СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" жовтня 2019 р.                                                                         Справа № 917/1577/18  

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Здоровко Л.М., суддя Мартюхіна Н.О., суддя  Фоміна В.О.,

за участю секретаря судового засідання Бєлкіної О.М.,

представників сторін:

позивача - Колесніков В.О. на підставі довіреності №7826-К-О від 28.12.2016, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ПТ №2357 від 09.10.2018,

відповідача - ОСОБА_1 на підставі ордеру серії ПТ №100224 від 03.09.2019, посвідчення адвоката №1446 від 25.03.2015,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Кантрейд” (вх.№2016 П/2) на рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2019, ухвалене у приміщенні Господарського суду Полтавської області суддею Киричук О.А., час проголошення рішення – 11:10год., дата складання повного тексту рішення - 28.05.2019, у справі №917/1577/18

за позовом Акціонерного товариства Комерційного Банку “Приватбанк”, м. Київ,

до Товариства з обмеженою відповідальністю “Кантрейд”, м. Кременчук Полтавської області,

про стягнення 84 578 820, 90грн

ВСТАНОВИЛА:

Акціонерне товариство "Приватбанк" звернулось до Господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кантрейд" про стягнення 84 578 820, 90грн заборгованості за договором фінансового лізингу № 4К16071ЛИ від 20.08.2016, з яких, 47 642 445, 87грн простроченої заборгованість по сплаті лізингових платежів в рахунок вартості майна; 26 681 809, 13грн простроченої заборгованості з винагороди за користування майном; 10 254 565, 90грн пені за прострочення грошового зобов`язання.

В обґрунтування позову позивач посилається на неналежне виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Кантрейд" своїх зобов"язань по договору фінансового лізингу №4К16071ЛИ від 20.08.2016 у частині своєчасної сплати лізингових платежів в рахунок вартості майна, а також сплати винагороди за користування майном, у зв`язку із чим, позивачем також була нарахована пеня.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 23.05.2019 позов задоволено повністю; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Контрейд" на користь Акціонерного товариства Комерційного Банку “Приватбанк”      47 642 445, 67грн простроченої заборгованості по сплаті лізингових платежів в рахунок вартості майна; 26 681 809, 13грн простроченої заборгованості з винагороди за користування майном; 10 254 565, 90грн пені за прострочення грошового зобов`язання, судовий збір в сумі 616 700, 00грн.

Рішення місцевого господарського суду мотивовано тим, що перевіривши розрахунок простроченої заборгованості по лізинговим платежам, наданий позивачем, суд дійшов висновку, що розрахунок здійснений з урахуванням умов договору та вимог законодавства, отже, є вірним, обґрунтованим та сума простроченої заборгованості по лізинговим платежам в розмірі 47 642 445, 87грн підлягає стягненню з відповідача.

Крім того, у виписці по рахунку 2078 відображено, що станом на 31.08.2018 несплачена заборгованість відповідача (лізингоодержувача) по відсотковій винагороді склала 26 681 809, 13грн

Також суд перевіривши розрахунок пені, наданий позивачем, встановив, що розрахунок здійснений з урахуванням часткових оплат відповідачем лізингових платежів та відсоткової винагороди за користування лізинговим майном, змін облікової ставки НБУ за відповідний період, отже, розрахунок є вірним, обґрунтованим та сума пені в розмірі 10 254 565, 90грн підлягає стягненню з відповідача.

При цьому, судом зазначено, що відповідачем при розгляді справи не доведено неправомірність використання позивачем при нарахуванні методу “факт/360” з огляду на чинність при укладенні договору фінансового лізингу №4К16071ЛИ від 20.08.2016 Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених Постановою Правління НБУ від 18.06.2003 №255, та застосуванні позивачем єдиного методу з розрахунку 360 днів у році.

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, відповідач звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю; судові витрати просить покласти на позивача.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що з моменту укладення договору фінансового лізингу по вересень 2017 року відповідачем належним чином здійснювалось виконання зобов`язання зі сплати лізингових платежів і станом на 31.08.2017 за товариством рахувалась переплата в сумі 8 926 800, 00грн; з моменту подання позовної заяви ТОВ "Кантрейд" щомісячно, в економічно можливих межах здійснює перерахування лізингових платежів та відсотків, але дані платежі не знайшли свого відображення  в позовній заяві і в розрахунку до неї, що, на думку апелянта, вплинуло на нарахування відсотків та пені і призвело до безпідставного завищення позовних вимог.

Як вказує апелянт, у зв`язку зі складним фінансовим становищем, він неодноразово намагався провести переговори з позивачем з проханням зменшити розмір лізингових платежів, однак, позивач ігнорує пропозиції відповідача. Апелянт розцінює це як відмову позивача прийняти належне виконання зобов`язань, запропонованих лізингоодержувачем. Також апелянт зазначає, що звертався до позивача з проханням надати згоду на передачу отриманого за договором  фінансового лізингу майна у сублізинг ПАТ "Укрнафта", однак, позивач не надав відповідачу відповіді.

Крім того, апелянт посилається на те, що він звертався до позивача з проханням надати розшифровку відсоткової винагороди за користування майном та пені за договором фінансового лізингу, оскільки апелянту є незрозумілим, якими критеріями та показниками керується позивач під час розрахунку сум, однак, як вказує відповідач, він не отримав від позивача відповіді.

Також апелянт зазначає, що позивачем при нарахуванні пені перевищено подвійну облікову ставку НБУ, що суперечить пункту 7.1. договору. На підтвердження цього доводу апелянтом надано відповідний розрахунок.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 24.07.2019 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю “Кантрейд” на рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2019 у справі №917/1577/18; призначено справу до розгляду на 12:00год. 20.08.2019.

13.08.2019 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№7586), зазначає, що відповідач є суб`єктом господарювання, який здійснює господарську діяльність на власний ризик і перед укладенням договору фінансового лізингу повинен був зважити ризики, оцінити прибутковість/збитковість укладання такого договору. До того ж, апелянт знав, що умовами договору фінансового лізингу заборонено передавати в сублізинг предмет лізингу без згоди позивача й погодився з цими умовами. Поряд з цим, договором фінансового лізингу у редакції додаткової угоди від 25.08.2016 передбачено можливість передачі предмету лізингу в оренду без згоди позивача, відтак, у разі неможливості самостійно здійснювати підприємницьку діяльність, відповідач не позбавлений права передати предмет лізингу в оренду.

Як вказує позивач, єдиний належний  спосіб виконання зобов`язань за договором фінансового лізингу - це вчасне та в повному обсязі внесення відповідачем на рахунок позивача грошових коштів згідно з графіком лізингових платежів та умовами договору, а перегляд розміру лізингових платежів в бік зменшення - це право, а не обов`язок банку.

Також позивач зазначає, що апелянтом не надано суду жодного доказу, який би підтвердив його аргументи щодо необґрунтованості здійсненого позивачем розрахунку,  апелянт навіть не зазначає, які саме платежі (сума та дата платежу) не були враховані позивачем.

Позивач вважає, що ним при здійсненні розрахунку пені було правомірно застосований метод 360 днів у році, оскільки на момент укладення договору фінансового лізингу діяли Правила бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджені постановою правління НБУ від 18.06.2003 №255.

15.08.2019 від апелянта до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання про призначення судово-економічної експертизи (вх.№7696), зазначає, що таке клопотання подавалось відповідачем суду першої інстанції, однак, судом було відмовлено у задоволенні клопотання про призначення судово-економічної експертизи у зв`язку із тим, що суд не вбачав дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, з урахуванням наявних в матеріалах справи доказів. Однак, апелянт вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим.

Як зазначає апелянт, в наданому позивачем розрахунку немає усіх необхідних вихідних даних, по яких відповідач може перевірити правильність розрахунків; при нарахуванні відсоткової винагороди за користування майном допущено помилки та прорахунки, а також має місце невідповідність нарахувань, наведених у розрахунку даним бухгалтерського обліку товариства, зокрема, згідно розрахунку в рядку за 23.09.2016 проведено нарахування відсоткової винагороди за користування лізинговим майном у розмірі 12% річних за 7 днів, виходячи від залишку несплаченої вартості майна в сумі 379 388, 744грн , однак, 23.09.2016 відповідачем було сплачено  лізинговий платіж в сумі 4 463 396, 99грн і апелянт вважає, що станом на 23.09.2016 фактична сума залишку несплаченого лізингового платежу в рахунок вартості майна становила 374 925 347, 01грн, що відображено в графі 3 рядка за 23.09.2016.

Крім того, апелянт у клопотанні про призначення судово-економічної експертизи посилається на те, що додатковою угодою від 04.11.2016 до договору фінансового лізингу встановлено, що з 07.11.2016 відсоткова винагорода за користування майном становить 10, 5% річних від суми залишку несплаченої вартості майна. Проте, на думку апелянта, згідно розрахунку в рядку за 07.11.2016 позивачем проведено нарахування відсоткової винагороди предметом лізингу в сумі 874 825, 81грн за 7 днів із застосуванням відсоткової ставки 12% річних.

На думку апелянта, при нарахування відсоткової винагороди позивачем допущено помилки, зокрема, на певні дати зазначено невірні суми залишку несплаченої вартості майна, не вірно вказані відсоткові ставки, а наданий позивачем розрахунок містить графи "Дата операції за розрахунками обліку заборгованості" та "Кількість днів, за які нарахована заборгованість за відсотками, пенею", при цьому, вказаний розрахунок не містить відомостей щодо періоду нарахування відсотків та пені від дати до дати.

Також апелянт зазначає, що позивачем при нарахуванні пені перевищено подвійну облікову ставку НБУ, що суперечить пункту 7.1. договору. На підтвердження цього доводу апелянтом надано відповідний розрахунок.

З огляду на викладене, зважаючи на дійсну потребу у спеціальних знаннях, складністю розрахунків відповідно до умов договору, з метою належної перевірки здійсненого розрахунку заборгованості, апелянт просить суд клопотання про призначення судово-економічної експертизи задовольнити та призначити судово-економічну експертизу у справі №917/1577/18 за позовом АТ КБ "Приватбанк" до ТОВ "Кантрейд" про стягнення заборгованості в сумі 84 578 820, 90грн за договором фінансового лізингу №4К16017ЛИ від 20.08.2016, проведення якої просить доручити Полтавському відділенню Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз.

На вирішення експертизи просить поставити наступні питання:

1. Чи відповідає наявний у матеріалах справи №917/1577/18 наданий АТ КБ "Приватбанк" розрахунок заборгованості ТОВ "Кантрейд" перед банком умовам укладеного між вказаними сторонами договору фінансового лізингу №4К16071ЛИ від 20.08.2016 (із змінами та доповненнями) щодо заборгованості по лізингових платежах, заборгованості по винагороді за користування предметом лізингу та пені?

2. Який дійсний розмір заборгованості лізингоодержувача, ТОВ "Кантрейд", перед АТ КБ "Приватбанк" з прострочених лізингових платежів за договором фінансового лізингу №4К16071ЛИ від 20.08.2016, укладеним між ТОВ "Кантрейд" та АТ КБ "Приватбанк"?

3. Який дійсний розмір заборгованості лізингоодержувача, ТОВ "Кантрейд", перед АТ КБ "Приватбанк" з простроченої винагороди за користування майном за договором фінансового лізингу №4К16071ЛИ від 20.08.2016, укладеним між ТОВ "Кантрейд" та АТ КБ "Приватбанк"?

4. Який дійсний розмір заборгованості лізингоодержувача, ТОВ "Кантрейд", по сплаті АТ КБ "Приватбанк" пені за договором фінансового лізингу №4К16071ЛИ від 20.08.2016, укладеним між ТОВ "Кантрейд" та АТ КБ "Приватбанк"?

Апелянт просить суд зупинити провадження у справі №917/1577/18 до отримання судом результатів експертизи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.08.2019, у зв`язку з відпусткою судді Крестьянінова О.О., який входив до складу колегії суддів при відкритті провадження за апеляційною скаргою у даній справі, для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Шевель О.В., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Фоміна В.О.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 20.08.2019 оголошено перерву у судовому засіданні до 03.09.2019 о 15:15год.

30.08.2019 від позивача надійшли заперечення на клопотання про призначення судово-економічної експертизи (вх.№8207), в яких позивач надає пояснення щодо здійсненого розрахунку, а також наводить власні арифметичні розрахунки щодо заборгованості по договору. Оскільки в матеріалах справи відсутні взаємно суперечливі докази, а надумані відповідачем доводи щодо неможливості встановити реальний розмір основної заборгованості, нарахованої винагороди (процентів), пені спростовуються математичними розрахунками, за відсутності дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, бо суд має можливість встановити дійсний розмір заборгованості на підставі наявних в матеріалах справи доказів (виписки про рух коштів, розрахунок заборгованості, умови кредитного договору, математичний розрахунок боргу), позивач вважає, що відсутні підстави для призначення судово-економічної експертизи та зупинення провадження у справі.

Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.09.2019, у зв`язку з відпусткою судді-доповідача          Шевель О.В., для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Здоровко Л.М., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Фоміна В.О.

03.09.2019 від апелянта надійшла заява про долучення до матеріалів справи копій платіжних доручень на 52 аркушах (вх.№8343).

У судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 03.09.2019 у зв`язку зі зміною складу колегії суддів, протокольно оголошено перерву до 14:15год. 25.09.2019.

10.09.2019 від апелянта надійшла аналогічна заява про долучення до матеріалів справи копій аналогічних платіжних доручень на 52 аркушах (вх.№8343).

О 14:15год. 25.09.2019 після перерви у судовому засіданні представник апелянта оголосила клопотання про призначення судово-економічної експертизи, а також доводи апеляційної скарги.

Представник позивача проти клопотання про призначення судово-економічної експертизи і доводів апеляційної скарги заперечує.

З метою повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, а також необхідністю дослідити здійснений позивачем розрахунок, у судовому засіданні протокольно оголошено перерву до 14:10год. 07.10.2019.

О 14:13год. 07.10.2019 судове засідання продовжено; після перерви представник апелянта просить апеляційну скаргу задовольнити, оскаржуване рішення суду першої інстанції від 23.05.2019 скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Представник позивача просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду від 23.05.2019 - без змін.

Вирішуючи питання прийняття додаткових доказів, судова колегія виходить з такого.

Статтею 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина 3 статті 269 цього Кодексу).

Як вбачається із матеріалів справи, апелянтом надано суду апеляційної інстанції ряд платіжних доручень на 52 аркушах, відповідно до яких, апелянтом здійснювалось часткове погашення заборгованості зі сплати лізингових платежів, винагороди за користування майном, пені по договору фінансового лізингу.

При цьому, апелянтом не надано суду жодних пояснень щодо подання/неподання цих платіжних доручень суду першої інстанції, як і не зазначено, чому такі платіжні доручення подаються суду апеляційної інстанції. Апелянт також не надав пояснень, які з цих платіжних доручень не були враховані позивачем у розрахунку і місцевим господарським судом, і в чому полягає необхідність їх дослідження (усіх) у межах спірних правовідносин.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що

1) платіжні доручення №211 від 23.08.2017, №219 від 31.08.2017, №19 від 31.01.2018, №43 від 28.02.2019, №70 від 30.03.2018, №94 від 27.04.2018, №117 від 31.05.2018, №150 від 03.07.2018, №175 від 31.07.2018, №204 від 31.08.2018, №237 від 28.09.2018, №44 від 28.02.2018№69 від 30.03.2018, №93 від 27.04.2018, №116 від 31.05.2018, №149 від 03.07.2018,№174 від 31.07.2018, №203 від 31.08.2018 подавались відповідачем суду першої інстанції, вже містяться у матеріалах справи, охоплюються періодом, за який позивачем було здійснено нарахування заборгованості, і усі були враховані позивачем при здійсненні розрахунку, що відображено у виписках по рахунку і розрахунку; апелянт цього не спростовує.

2) платіжні доручення №286 від 31.10.2018, №323 від 30.11.2018, №349 від 28.12.2018, №25 від 31.01.2019, №61 від 28.02.2019, №236 від 28.09.2018, №285 від 31.10.2018, №322 від 30.11.2018, №348 від 28.12.2018, №24 від 31.01.2019, №60 від 28.02.2019 також подавались відповідачем суду першої інстанції і вже містяться у матеріалах справи. Однак, ці платіжні доручення не охоплюються спірним періодом, за який позивачем було здійснено розрахунок заборгованості: основної заборгованості з 25.08.2016 по 30.10.2018, заборгованості по сплаті процентів - з 26.08.2016 по 31.08.2018, заборгованості по пені - з 02.08.2017 по 27.09.2018, оскільки були сплачені пізніше, поза межами періоду, за який позивачем було здійснено розрахунок заборгованості.

До того ж, апеляційним господарським судом встановлено, що у цих платіжних дорученнях у призначенні платежу не зазначено періоду, за який здійснюється часткова оплата лізингового платежу або винагороди за користування лізингом, а договором фінансового лізингу згідно графіку лізингових платежів передбачено порядок їх сплати: 25.09.2016, 25.08.2017 і в подальшому кожного 25-го числа щомісячно, а пунктом 2.3.2 договору - винагороди за користування майном: щомісяця у період з 25-го числа місяця по останній день місяця; відповідач, здійснюючи часткову оплату лізингових платежів і відсотків за користування лізингом не скористався своїм правом зазначити у призначенні платежу, за який період здійснюється часткове погашення. Поряд з цим, договір фінансового лізингу на час розгляду справи є діючим, апелянт на виконання взятих на себе зобов`язань має продовжувати сплачувати лізингові платежі, відсотки і пеню по договору, які позивач має врахувати. Однак, у спірних правовідносинах позивачем при здійсненні розрахунку зазначено період, за який здійснюється нарахування заборгованості по договору і здійснення відповідачем часткових оплат лізингових платежів та відсотків поза межами визначеного періоду не спливає на розмір заборгованості по договору саме у цей період.

3) платіжні доручення №1 від 28.12.2016, №49 від 28.02.2017, №76 від 30.03.2017, №109 від 27.04.2017, №132 від 30.05.2017, №154 від 30.06.2017, №186 від 02.08.2017, №187 від 02.08.2017, №188 від 02.08.2017, №202 від 17.08.2017, №212 від 29.08.2017, №214 від 29.08.2017, №216 від 30.08.2017, №217 від 30.08.2017, №20 від 31.01.2018 не подавались апелянтом суду першої інстанції, однак, охоплюються періодом, за який позивачем було здійснено нарахування заборгованості, і усі були враховані позивачем при здійсненні розрахунку, що відображено у виписках по рахунку і розрахунку; апелянт знову ж таки цього не спростовує.

4) платіжні доручення № 85 від 29.03.2019, №86 від 29.03.2019, №103 від 26.04.2019, №104 від 26.04.2019, № 127 від 04.06.2019, №128 від 04.06.2019, №155 від 27.06.2019, №156 від 27.06.2019, №86 від 31.07.2019, №185 від 31.07.2019 не подавались суду першої інстанції, не охоплюються спірним періодом, за який позивачем було здійснено розрахунок заборгованості, при цьому, чотири останніх платіжних доручення були здійснені вже навіть після ухвалення оскаржуваного рішення.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції зазначає, що надані апелянтом суду апеляційної інстанції платіжні доручення долучено до матеріалів справи, але не приймаються апеляційним господарським судом як додаткові докази, оскільки, по-перше, ряд платіжних доручень (перелічені вище у пунктах 1 і 2) вже були подані суду першої інстанції, долучені до матеріалів справи і враховані судом першої інстанції при розгляді справи, відтак, не є додатковими доказами у розумінні статті 269 Господарського процесуального кодексу України; по-друге, ряд платіжних доручень (перелічені у пункті 3) не були подані суду першої інстанції, вони охоплюються спірним періодом; однак, апелянт не надав суду жодних обґрунтувань неможливості їх подання суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Поряд з цим, апеляційним господарським судом встановлено, що усі ці платежі враховані позивачем і відображені у розрахунку, жодних спірних питань щодо сум і дат цих платежів немає; ці платіжні доручення також не є додатковими доказами у розумінні статті 269 Господарського процесуального кодексу України.

І по-третє, ряд платіжних доручень (перелічені вище у пункті 4) не подавались суду першої інстанції, апелянт не надав суду жодних обґрунтувань неможливості їх подання суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Ці платежі не охоплюються спірним періодом, за який позивачем було здійснено розрахунок заборгованості, при цьому, чотири платіжних доручення були здійснені вже навіть після ухвалення оскаржуваного рішення. У той час, як суд апеляційної інстанції переглядає справу на момент ухвалення оскаржуваного рішення.

Розглянувши клопотання апелянта про призначення судово-економічної експертизи, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає таке.

