу за зустрічним позовом кімнату, площею 11,6 кв. м, яка є її власністю на підставі договору дарування, укладеного 12 квітня 2002 року між нею та ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 27 січня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування 1/2 ідеальної частки квартири, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Новоград-Волинського міського нотаріального округу Житомирської області за № 1184. У задоволенні іншої частини зустрічних позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний договір дарування нерухомого майна від 12 квітня 2002 року укладено у письмовій формі та нотаріально посвідчено. Після укладення договору від 12 квітня 2002 року ОСОБА_1 , будучи достовірно обізнаною щодо умов договору, не оспорювала його, а відтак визнавала право власності на квартиру за ОСОБА_2 . Посилання позивача на розписку від 03 вересня

2015 року, згідно якої ОСОБА_9 отримав від ОСОБА_1 за розпискою від 12 квітня 2002 року грошові кошти у розмірі 3 тис. доларів США за продаж спірної квартири, суд визнав безпідставним, оскільки оригінал розписки від 12 квітня 2002 року не був предметом дослідження, а наявна в матеріалах справи копія не завірена, а відтак не може бути належним доказом у розумінні статті 64 ЦПК України, 2004 року. ОСОБА_1 не була стороною договору від 12 квітня 2002 року та не була членом сім`ї набувача квартири за цим договором на час його укладення, а відтак права власності на частку у спірній квартирі не набула, а тому відсутні підстави для визнання договору дарування удаваним та визнання за нею права власності на 1/2 частку квартири. Частково задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 , яка набула право власності на спірну квартиру з порушенням вимог закону, не мала право дарувати цю квартиру своїм неповнолітнім дітям.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 10 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 27 січня

2017 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що позивач за первісним позовом не є стороною договору від 12 квітня 2002 року, оспорюваний договір дарування укладено у письмовій формі та посвідчено нотаріально. Позивач не надала належних доказів на спростування умов зазначеного договору. КпШС України не містив положень про правовий режим майна чоловіка та жінки, які не перебували між собою у зареєстрованому шлюбі. Крім того, визнання права власності за померлою особою не передбачено нормами чинного законодавства України. Оспорюваний договір дарування від 26 травня 2015 року був укладений з порушенням норм чинного законодавства, спірна квартира вибула з володіння відповідача не з її волі, місцевий суд обґрунтовано задовольнив зустрічний позов про визнання недійсним договору дарування, навівши відповідні мотиви.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що позивач за первісним позовом як заінтересована особа, не будучи стороною спірного правочину, мала право на звернення до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів. Для застосування положень цивільного законодавства про визнання договору удаваним встановлення судовим рішенням недійсності (нікчемності) договору не вимагається. Суди не надали належної правової оцінки показанням свідків та розписці, згідно яких сторони не заперечували, що між ними укладено договір купівлі-продажу. Суди не застосували положення статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин. ОСОБА_2 не проживала у спірній квартирі, не несла витрат по сплаті комунальних послуг.

Короткий зміст (заперечення) відзиву на касаційну скаргу

У запереченні (відзиві) на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу передано до Верховного Суду та 10 червня 2019 року розподілено судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

12 квітня 2002 року було укладено договір дарування квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 , якого за довіреністю представляв ОСОБА_9 , подарував ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

05 березня 2003 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_8 . У шлюбі у сторін народилось двоє дітей: син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 10 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 18 березня 2015 року, у справі, яка переглядається, позов ОСОБА_1 було задоволено. Визнано договір дарування від 12 квітня 2002 року, посвідчений державним нотаріусом Новоград-Волинської державної нотаріальної контори

Борисюк Л. М., укладений між ОСОБА_3 , якого за довіреністю представляв ОСОБА_9 , та ОСОБА_2 , щодо дарування квартири

АДРЕСА_1 удаваним. Визнано ОСОБА_8 і ОСОБА_1 покупцями вказаної квартири. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири

АДРЕСА_1 .

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року зазначені судові рішення скасовано та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Оспорюваний договір дарування укладено 12 квітня 2002 року, отже правовідносини між сторонами регулюються нормами діючого на час укладення договору ЦК УРСР (у редакції Закону1963 року).

Відповідно до статті 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Згідно з частиною другою статті 58 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до частини першої статті 243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

За договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 224 ЦК УРСР).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 на обґрунтування своїх вимог посилалась на те, що договір дарування між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв ОСОБА_9 , був укладений з метою приховати іншу угоду, а саме договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_8 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9роз`яснено, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Положеннями частини третьої статті 10 та частини першої статті 60 ЦПК України, 2004 року, передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України, 2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України, 2004 року).

Статтею 212 ЦПК України, 2004 року, передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що договір дарування спірної квартири

від 12 квітня 2002 року був укладений як удавана угода. Встановивши, що сторонами спірного договору дарування є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв ОСОБА_9 , а позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 не є стороною цього договору і не довела здійснення оплати за спірним договором на користь продавця (попереднього власника), та врахувавши, що укладений договір дарування був нотаріально посвідчений та зареєстрований належним чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення первісного позову. Зміст нотаріально посвідченого договору дарування

від 12 квітня 2002 року підтверджує, що між сторонами були досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, укладення договору відповідало вільному волевиявленню та внутрішній волі сторін саме на укладення договору дарування, який визначений сторонами як безоплатний. Позивач не довела, що спірна квартира була придбана нею та ОСОБА_8 за спільні кошти.

При вирішенні спору судами враховано положення частини четвертої статті 338 ЦПК України, 2004 року, про те, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції про новому розгляді справи, та виконано вказівки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 17 червня 2016 року.

Суди критично оцінили наявну у матеріалах справи копію розписки, на яку позивач посилається у касаційній скарзі, оскільки оригінал розписки від 12 квітня 2002 року не був наданий позивачем, а ОСОБА_3 у судовому засіданні не надавав пояснення на підтвердження свого волевиявлення на продаж квартири при укладенні договору дарування. ОСОБА_9 не був власником квартири, а лише діяв від імені та в інтересах ОСОБА_3 .

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильних висновків суду по суті спору.

Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 10 квітня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 27 січня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович