ОКРЕМА ДУМКА

Судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О.С.

на постанову від 21 серпня 2019 року

у справі №569/4373/16-ц

провадження № 14-298цс19

У цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, який не погоджуєься з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

21 серпня 2019 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року змінено.

Із висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюсь та висловлюю окрему думку з огляду на таке.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 з 1970 року проживає у квартирі АДРЕСА_1 , в якій зареєстроване його місце проживання з 06 лютого 1990 року.

Спірна квартира була власністю матері відповідача - ОСОБА_6 , після смерті якої у 2007 році стала власністю сина відповідача - ОСОБА_7 . При цьому ОСОБА_2 відмовився від обов`язкової частки у спадщині після смерті матері на користь ОСОБА_7

28 листопада 2014 році ОСОБА_7 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарував указану квартиру своїй дружині ОСОБА_8 .

У 2015 році ОСОБА_8 як новий власник квартири поставила вимагалу виселити ОСОБА_2 із цієї квартири, однак рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 вересня 2015 року їй відмовлено, у тому числі й з тих підстав, що відповідач є членом сім`ї власника житла.

За нотаріально посвідченим договором міни 11 грудня 2015 року ОСОБА_8 обміняла спірну квартиру на іншу, яка належала ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , у результаті чого в останніх виникло право спільної часткової власності на спірне житло.

У поданому позові ОСОБА_1 як новий власник спірної квартири з посиланням на приписи статті 825 ЦК України та статей 109, 114, 116 ЖК УРСР просив виселити зі спірної квартири ОСОБА_2 як члена сім`ї колишнього власника житла без надання іншого житлового приміщення. Вказував, що право ОСОБА_2 на спірне житло є похідним та припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_8 , членом сім`ї якої він є.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 вересня 2016 року (суддя Першко О.О.) позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), та вважав, що з припиненням права власності попереднього власника ОСОБА_8 на спірне нерухоме майно, членом сім`ї якого є відповідач, припинилося також право останнього на користування житлом. За таких обставин право власності позивача на спірну квартиру має бути захищено шляхом виселення з неї відповідача без надання іншого житла. При цьому суд зазначив, що положення статті 116 ЖК УРСР та статті 825 ЦК України до правовідносин, які виникли між сторонами, не підлягають застосуванню.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Апеляційний суд зробив висновок про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), посилаючись на необхідність дотримання таких засад цивільного судочинства, як справедливість, добросовісність і розумність.

Суд апеляційної інстанції керувався тим, що до укладення договору міни позивачу було відомо, що право власності попереднього власника вищевказаної квартири ОСОБА_8 обтяжено тим, що остання мала обов`язок забезпечувати відповідачу можливість проживання у спірній квартирі. Позивач був обізнаний з тим, що місце проживання ОСОБА_2 зареєстроване у спірній квартирі, не відмовився укладати договір міни та не порушував питання про його розірвання, а тому фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими обтяженнями, які існували у попереднього власника. Відповідач є особою з інвалідністю другої групи, іншого житла не має, а тому виселення без надання іншого житла вплине на його соціальну захищеність.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року змінено в частині мотивів.

При цьому Велика Палата Верховного Суду вказала, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач та треті особи, набуваючи право власності на спірну квартиру, не виявили розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясували, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, а тому є недобросовісними набувачами.

З наведеними мотивами Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна, оскільки такі висновки, на моє переконання, не відповідають нормам матеріального та процесуального права, усталеній практиці судів, зокрема правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України (у редакції, що діяла на час пред`явлення позову) та частини першої статті 13 ЦПК України (у редакції, що діє на час розгляду судом касаційної інстанції) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів поданих сторонами та іншими осами, які беруть участь у справі.

На порушення зазначеної норми процесуального Закону Велика Палата Верховного Суду вирішуючи питання виселення ОСОБА_2 та за відсутності зустрічного позову від нього про визнання недійсним договору міни, фактично встановила недобросовісність дій сторін при укладенні зазначеного договору.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду вказано про те, що під час огляду квартири набувачі мали можливість виявити, що ОСОБА_2 проживає у квартирі, та з`ясувати в нього підстави такого проживання, а також довідатися про його наміри щодо подальшого проживання у квартирі після її відчуження або про його відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку. Однак позивачі не здійснили достатньої належної обачності при укладенні договору міни квартир.

Крім того, у постанові зазначено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 до моменту укладення вказаного договору достовірно знали про обтяження спірної квартири у вигляді проживання у ній ОСОБА_2 . Про обізнаність позивача щодо фактичного проживання та реєстрації у спірній квартирі ОСОБА_2 на момент укладення договору міни свідчить зміст його позовних вимог та надані органом реєстрації відомості щодо реєстрації вказаних осіб у спірній квартирі.

Разом з тим, вважаю за необхідне зазначити, що реєстрація та проживання у квартирі членів сім`ї власника цієї квартири не є перешкодою для її відчуження у будь-який спосіб, у тому числі й за допомогою укладення договору міни, оскільки самі по собі реєстрація та проживання у квартирі осіб не тягне за собою виникнення у них права власності на це житло.