Відповідно до статті 99 Господарського процесуального кодексу України, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що судова експертиза призначається лише у сукупності цих двох підстав, а також у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Дослідивши матеріали справи, у тому числі, здійснений позивачем розрахунок, надані в його обґрунтування виписки по рахункам, а також надані відповідачем суду першої інстанції платіжні доручення, судова колегія доходить висновку, що в матеріалах справи відсутні взаємно суперечливі докази щодо здійснених відповідачем оплат по договору фінансового лізингу і розрахунку позивача заборгованості по договору з їх урахуванням, а доводи апелянта щодо неможливості встановити реальний розмір основної заборгованості, нарахованої винагороди, пені є надуманими, оскільки у матеріалах справи містяться належні і допустимі докази для здійснення розрахунку заборгованості по договору фінансового лізингу, і для цього не потрібні спеціальні знання, оскільки встановлення розміру заборгованості здійснюється звичайними математичними розрахунками.

Судова колегія вважає, що наданий позивачем розрахунок містить усі необхідні вихідні дані для встановлення розміру заборгованості по договору фінансового лізингу.

Відтак, відсутня така підстава для призначення у справі судової експертизи, як необхідність спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини, які мають значення для справи, неможливо.

При цьому, дослідивши викладені апелянтом у клопотанні зауваження щодо розрахунку позивача, суд апеляційної інстанції доходить висновку щодо їх безпідставності, виходячи з такого.

По-перше, слід зазначити, що апеляційним господарським судом встановлено, що позивачем були враховані усі здійснені відповідачем платежі по договору фінансового лізингу у період, за який позивачем було здійснено розрахунок. Як і відсутні будь-які суперечливості щодо цих платежів, оскільки позивачем були вірно враховані і зазначені у розрахунку суми та дати здійснених платежів.

Усі надані відповідачем суду першої інстанції платіжні доручення враховані позивачем у розрахунку, за виключенням платіжних доручень №60 від 28.02.2019, №61 від 28.02.2019, №24 від 31.01.2019, №25 від 31.01.2019, №348 від 28.12.2018, №349 від 28.12.2018, №322 від 30.11.2018, №323 від 30.11.2018, №285 від 31.10.2018, №286 від 31.10.2018, №236 від 28.09.2018, які не охоплюються спірним періодом, за який позивачем було здійснено розрахунок заборгованості: основної заборгованості з 25.08.2016 по 30.10.2018, заборгованості по сплаті процентів - з 26.08.2016 по 31.08.2018, заборгованості по пені - з 02.08.2017 по 27.09.2018, оскільки були сплачені вже пізніше; у платіжних дорученнях, які датовані після 27.09.2018, у призначенні платежу не зазначено періоду, за який здійснюється часткова оплата лізингового платежу або винагороди за користування лізингом, відтак, позивач об`єктивно їх не враховував при здійсненні розрахунку з тих підстав, що ці платежі не охоплюються спірним періодом.

І по-друге, у клопотанні апелянт зазначає, що згідно розрахунку в рядку за 23.09.2016 проведено нарахування відсоткової винагороди за користування лізинговим майном у розмірі 12% річних за 7 днів, виходячи від залишку несплаченої вартості майна в сумі 379 388, 744грн, однак, 23.09.2016 відповідачем було сплачено  лізинговий платіж в сумі 4 463 396, 99грн і апелянт вважає, що станом на 23.09.2016 фактична сума залишку несплаченого лізингового платежу в рахунок вартості майна становила 374 925 347, 01грн, що відображено в графі 3 рядка за 23.09.2016.

Судова колегія, дослідивши здійснений позивачем розрахунок, встановила, що дійсно, 23.09.2016 відповідачем було сплачено лізинговий платіж в сумі 4 463 396, 99грн, позивачем цей платіж враховано, відтак, правомірно здійснено нарахування відсоткової винагороди за користування лізинговим майном на залишок несплаченого лізингового платежу в рахунок вартості майна, що становила 374 925 347, 01грн, що і відображено в графі 3 рядка за 23.09.2016, а не виходячи із суми 379 388, 744грн, як голослівно зазначає апелянт.

Таким же чином позивачем вірно відображений платіж і за 23.08.2017 в сумі          4 463 396, 00грн і станом на 23.08.2017 фактична сума залишку несплаченого лізингового платежу в рахунок вартості майна становила 370 461 950, 02грн, що відображено у графі 3 рядка за 23.08.2017.

Ці ж платежі і суми відповідають викладеним у позовній заяві обставинам.

Апеляційним господарським судом не встановлено помилковість нарахувань за 28.02.2018, 30.03.2018, 31.05.2018, 03.07.2018, 31.07.2018, 31.08.2018, як про це необґрунтовано зазначає апелянт.

Колегія суддів вважає, що апелянт таким чином неналежним чином користується своїми процесуальними правами, посилаючись на обставини невірного здійснення розрахунку, але при цьому, обґрунтовує свої доводи цим же розрахунком позивача, який здійснений вірно.   

Крім того, апелянт у клопотанні про призначення судово-економічної експертизи посилається на те, що додатковою угодою від 04.11.2016 до договору фінансового лізингу встановлено, що з 07.11.2016 відсоткова винагорода за користування майном становить 10, 5% річних від суми залишку несплаченої вартості майна. Проте, на думку апелянта, згідно розрахунку в рядку за 07.11.2016 позивачем проведено нарахування відсоткової винагороди предметом лізингу в сумі 874 825, 81грн за 7 днів із застосуванням відсоткової ставки 12% річних.

Знову ж таки ці доводи апелянта спростовуються розрахунком позивача, в якому відображено, що з 07.11.2016 позивачем було застосовано 10, 5% річних від суми залишку несплаченої вартості майна і судом перевірено, що при здійсненні розрахунку заборгованості з 07.11.2016 саме така ставка була застосована позивачем.

У клопотанні про призначення судової експертизи апелянт також посилається на те, що позивачем при нарахуванні пені перевищено подвійну облікову ставку НБУ, що суперечить пункту 7.1. договору. На підтвердження цього доводу апелянтом надано відповідний розрахунок.

Однак, дані доводи апелянта не можуть бути підставою для призначення у справі судової економічної експертизи, оскільки суд не позбавлений можливості самостійно перевірити надані позивачем та відповідачем розрахунки в цій частині і встановити дійсний розмір заборгованості пені, про що судом апеляційної інстанції буде надана оцінки нижче.

Суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта, викладені у клопотанні про призначення експертизи, що при нарахуванні відсоткової винагороди позивачем допущено помилки, зокрема, на певні дати зазначено невірні суми залишку несплаченої вартості майна, не вірно вказані відсоткові ставки, оскільки за результатом перевірки розрахунку позивача, таких помилок судом апеляційної інстанції не встановлено.

Судовою колегією також враховані пояснення позивача щодо здійснених ним розрахунків, викладені у запереченнях на клопотання про призначення судово-економічної експертизи.

Крім того, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що згідно матеріалів справи, відповідачем контррозрахунку заборгованості по договору фінансового лізингу не надано, як і не надано висновку експерта щодо розміру заборгованості.

У судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 25.09.2019 представник апелянта надала пояснення, що відповідач після отримання позовної заяви мав намір здійснити контррозрахунок самостійно, однак, внаслідок відсутності у товариства кваліфікованого бухгалтера, відповідач здійснити цього не зміг, і за твердженням апелянта, не встигав вже і звернутись до експерта для здійснення розрахунку. Внаслідок цих обставин, відповідач звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про призначення судово-економічної експертизи, у задоволенні якого було відмовлено.

Колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що, по-перше, апелянт не був позбавлений права і можливості протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції (а це більше 4 місяців) здійснити контррозрахунок заборгованості і надати його суду. Доводи апелянта, що він не має кваліфікованого бухгалтера суд розцінює як необґрунтовані і такі, що не можуть бути підставою для задоволення клопотання про призначення експертизи, оскільки зумовлені не об`єктивними обставинами, що перешкоджали апелянту здійснити контррозрахунок, а є суб`єктивним ставлення апелянта щодо подання суду доказів в обґрунтування власних доводів і заперечень.

Поряд з цим, стаття 74 Господарського процесуального кодексу України покладає обов`язок доведення обставин справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, саме на сторін.

Частиною 1 статті 13 цього Кодексу передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відтак, апелянт на власний розсуд не вчинив дій щодо подання суду контрозрахунку або висновку експерта в якості доказів в обґрунтування доводів щодо невірного розрахунку позивача.     

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції не вбачає правових підстав і необхідності призначення у справі судової економічної експертизи для встановлення розміру заборгованості по договору фінансового лізингу, оскільки матеріали справи містять належні і допустимі докази для здійснення розрахунку без участі експерта; здійснення розрахунку заборгованості по договору фінансового лізингу не потребує спеціальних знань, і здійснює шляхом звичайних математичних розрахунків, у зв`язку із чим, відмовляє апелянту у задоволенні клопотання про призначення судово-економічної експертизи.

Крім того, судова колегія зазначає, що відповідно до пункту 10 частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, однією із основних засад господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом.

У той час, як безпідставне призначення судової експертизи має наслідком  затягування судового процесу і призводить до порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку.

Враховуючи, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду апеляційної скарги, учасники справи висловили свої доводи і вимоги щодо апеляційної скарги, колегія суддів вважає за можливе розглянути скаргу в даному судовому засіданні.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи апелянта, і заперечення позивача щодо неї, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з такого.

Як встановлено місцевим господарським судом, 20.08.2016 між ПАТ КБ “Приватбанк”, правонаступником якого є АТ КБ “Приватбанк” (банк), та ТОВ “Кантрейд” (лізингоодержувач) був укладений договір фінансового лізингу №4К16071ЛИ (надалі — Договір) відповідно до пункту 1.1. якого, банк передав лізингоодержувачу майно, яке зазначено у додатку №1 до Договору, а лізингоодержувач прийняв майно від банка в платне користування, а після виплати всієї суми лізингових платежів - у власність, у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу.

У пункті 1.2. Договору сторони узгодили, що вартість майна становить 379 388 744, 00грн.

За змістом пункту 3.1. Договору, передача банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно акту прийому-передачі майна, зазначеним у додатку №3 до Договору.

Пунктом 6.2.11 Договору (в редакції додаткової угоди від 22.08.2016) передбачено, що лізингоодержувач зобов`язаний сплачувати позивачу: винагороду за відкриття рахунку “Фінансовий лізинг (оренда)”; лізинговий платіж (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості майна); відсоткову винагороду за користування майном;          інші витрати банка, безпосередньо пов`язані з цим Договором.

Пунктом 6.2.8. Договору на лізингоотримувача покладено обов`язок не зменшувати суму лізингових платежів, а також не затримувати виплату чергового лізингового платежу, якщо дані зміни не погоджені сторонами та не передбачені договорами про внесення змін до цього Договору.

Розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються Додатком №2 (пункт 2.1. Договору).

Згідно додатку №2 до Договору, відшкодування вартості переданого у лізинг майна відповідач повинен здійснити шляхом сплати 85 платежів, з яких 84 платежі - в сумі 4 463 396, 99грн та 1 платіж - в сумі 4 463 396, 84грн.

Графіком лізингових платежів (додаток №2 до Договору) передбачена сплата лізингоодержувачем лізингових платежів 25.09.2016, 25.08.2017, а починаючи з 25.09.2017 — щомісяця до 25.07.2024.

Місцевим господарським судом встановлено, що позивач свої зобов`язання за Договором виконав в повному обсязі, передавши відповідне майно лізингоодержувачу, що підтверджується актом приймання-передачі майна від 25.08.2016 (додаток №3 до Договору) та не заперечується відповідачем.

Як вбачається з виписки по рахунку НОМЕР_1 , 1-й та 2-й платежі в рахунок відшкодування вартості лізингового майна Відповідач здійснив у строки, передбачені договором (23.09.2016 та 23.08.2017 відповідно).

Вказані операції відображені і у розрахунку заборгованості:

379 388 744, 00грн - 4 463 396, 99грн = 374 925 347, 01грн, що і є залишком поточної заборгованості станом на 23.09.2016;

374 925 347, 01грн - 4 463 396, 99грн = 370 461 950, 02грн, що і є залишком поточної заборгованості станом на23.08.2017.

31.08.2017 відповідач здійснив один загальний платіж в сумі 8 926 800, 00грн в рахунок погашення двох наступних платежів 3-го та 4-го (за 25.09.2017 та 25.10.2017).

Однак, наступний 5-й платіж (за 25.11.2017) відповідачем своєчасно здійснений не був, у зв`язку з чим починаючи з 26.11.2017 платежі в рахунок відшкодування вартості предмета лізингу стали простроченими.

Відповідачем були здійснені платежі на загальну суму 1 454 915, 00грн: 31.01.2018 - 110 200, 00грн; 28.02.2018 - 184 915, 00грн; 30.03.2018 - 280 000, 00грн; 27.04.2018 - 255 000, 00грн; 31.05.2018 - 200 000, 00грн; 03.07.2018 - 108 000, 00грн; 31.07.2018 - 96 000, 00грн; 31.08.2018 - 115 200, 00грн; 28.09.2018 - 105 600, 00грн.

З наведеного вбачається, що перелічені платежі здійснені з порушення строку, встановленого Договором, та їх не вистачає на погашення 5-го платежу, який мав бути сплачений ще 25.11.2017 (4 463 396, 99грн - 1 454 915, 00грн = 3 008 481, 99грн - несплачена частина 5-го платежу).

Станом на 30.10.2018 року залишок заборгованості по лізинговим платежам в рахунок вартості майна складає 360 080 235, 02грн.

Таким чином, у лізингоодержувача наявна прострочена заборгованість по лізинговим платежам в рахунок вартості майна в розмірі 360 080 235, 02грн - 312 437 789, 15грн = 47 642 445, 87грн.

Суд першої інстанції, перевіривши розрахунок заборгованості по лізинговим платежам, наданий позивачем, встановив, що вказаний розрахунок здійснений з урахуванням умов договору та вимог законодавства, отже, цей розрахунок є вірним, обґрунтованим та сума простроченої заборгованості по лізинговим платежам в розмірі 47 642 445, 87грн підлягає стягненню з відповідача.

За змістом пункту 2.3.2. Договору, лізингоодержувач сплачує банку винагороду на рахунок, зазначений у пункті 1.4. Договору, зокрема, відсоткову винагороду за користування майном у розмірі 12% річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу, який зазначений у додатку №2 до Договору.