Частиною першою статті 182 ЦК України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

ОСОБА_2 дійсно проживав у спірній квартирі з 1970 року, проте не був власником навіть частини цієї квартири.

Вважаю неправильним зазначення у постанові суду касаційної інстанції, що ОСОБА_2 набув охоронюване законом право на мирне володіння майном.

Визнаючи таке право за ОСОБА_2 за відсутності його звернення до суду, Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що під правом володіння власністю визнається юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над майном, не пов`язана з використанням його властивостей.

Крім того, не погоджуюсь із висновком про наявність обтяження квартири, оскільки пунктом 5 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що обтяження - це заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору.

При цьому наявність підстав для обтяження зазначеної вище квартири та державної реєстрації такого обтяження судами не встановлено. Відтак, перешкод для відчуження квартири не було.

Не погоджуюсь із висновком Великої Палати Верховного Суду й про те, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Отже, право члена сім`ї власника квартири користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членом сім`ї якого він є. При цьому із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у члена його сім`ї.

Тобто, після набуття права власності на квартиру новий власник може вимагати усунення перешкод у праві власності та праві користування цією квартирою шляхом виселення із неї членів сім`ї колишнього власника.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ураховуючи те, що Верховний Суд України висловив правову позицію щодо підстав існування та припинення права користування квартирою у особи, яка не є власником житла, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду, викладаючи протилежну правову позицію із цього питання, повинна була вказати про відступлення від правового висновку Верховного Суду України із наведенням відповідних обґрунтувань.

Що стосується аргументів щодо необхідності забезпечення справедливості при ухваленні судових рішень.

Безумовно забезпечення принципів справедливості та верховенства права є завданням суду, проте вказані принципи мають бути об`єктивно застосовані щодо кожної із сторін у справі і враховувати правову позицію кожної з них.

За відсутності аргументів відповідача у справі Велика Палата Верховного Суду фактично перебрала на себе повноваження висловити його думку.

У той же час самоцінність права на справедливий судовий розгляд як елемента принципу верховенства права, із чого виходить у своїх рішеннях також Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), який неодноразово зазначав, що верховенство права є одним з основоположних принципів у демократичному суспільстві, властивим кожній нормі Європейської конвенції з прав людини (далі - ЄКПЛ). Так, у рішеннях ЄСПЛ щодо тлумачення пункту 1 статті 6 ЄКПЛ елементами верховенства права визнаються такі складники права на справедливий судовий розгляд, як доступ до суду, суб`єктивна неупередженість суду, принцип правової визначеності, обов`язковість виконання судових рішень, заборона втручання законодавця у відправлення правосуддя. Про самодостатність права на справедливий судовий розгляд свідчить і той факт, що ЄСПЛ визнає його порушення безвідносно до того, чи були порушені інші матеріальні права, закріплені ЄКПЛ. Крім того, важливим у цьому аспекті є те, що право на розгляд справи й виконання рішення в розумний строк можуть бути самостійними об`єктами судового захисту в контексті пункту 1 статті 6 та статті 13 ЄКПЛ, що дає можливість говорити про певну субстантивізацію права на справедливий судовий розгляд у практиці ЄСПЛ.

Таким чином, право на справедливий судовий розгляд є процесуальним правом людини, функція якого може бути зведена до двох основних положень: по-перше, зазначене право є правом для захисту інших прав, тому із цієї позиції воно виступає мета-правом; по-друге, воно має власну самодостатню цінність як складова частина принципу верховенства права.

Із цим також пов`язується друге розуміння права на справедливий судовий розгляд як позитивного зобов`язання держави забезпечити мінімальні гарантії процедурної справедливості під час розгляду справ у національних судах. Зазначене також свідчить про певну аксіоматизацію справедливості правосуддя та визнання права на справедливий судовий розгляд загальним принципом права, характерним для права більшості держав. Важливе значення має також питання про сферу застосування права на справедливий судовий розгляд. ЄСПЛ у своїй практиці вивів такі критерії, що застосовуються для з`ясування можливості поширення гарантій пункту 1 статті 6 ЄКПЛ до конкретних проваджень: 1) право або обов`язок, що розглядаються судом, мають передбачатись національним законодавством, хоча б на спірних підставах; 2) право або обов`язок мають бути спірними; 3) у результаті розгляду справи повинне мати місце визначення прав та обов`язків; 4) права або обов`язки мають визнаватися цивільними у світлі практики ЄСПЛ.

На мою думку, у своєму рішенні Велика Палата Верховного Суду заявивши про необхідність забезпечення справедливості судового розгляду все ж не у достатній мірі визначилася з тим, які аспекти судочинства свідчать про дотримання цього принципу і не забезпечила його дотримання щодо усіх учасників справи.

Про це свідчить і та позиція Великої Палати Верховного Суду, що стосується визнання недобросовісності дії сторін договору міни без дослідження у суді належних і допустимих доказів.

В сукупності рішення Великої Палати Верховного Суду може негативно вплинути на забезпечення судами дії принципу правової визначеності та ефективність судового захисту права власності як непорушного права, наданого статтею 41 Конституції України.

Суддя О.С. Ткачук