Згідно з пунктом 2.3.3. Договору, у випадку порушення лізингоодержувачем зобов`язань по сплаті лізингових платежів, передбачених цим договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 24% річних, від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно додатку №2 до Договору.

Додатковою угодою від 03.11.2016 пункти 2.3.2 та 2.3.3 договору фінансового лізингу були викладені у новій редакції, згідно якої починаючи з 07.11.2016 відсоткова винагорода становить відповідно 10,5% та 21% річних.

Сума нарахованої винагороди за кожен день відображена у виписці по рахунку 20789050000927.

У виписці по рахунку 2078 станом на 31.08.2018 позивач відобразив, що несплачена заборгованість лізингоодержувача по відсотковій винагороді складає         26 681 809, 13грн.

Відображення сум нарахованої винагороди здійснено у розрахунку заборгованості, де використовуються наступні значення: графа 2 "Кількість днів, за які нарахована заборгованість" (різниця між датами у 1-му та 2 рядку);          графа 3 "Залишок поточної заборгованості по сплаті лізингових платежів в рахунок вартості майна"; графа 5 "Процентна ставка (поточна)".

Аналогічним чином позивачем здійнюється нарахування винагороди на суму простроченої заборгованості по сплаті лізингових платежів в рахунок вартості майна у відповідності до п. 2.3.3 договору фінансового лізингу за ставкою 21% річних.

У даному випадку у формулі замість значення графи 3 використовується значення графи 4 "Залишок простроченої заборгованості по сплаті лізингових платежів в рахунок вартості майна", а замість відсоткової ставки у графі 5 використовується значення графи 6 "Процентна ставка (прострочена)".

Водночас, строк здійснення решти платежів в рахунок оплати вартості майна в сумі 357 071 759, 05грн (графа 3) ще не настав, у зв`язку з чим на цю суму винагорода продовжує нараховуватися за ставкою 10,5% річних.

Судом першої інстанції встановлено, що у наданому позивачем розрахунку для нарахування винагороди з 07.11.2016 використовується ставка, встановлена додатковою угодою від 03.11.2016.

Місцевий господарський суд, перевіривши розрахунок винагороди, наданий позивачем, встановив, що вказаний розрахунок здійснений з урахуванням умов Договору та вимог законодавства, отже цей розрахунок є вірним, обґрунтованим та сума винагороди в розмірі 26 681 809, 13грн підлягає стягненню з відповідача.

Крім того, у зв`язку з порушенням лізингоодержувачем термінів сплати лізингових платежів та відсоткової винагороди за користування майном, відповідно до пункту 7.1. Договору банком була нарахована відповідачу пеня у розмірі                   10 254 565, 90грн.

Нарахування пені відображено у долученому до позовної заяви розрахунку заборгованості та здійснено наступним чином: сума простроченого зобов`язання (графа 4) * ставка пені за 1 день (графа 7 "Ставка пені за порушення строків розрахунків") * кількість днів, що відповідає сумі, зазначеній у графі 12 "Сума пені за порушення строків розрахунків".

Суд першої інстанції, перевіривши розрахунок пені, наданий позивачем, встановив, що розрахунок пені здійснений з урахуванням часткових оплат відповідачем лізингових платежів, відсоткової винагороди за користування лізинговим майном та змін облікової ставки НБУ за відповідний період, отже є вірним, сума пені в розмірі 10 254 565, 90грн підлягає стягненню з відповідача.

Апеляційним господарським судом встановлено, що згідно наданого позивачем розрахунку, заборгованість відповідача по сплаті лізингових платежів в розмірі             47 642 445, 87грн в рахунок вартості майна нарахована за період з 25.08.2016 по 30.10.2018.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що заборгованість по сплаті лізингових платежів в рахунок вартості майна за період з 25.08.2016 по 30.10.2018 складає 47 642 445, 87грн.

Однак, як вбачається із резолютивної частини оскаржуваного рішення, судом першої інстанції зазначено, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача  не 47 642 445, 87грн, як про це зазначено у мотивувальній частині рішення, а                 47 642 445, 67грн.

Крім того, судом першої інстанції також невірно вказано назву відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Контрейд", у той час як вірною назвою є - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кантрейд".

Розрахунок заборгованості винагороди за користування майном здійснено позивачем за період з 26.08.2016 по 31.08.2018.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок заборгованості винагороди за користування майном, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що заборгованість по сплаті винагороди за користування майном за період з 26.08.2016 по 31.08.2018 складає 26 681 809, 13грн.

Як зазначено вище, апеляційним господарським судом встановлено, що усі надані відповідачем платіжні доручення, які охоплюються спірним періодом, були враховані позивачем; судом апеляційної інстанції перевірено і встановлено, що усі суми і дати враховані позивачем і вірно відображені у розрахунку; розрахунок здійснено позивачем з урахуванням усіх проплат за період: основної заборгованості з 25.08.2016 по 30.10.2018, заборгованості по сплаті процентів - з 26.08.2016 по 31.08.2018

У платіжних дорученнях по частковій сплаті лізингових платежів і винагороди за користування майном, які датовані після 27.09.2018, у призначенні платежу не зазначено періоду, за який здійснюється часткова оплата лізингового платежу або винагороди за користування лізингом, відтак, позивач об`єктивно їх не враховував при здійсненні розрахунку з тих підстав, що ці платежі не охоплюються спірним періодом, оскільки Договором згідно графіку лізингових платежів передбачено порядок їх сплати: 25.09.2016, 25.08.2017 і в подальшому кожного 25-го числа щомісячно, а пунктом 2.3.2 Договору - винагороди за користування майном: щомісяця у період з 25-го числа місяця по останній день місяця.

Поряд з цим, на час розгляду справи Договір є діючим, доказів його розірвання матеріали справи не містять; відтак, усі сплачені відповідачем платежі поза межами спірного періоду підлягають врахуванню позивачем у подальшому.

Надані відповідачем платіжні  доручення по частковій сплаті лізингових платежів і винагороди за користування майном, які датовані після 27.09.2018, спірних правовідносин про стягнення заборгованості не стосуються.

Щодо нарахування позивачем пені у розмірі 10 254 565, 90грн за період з 02.08.2017 по 27.09.2018, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає таке.

Згідно матеріалів справи і наданого позивачем розрахунку, відповідач один раз здійснював платіж з оплати пені у розмірі 2 278, 05грн 11.08.2017; цей платіж позивачем враховано.

Апеляційним господарським судом також перевірено розрахунок позивача і встановлено, що позивачем враховані усі здійснені відповідачем проплати у спірний період.

Як вбачається із матеріалів справи і підтверджує позивач, при здійсненні нарахування пені, ним було застосовано метод нарахування "факт/360".

Однак, судова колегія, дослідивши пункт 7.1. Договору, погоджується з доводами апелянта, що даний пункт Договору не передбачає такого методу нарахування пені, як 360 днів у році, як це прямо передбачено для нарахування відсоткової винагороди за користування майном у пункті 2.3.3. Договору.

Натомість пунктом 7.1 Договору чітко визначено, що у випадках порушення лізингоодержувачем зобов`язань по сплаті лізингових платежів, по сплаті винагород, сплачує банку за кожний випадок порушення пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, яка розраховується у відсотках річних від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу. Сплата пені здійснюється у гривні.

Однак, застосування позивачем методу "факт/360" має наслідком збільшення ставки, аніж  подвійна облікова ставка Національного банку України.

На запитання головуючого судді у судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 25.09.2019 щодо методу нарахування пені - 360 днів у році, представник позивача надати обґрунтованих пояснень не зміг. Зауважив лише, що на момент укладення Договору діяли Правила бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджені постановою правління НБУ від 18.06.2003 №255, відповідно до положень яких, позивач при здійсненні розрахунку пені використовував метод "факт/360" для обрахування заборгованості пені.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що, по-перше, дана Постанова втратила чинність на підставі Постанови Національного банку №17 від 27.02.2018, у той час, як позивачем здійснювалось нарахування пені за період з 02.08.2017 по 27.09.2018. Отже, здійснення нарахування з 28.02.2018 з посиланням на постанову НБУ, яка втратила чинність, є безпідставним.

По-друге, дослідивши положення Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених постановою правління НБУ від 18.06.2003 №255, у редакції, що діяли на момент укладення Договору, колегією суддів встановлено, що пунктом 1.18 Правил передбачено, що для обрахування процентних доходів і витрат застосовуються такі методи визначення кількості днів: метод "факт/факт" - передбачає, що для розрахунку використовується фактична кількість днів у місяці та році; метод "факт/360" - передбачає, що для розрахунку використовується фактична кількість днів у місяці, але умовно в році 360 днів; метод "30/360" - передбачає, що для розрахунку використовується умовна кількість днів у році - 360, у місяці - 30. Тобто, позивач не був позбавлений права і можливості застосувати і метод "факт/факт", який також передбачений цими Правилами і відповідає умовами Договору.

До того ж, у пункті 7.1. Договору не має посилань на застосування методу "факт/360" при здійсненні розрахунку пені, а чітко визначено, що пеня нараховується в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, яка розраховується у відсотках річних від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу.

Відтак, судова колегія вважає безпідставним застосування позивачем методу "факт/360" при нарахуванні позивачу пені.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідач наголошував на цьому і в суді першої інстанції, однак, місцевий господарський суд даним доводам відповідача належної оцінки не надав, лише формально пославшись на те, що  відповідачем при розгляді справи не доведено неправомірність використання позивачем при нарахуванні пені методу “факт/360”.

Здійснивши перерахунок пені за період з 02.08.2017 по 27.09.2018 у відповідності до умов Договору, з урахуванням усіх здійснених відповідачем проплат у спірний період, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що розмір пені, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за цей період, складає                10 122 549, 75грн пені.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд апеляційної інстанції виходить з такого.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори.

Згідно зі статтею 179 Господарського кодексу України, майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.

За приписами статті 193 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Положеннями статті 626 Цивільного кодексу України закріплено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов`язковим для викання сторонами; одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Відносини, що виникають у зв`язку з договором лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку та  Законом України "Про фінансовий лізинг" (частина 2 статті 806 Цивільного кодексу України та частина 1  статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг").

Відповідно до частини 1 статті 806 Цивільного кодексу України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Аналогічне визначення договору лізингу міститься і у  статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг".

За договором лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - в можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність.

Отже, договір фінансового лізингу поєднує в собі, зокрема, елементи договорів найму (оренди) та купівлі-продажу.

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (частина З статті 806 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг", лізингоодержувач зобов`язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Як вбачається із матеріалів справи і не спростовується апелянтом, останній з 25.11.2017 несвоєчасно здійснював сплату лізингових платежів і не в повному обсязі.

Відповідачем не спростовано, що розмір простроченої основної заборгованості по сплаті лізингових платежів в рахунок вартості майна за період з 25.09.2016 по 30.10.2018 складає 47 642 445, 87грн, який відповідно до умов Договору і чинного законодавства підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

В апеляційній скарзі апелянт підтверджує, що з моменту укладення договору фінансового лізингу по вересень 2017 року відповідачем належним чином здійснювалось виконання зобов`язання зі сплати лізингових платежів і станом на 31.08.2017 за товариством рахувалась переплата в сумі 8 926 800, 00грн, однак, з моменту подання позовної заяви ТОВ "Кантрейд" щомісячно, в економічно можливих межах здійснює лише часткове перерахування лізингових платежів та відсотків.

Суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта, що дані платежі не знайшли свого відображення  ні в позовній заяві, ні в розрахунку до неї, що, на думку апелянта, вплинуло на нарахування відсотків та пені і призвело до безпідставного завищення позовних вимог. Оскільки такі доводи апелянта є безпідставними і надуманими, апелянтом не зазначено суду жодного платіжного доручення, який би не був врахований позивачем у межах періоду, за який було здійснено нарахування заборгованості. Здійснення позивачем часткових проплат поза межами періоду, за який було здійснено нарахування заборгованості жодним чином не вплинуло на нарахування відсотків та пені, оскільки в будь-якому випадку були вчинені після періоду, за який було нараховано заборгованість, і не призвело до завищення позовних вимог, оскільки вимоги стосуються виключно певного періоду, а відповідач у призначенні платежу платіжних доручень, які датовані після 27.09.2018, не зазначив, за який період здійснюється часткова оплата лізингових платежів і винагороди за користування майном; до того ж, Договір є чинний і платежі мають здійснювати відповідно до графіку, визначеного Договором, як і винагорода за користування майном.

Суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта, що позивач відмовився прийняти належне виконання зобов`язань, запропонованих лізингоодержувачем, з огляду на те, що апелянт неодноразово намагався провести переговори з позивачем з проханням зменшити розмір лізингових платежів, однак, позивач ігнорує пропозиції відповідача, оскільки такі доводи апелянта є вільним тлумаченням норм чинного законодавства та умов Договору на свою користь.

Як вірно зазначає позивач, єдиний належний спосіб виконання зобов`язання за Договором є своєчасне та в повному обсязі внесення відповідачем грошових коштів згідно з графіком лізингових платежів та відповідно до умов Договору.

Пунктом 6.2.8 Договору на лізингоодержувача покладено обов`язок не зменшувати суму лізингових платежів, а також не затримувати виплату чергового лізингового платежу .

Також апелянт зазначає, що звертався до позивача з проханням надати згоду на передачу отриманого за договором  фінансового лізингу майна у сублізинг ПАТ "Укрнафта", однак, позивач не надав відповідачу відповіді.

Такі доводи апелянта не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення основної заборгованості і відсотків за користування майном, оскільки укладаючи Договір відповідач був обізнаний, що умовами Договору заборонено передавати в сублізинг предмет лізингу без згоди позивача, і підписуючи Договір, погодився на його умови.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідач як суб`єкт господарювання здійснює господарську діяльність на власний ризик і самостійно обирає шляхи ведення господарської діяльності, у тому числі, і укладаючи правочини на узгоджених сторонами умовах.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Крім того, апелянт посилається на те, що він звертався до позивача з проханням надати розшифровку відсоткової винагороди за користування майном та пені за договором фінансового лізингу, оскільки апелянту є незрозумілим, якими критеріями та показниками керується позивач під час розрахунку сум.

Ці доводи апелянта не заслуговують на увагу, оскільки розмір заборгованості можна розрахувати шляхом здійснення математичних розрахунків; і неможливість здійснення цього розрахунку відповідачем є виключно його суб`єктивним ставленням до спірних правовідносин.

Згідно зі  статтею 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.

Належне виконання лізингоодержувачем обов`язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.

Поряд з цим, відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (стаття 762 Договору).

За змістом пункту 2.3.2. Договору, лізингоодержувач сплачує банку винагороду за користування майном у розмірі 12% річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу, який зазначений у додатку №2 до Договору.

Згідно з пунктом 2.3.3. Договору, у випадку порушення лізингоодержувачем зобов`язань по сплаті лізингових платежів, передбачених цим договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 24% річних, від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно додатку №2 до Договору.

Додатковою угодою від 03.11.2016 пункти 2.3.2 та 2.3.3 договору фінансового лізингу були викладені у новій редакції, згідно якої починаючи з 07.11.2016 відсоткова винагорода становить відповідно 10,5% та 21% річних.

Сума нарахованої винагороди за кожен день відображена позивачем у виписці по рахунку НОМЕР_2 .

Суд апеляційної інстанції перевірив наданий позивачем розрахунок і погоджується з висновком місцевого господарського суду, що розрахунок за період з 26.08.2016 по 31.08.2018 є вірним і обґрунтованим, здійснений з урахуванням платежів по Договору за цей період, відтак, 26 681 809, 13грн простроченої заборгованості з винагороди за користування майном підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Щодо нарахування позивачем пені у розмірі 10 254 565, 90грн за період з 02.08.2017 по 27.09.2018, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає таке.

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, зміна умов зобов`язання та сплата неустойки.

Відповідно до частини 1 статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

За змістом частин 1 та 3 статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини 6 статті 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Пунктом 7.1. договору фінансового лізингу сторони узгодили, що у випадку порушення лізингоодержувачем зобов`язань по сплаті лізингових платежів, по сплаті винагород, лізингоодержувач сплачує банку за кожний випадок порушення пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, яка розраховується у відсотках річних від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу.

У зв`язку з порушенням відповідачем термінів сплати лізингових платежів та відсоткової винагороди за користування майном позивачем з посиланням на пункт 7.1. Договору заявлено до стягнення з відповідача пеню у розмірі 10 254 565, 90грн.

При здійсненні розрахунку пені позивачем був застосований метод "факт/360" відповідно до Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених постановою правління НБУ від 18.06.2003 №255, у редакції, що діяла на момент укладення Договору, що має наслідком збільшення ставки, аніж  подвійна облікова ставка Національного банку України.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що, по-перше, дана Постанова втратила чинність на підставі Постанови Національного банку №17 від 27.02.2018, у той час, як позивачем здійснювалось нарахування пені за період з 02.08.2017 по 27.09.2018. Отже, здійснення нарахування з 28.02.2018 з посиланням на постанову НБУ, яка втратила чинність, є безпідставним.

По-друге, дослідивши положення Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених постановою правління НБУ від 18.06.2003 №255, у редакції, що діяли на момент укладення Договору, колегією суддів встановлено, що пунктом 1.18 Правил передбачено, що для обрахування процентних доходів і витрат застосовуються такі методи визначення кількості днів: метод "факт/факт" - передбачає, що для розрахунку використовується фактична кількість днів у місяці та році; метод "факт/360" - передбачає, що для розрахунку використовується фактична кількість днів у місяці, але умовно в році 360 днів; метод "30/360" - передбачає, що для розрахунку використовується умовна кількість днів у році - 360, у місяці - 30. Тобто, позивач не був позбавлений права і можливості застосувати і метод "факт/факт", який також передбачений цими Правилами і відповідає умовами Договору.

До того ж, у пункті 7.1. Договору не має посилань на застосування методу "факт/360" при здійсненні розрахунку пені, а чітко визначено, що пеня нараховується в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, яка розраховується у відсотках річних від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу.

Відтак, судова колегія погоджується з доводами апелянта про безпідставність застосування позивачем методу "факт/360" при нарахуванні пені.

Місцевий господарський суд даним доводам відповідача належної оцінки не надав, лише формально пославшись на те, що  відповідачем при розгляді справи не доведено неправомірність використання позивачем при нарахуванні методу “факт/360”.

Здійснивши перерахунок пені за період з 02.08.2017 по 27.09.2018 у відповідності до умов Договору, з урахуванням усіх здійснених відповідачем проплат у спірний період, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що розмір пені, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за цей період, складає                10 122 549, 75грн пені.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційного господарського суду доходить висновку, що апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кантрейд" слід задовольнити частково; рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2019 слід скасувати в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Кантрейд" на користь Акціонерного товариства “Приватбанк”              132     016, 15грн пені і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2019 залишити без змін.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконання договорів та з інших підстав на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

З огляду на те, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції частково із ухваленням у скасованій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення стягнення з відповідача на користь позивача 132 016, 15грн пені, витрати позивача і відповідача зі сплати судового збору за подання позовної заяви і апеляційної скарги покладаються на сторони пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Згідно матеріалів справи, позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 616 700, 00грн; суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, відтак, стягненню з відповідача на користь позивача за подання позовної заяви підлягають 615 737, 41грн пропорційно задоволеним вимогам. Поряд з цим, з огляду на часткове задоволення апеляційної скарги відповідача, стягненню з позивача на користь відповідача підлягають                   1 443, 88грн пропорційно позовним вимогам, у задоволенні яких апелянт просив суд апеляційної інстанції відмовити.

Відтак, витрати зі сплати судового збору у розмірі 614 293, 53грн слід стягнути з відповідача на користь позивача пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 273, п. 2 ч. 1 ст. 275, п. 1 ч. 1 ст. 277, 282-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кантрейд" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2019 у справі №917/1577/18 скасувати в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Кантрейд" на користь Акціонерного товариства “Приватбанк”              132    016, 15грн пені і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2019 залишити без змін.

Викласти резолютивну частину рішення в такій редакції:

"Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Кантрейд" (39600, Полтавська обл., м. Кременчук, вул. Халаменюка, буд. 8, оф. 125, код ЄДРПОУ 39757460) на користь Акціонерного товариства Комерційного Банку “Приватбанк” (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1Д, код ЄДРПОУ 14360570) 47 642 445, 87грн простроченої заборгованості по сплаті лізингових платежів в рахунок вартості майна, 26 681 809, 13грн простроченої заборгованості з винагороди за користування майном, 10   122    549, 75грн пені, витрати зі сплати судового збору у розмірі 614 293, 53грн".

Доручити Господарському суду Полтавської області видати наказ.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття; порядок і строки оскарження передбачені статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 11.10.2019.

Головуючий суддя                                                                    Л.М. Здоровко

Суддя                                                                                           Н.О. Мартюхіна  

       Суддя                                                                                           В.О. Фоміна